Шалене танго: істеричний роман - Фабіцька Йоанна (читать книги онлайн без .TXT) 📗
Інколи йому здавалося, що все її життя можна помістити в сірниковій коробці… Така собі Дівчинка із сірниками, як в Андерсена. Коли Ципріян був маленьким, то плакав від самого початку казки, бо вона була така жорстока, що хлопчик утрачав будь-яку надію на щасливий кінець. Він ридав, а бабця шмагала його ганчіркою, дивуючись, що її онук такий плаксій.
Йому так і не вдалося подолати цю свою слабкість і, хоча пошарпаний примірник «Казок» продовжував стояти в нього на полиці, він ніколи більше не наважився до нього зазирнути. Отож коли якогось дня Гуцьо попрохав почитати йому «Дюймовочку», що входила до списку з позакласного читання, уже від самої згадки про цю неймовірно сумну історію очі в Ципріяна наповнилися сльозами. Він чим-скоріше повів тоді малого до кіно, щоб тільки опинитися якомога далі від хворої фантазії, мабуть, найнещаснішого з усіх казкарів.
Розповідь про симпатичного щурика, який виявився кулінарним генієм, розпалила в них апетит.
— Ходімо на суші, — вирішив Ципріян, але, помітивши переляк на Гуцевому обличчі, змінив думку.
— Гаразд, може бути Макдональдс. Що ти найдужче любиш? Біґ-мак, чізбургер, шматки курки в кисло-солодкому соусі?
Очі хлопця ставали чимраз круглішими, а обличчя налилося.
— Спокійно, можна з’їсти якийсь здоровіший хавчик, якщо тобі так більше подобається… Хлопче, кажи-но, що з тобою коїться, бо зараз капець тобі буде. — Ципріян не на жарт захвилювався.
— П-п-п…
— ???
— Пісяти.
Коли вони вже поставали над пісуарами, і Ципріян дозволив фізіології довершити своє, то замислився, чому в таких місцях немає яких-небудь інструкцій обслуговування дитини або принаймні авторизованого сервісу. Або…
— Коли-бо я не можу… — простогнав Гуцьо.
Він увесь почервонів від натуги й так затиснувся, що Ципріян не мав сумнівів: будь-якої миті могутній гейзер сечі проб’ється в хлопця крізь маківку.
— Хлопче, цюняй, бо буде катастрофа. Попереджаю, як твій друг.
— Коли ж мама сказала мені, що не можна при комусь витягати пісюнчика, хоч би там невідь-що. — Останні слова він видушив із себе, мало не плачучи, проте Ципріян устиг запхнути малого до кабінки.
Малий пісяв і пісяв, а Ципріян знову заприсягнувся, що віднині завжди триматиметься подалі від жінок з дітьми, і від чоловіків з дітьми, і що сам себе негайно покине, якщо в його житті з’явиться якась дитина.
Через чверть години обоє з полегшею зайшли до одного із суші-барів у торговому центрі. Про всяк випадок Ципріян не вибрав наймоднішого. Він хотів уникнути здивованих поглядів і зайвих коментарів. Відразу стало весело, бо із самого початку Гуцьо одним духом випив імбирну воду, призначену для миття рук, і вкинув до мальовничого ставочка з рибами дві кульки зеленого хрону васабі. Пекельно гостра приправа примусила працівників ресторану негайно поміняти воду в ставочку. На жаль, кілька рибок до кінця вечері спливло черевцями догори. Ципріян не мав жодних сумнівів, що послужливі вузькоокі офіціанти швиденько допишуть їм це до рахунку. Наразі вирішив не псувати собі настрою, тим більше, що Гуцьо був просто зачарований новим місцем. Він гасав бамбуковою кладочкою між столиками, на яких горіли ароматичні свічки, і щомиті нюхав водяні лілії, які плавали довкола мініатюрного фонтану. Намагався зловити за хвоста кольорову рибинку, проте на щастя йому не вдалося схопити навіть неживу. Заспокоївся трохи лише тоді, коли з кухні визирнув шеф-кухар з величезним ножакою в руці. Ципріян чудово розслабився, він уже забув, коли востаннє радів життю. Зараз, дивлячись на малого хлопчика, який не міг натішитися парою паличок, він засумував за дитинством, коли й сам був таким, як Гуцьо.
Вкинув до рота норі з масляною рибою, глянув у вікно й замалим не вдавився. За шибкою ресторану на паркінгу стояла Верена. У червоній шкіряній курточці до пояса й обтислих чорних брюках вона виглядала так, що Ципріянове лібідо негайно нагадало про себе. Його колишня подруга була не сама. Біля неї тупцяв якийсь вичепурений тип, від якого за версту смерділо баблом. Ципріян відчув, як його шпигонули ревнощі. Дивна річ, вони наче й розсталися, проте жодне з них не бажало розчахнути широко двері й випустити іншого на свободу…
Хто це, в біса, такий? І чого це він так нахиляється, коли говорить до неї? А вона сміється, неначе до блискучого «Ягуара» її провадили всі члени «Монті Пайтона», а не якийсь набундючений зануда! Хвилиночку! Ципріян підхопився з-за столу, не звертаючи уваги, що Гуцьо витягає з макі-суші всі зернятка рису й вкидає їх у чайничок із зеленим чаєм. А що кухар з ножакою знову визирнув з кухні, хлопчина був змушений припинити свої захопливі експерименти й зосередити увагу на ресторанному паркінгу.
Сцена, яка саме розігрувалася, відбувалася за драматичним сценарієм, від якого аж подих перехоплювало. Спершу всі, Ципріян, Верена й незнайомий, розмовляли. Потому розмахували руками, жваво жестикулюючи. Наприкінці розлючений чоловік зробив рух їздовою в напрямку живота Ципріяна. Той укрився ногами, а решта героїв від’їхала шикарною тачкою, залишивши розкаряченого, як стара ропуха, Ципріяна. Гуцьо спостерігав за всім цим з розпашілим обличчям, наче кіно дивився, проте коли Ципріян підвівся і, розлючений, сів до свого авто, хлопець вибіг чимдуж із ресторану, майже кинувшись на капот. Автомобіль різко загальмував, прихопив забутого пасажира й промчав повз офіціанта, котрий здалеку розмахував рахунком. А позаяк прислів’я каже: «Бог любить трійцю», то воно й добре, що Ципріян із Гуцем були вже на другому перехресті, коли кухар із ножакою втретє вийшов зі свого сховку.
Їхали швидко й мовчки, бо в такі хвилини чоловікам слова не потрібні. Хлопець сунув свою руку в долоню водія, а той тримав її міцно й не випустив, доки не доїхали додому.
Ципріян уже давно виношував у голові план — підступний і зухвалий. Від самої думки, що його вдасться втілити, він увесь аж тремтів від збудження й… страху. Як мала дитина, що вперто простягає палець до каструлі з окропом, доки не обпечеться. І попри все, щойно висохнуть сльози, робить це знову.
У програмі після трьох обов’язкових танців (танго, англійського вальсу й румби) надійшла пора відносної свободи. Учасникам дозволили продемонструвати власний номер. Вони з Ядзею вже вирішили, що ним буде ча-ча-ча і навіть почали репетирувати. Все було б непогано, проте що далі в ліс, тим більше дерев виростало на Ципріяновому шляху. На кожному з них виднів напис «стоп» і попередження, що дорога веде не туди. Адже було те, що він хотів би виконати найдужче, те, на що він чекав стільки років і мало стати символічним вінцем на його шляху крізь терни до зірок. Завжди, щойно Ципріян починав про це думати, то впадав у неймовірну екзальтацію і патетичний тон, від чого його піднесення здавалося комічним. Тому він швидко перекинувся думками на яловичий фарш, який тільки-но приніс із крамниці на розі. М’ясо лежало на столі, чекаючи, доки кухар-нездара надасть йому якоїсь більш-менш конкретної форми. Кухар із Ципріяна був, як з гівна куля, але зараз він мав зробити все, щоб показати свій прихований кулінарний хист. Він запросив на обід Ядзю з Густавом, і раптом збагнув, що має справу з готуванням уперше за три роки.
Ципріян поклав м’ясо до миски, присмачив сіллю, перцем і майораном. Додав сире яйце (його замалим не вивернуло від вигляду білка) і застиг над масою з витискачкою для часнику. Відразу отямився, помітно роздратований, що в нього взагалі виникають якісь сумніви. Вичавив зубчик часнику, потім ще один. Зрозуміло, що він не збирається ні з ким цілуватися! Це просто дружня вечеря, яка ні до чого не зобов’язує. Гаразд, із м’ясом упоралися, терта картопля чекала на свою чергу поруч із картопляним пюре. Скільки додати борошна? Чи, може, краще крохмалю? Ципріян нишпорив у пам’яті, намагаючись відтворити казковий смак, який знав змалечку, проаналізувати його й розкласти на інгредієнти. Хіба можна після того, як він протягом кількох років лише зрідка дзвонив до мами, звернутися до неї й запитати, як готувати цепеліни? Такі чудові, великі, фаршировані м'ясом картопляні галушки. Ципріян голосно проковтнув слинку й заплющив очі. Відразу побачив великий полумисок, на якому плавали в жирі вкриті рум’яними шкварками й підсмаженою цибулькою смаколики його дитинства. Витер очі кухонним фартухом і, як першовідкривач Колумб, сів до комп’ютера, щоб переглянути сторінки, присвячені регіональним стравам.
