Чорний іній - Строкань Валентин (книга читать онлайн бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Фельдфебель зібрано й незворушно, кинувши лише побіжний погляд через ліве плече в бік офіцера, недбало смикнув за мотуз, даючи зрозуміти Цвяху, що треба звестися й рушати вперед. Цвях від такого приниження відчув сильну спокусу кинутися на фашиста саме тепер, коли дистанція була мінімальною. Кинутися і вчепитися в горлянку! А там — пан або пропав. Але, зустрівшись очима з німцем, зрозумів, що той його просто зімне й відкине вбік, мов обгорілий сірник, — сили були надто нерівними. Він зів'яв. А від німця не приховалася його миттєва рішучість, мабуть, він прочитав її в погляді полоненого. Тому, коли Цвях, повернувшись спиною, рушив у бік хатини, німець дав мотузу напнутися.
Вони рушили вперед, і німець весь час збочував праворуч, намагаючись бути за спиною полоненого, під його прикриттям. Цвях зрозумів, чого той добивається, і не пручався. Так вони дісталися до лиж, полишених другим німцем, який зараз стояв під стіною хатинки й уважно стежив за їхнім рухом, не випускаючи з поля зору й дверей. Потім він припав вухом до стіни, але всередині, мабуть, було тихо, бо по якомусь часі німець скривився, змахнув рукою, що означало — всередині жодного звуку.
Потім він пересунувся до вікна і з чутливою обачністю, будь-якої секунди готовий відсахнутися, припав до нього. Будинок залишався німим. Майже півхвилини ретельно й терпляче вдивлявся німець у темряву хатини. Кожної миті Цвях чекав пострілу. Він приготувався до смерті, але збирався прихопити з собою й фельдфебеля. Мотуз напнувся, Цвях задумав смикнути його на себе й виставити назустріч лижні палиці. Якщо вчасно впасти, то, можливо... Він усвідомлював, що різниця в силі й вазі між ним та його конвоїром дає йому мало шансів, але іншого виходу не бачив.
Німець біля вікна раптом різко відсахнувся. Цвях відчув, як напружився його конвоїр. Потім німець під хатиною знову обережно присунувся до скла й почав вдивлятися у щось, що насторожило його, вже з явною метою, не крутячи головою. Нарешті відірвався від вікна, перевів подих і, знявши рукавицю, спершу відігнув вказівний палець, потім опустив додолу великий палець і розвів долоні. Цвях бачив, як чіпко стежив за цими сигналами фельдфебель, як ворушилося дуло його автомата, готове вивергнути смерть. «Один? Мертв'як? Хто?»
Тепер, як зрозумів Цвях, фельдфебель разом з полоненим мав також підтягнутися до дверей. Але він залишився на місці. Це було не за правилами. Цвях переводив погляд з одного німця на другого, силкуючись збагнути логіку їхніх дій.
А погляди ворогів були звернені до офіцера. Той і далі тримався на значній відстані, націливши автомат на вікно й двері. Це був явний перебір — з такої відстані його стрілянина була б неефективною. Полоненому раптом здалося, що подібна думка промайнула й у головного конвоїра, він навіть помітив легку гримасу зневаги на обличчі фельдфебеля. Офіцер тим часом не бажав повторювати пересувань своїх підлеглих, він проїхав уперед і ліворуч, метрів на п'ятдесят скоротивши відстань до хатини. Тепер усі завмерли, приготувавшися до вирішального стрибка.
«Ну, Іване, готуйся до зустрічі з Богом!»
Німець під стіною, підкоряючись жесту фельдфебеля, ударом ноги розчахнув двері навстіж.
37
Льодовик, долаючи велетенський кам'яний поріг, розламувався на перегині й коловся далі, перетворюючись на геть неприступний лабіринт величезних розломів, тріщин, каверн. Здається, рухатися можна тільки скельним пасмом. Але їхній шлях лежав саме через льодоспад, бо скелі відвели б їх від мети. І старший лейтенант Байда, і сержант Валєєв дуже добре уявляли всю складність свого завдання. По-перше, подолати цей клятий льодоспад, що було «класикою» альпінізму, а по-друге...
— Як тобі рельєф, Ігнате? — не повертаючись, запитав Байда. У відповідь — мовчанка. Байда хутко скосив очі і через плече побачив отетеріле лице сержанта. — І найпаскудніше те, що, коли йдеш цим хаосом, нема жодної гарантії, що наступної миті під ногами не з'явиться нова тріщина. — Він знову подивився на Валєєва. — Не дрейф, сержанте. Брати Абалакови і не таке проходили. Подолаємо! Нам би встигнути пройти цю ділянку до того, як туман упаде. Поглянь.
«Доведеться поквапитися. За три години нас може накрити».
Схилом вони рухались у зв'язці, ступаючи слід у слід, намагаючись іти так, щоб не провалитися обом в одну тріщину. В підозрілих місцях Байда зондував сніг льодорубом. Вузькі розломи вони перестрибували, намагаючись приземлитися на всі зубці «кішок», ширші — переповзали крихкими сніговими мостами.
«Ну от, аби почати, а там воно піде... А тут уже градусів шістдесят. Треба йти в лоб, на передніх зубцях. Льодоруб упоперек... три такти... Ігнате, уважніше! Удар короткий, сильний. «Кішка» ковзає... не панікуй! Знову ліва пішла... крок невеликий... Права... так. Тепер переношу льодоруб... А вестибулярна непогано працює... прорвемося! Далі гострий гребінь... а праворуч? Твердий фірн... піду на двох льодорубах... у мого дзьоб із зазубринами й загнутий як треба...»
Багато часу відбирали пошуки пологих схилів без тріщин зі стінкою. Байда раз по раз брав льодоруб Валєєва і, встромивши його в стіну, пропускав через карабін зашморг з репшнура зі стременом, стромляв ногу в стремено й підтягувався. Опісля штрикав вище свій льодоруб, повторював процедуру.
«Підтягнутися... тут лід крихкий... потрібні три опори. Так. Перехопити льодоруб за головку... пальці зверху... Рука... Р-раз! На себе. Тримає! Правою... удар. Сколов! Ще раз... сильніше!.. Трохи вище... Головне, відчувати кригу. Тут треба сходинку рубати для Ігната... «цебрик». Ще метр... Ігнат на схилі добре працює...
Туман геть близько. А попереду — величезна тріщина. Здається, вона перетинає упоперек весь льодовик. Ні, надто широко, щоб перестрибнути... Беремо різко праворуч... має ж бути звуження... або міст. Ще праворуч... Ось він! Наскільки міцний?.. Ігнат тримається за мною. Кріпкий хлопець, молодець!
Не встигнемо вийти, туман раніше накриє. Попереду схил дуже стрімкий... У тумані це смертельний номер...»
Байда втомлено розпластався на кризі й, озирнувшись на Валєєва та пересвідчившись, що той страхує його, поповзом рушив вперед крихкою сніговою перетинкою. Коли він подолав найнебезпечніший серединний відрізок, сніг під ним раптом провалився...
Впродовж перших жаских секунд свого падіння Байда відчайдушно намагався зачепитися за стіну то «кішками», то льодорубом. Йому ввижалися великі снігові кристали й синьо-зелений лід. Він дряпав його, вдаряючись об стіну грудьми, головою, спиною. «Скільки це може тривати? Страховка! Скільки метрів я лечу?» Щомиті він чекав смертельного падіння на тверде крижане дно і чомусь понад усе боявся почути тріск власних кісток.
Раптом шарпнулася поясна обв'язка. Страховка!!! Здалося, що минула вічність. Він завис над бездонною чорнотою. Боявся поворухнутися.
«Свинство! Безпораднішої ситуації годі й уявити; ліхтарика б зараз, але він у рюкзаку, а зняти рюкзак — значить, позбутися.
Чи надійно Ігнат закріпив мотуз?.. От лихо, льодорубом теж не дотягтися... Хіба що маятником... Ні, не дотягнуся... А «моя» стінка?..»
Почав обмацувати крижану стіну руками, намагаючись уникати різких рухів і не «рвати» мотуз. У голові роїлися думки про те, що даремно вони пошкодували час на грудну обв'язку та аварійну систему, адже з ними видряпатися звідси було б дуже просто. «Потрібної амплітуди не виходить. Правильно ми підв'язку зробили... — його долоня десь на рівні очей наткнулася на невеликий фірновий карниз, що намерз на стіні. Обережно, боячись повірити у такий подарунок, він обмацував кригу вздовж карнизу... — Та тут ціла «полиця», майже «балкон»! Тепер льодорубом, обережненько... Глибокий видих... спокійно. Р-раз! Тепер вниз... Униз! Інакше вирветься. Підтягнутися... плавно. Тримає! Мотуз прослаб? Мало... Тепер ліва «кішка»... Ну... Є! Фу-у... Права трохи вище... ледь-ледь... Нормально. Знову льодоруб... Стою на «полиці»! Тепер можна глянути вгору».
