Робінзон Крузо - Дефо Даниэль (читать книги онлайн полностью без сокращений txt) 📗
Оглядаючи море з цього горбка, я помітив швидку й бурхливу течію, що прямувала на схід і підходила до самої коси. Я зразу ж подумав, що тут криється небезпека: коли б я потрапив в цю течію, мене могло винести в море, і я не спромігся б вернутись на острів. Так воно, мабуть, і було б, якби я не пішов на розвідку, бо таку саму морську течію видно було й з другого боку острова, тільки трохи далі, і ще я помітив швидку супротивну течію коло берега. Отже, мені треба було вийти за межі першої течії, і мене зараз же понесло б до берега.
Проте я простояв на якорі два дні, бо дув свіжий східно-південно-східний вітер, якраз назустріч згаданій течії, і вздовж усієї коси йшли високі хвилі. Було небезпечно держатись як близько берега через прибій, так і дуже віддалятись від нього через течію.
Третього дня вранці вітер стих, море заспокоїлось, і я зважився рушити далі. Але мені знову судилось бути пересторогою для недосвідчених і необачних стернових. Не встиг я допливти до коси, хоч був від берега не далі ніж на довжину свого човна, як опинився на страшенній глибині й потрапив у течію, немов під млинове колесо. Мій човен понесло з такою силою, що я не міг нічого з ним зробити і тільки держався краю течії. Але мене несло все далі від супротивної течії, що залишилась ліворуч від мене. Ані найменший вітрець не приходив мені на допомогу, а гребти було даремно. Я прощався вже з життям, бо знав, що за кілька миль ця течія зіллється з другою течією, яка обмиває острів, і тоді я безповоротно загинув. Я не мав ніякої змоги повернути вбік. Мене чекала смерть, але не від морських хвиль (море було досить спокійне), а від голоду. Правда, знайшовши на березі черепаху, таку велику, що я ледве міг підняти її, я забрав її в човен; був у мене й повний глечик прісної води. Та чого варте було це для нещасного мандрівника, загубленого серед безмежного океану, де можна пропливти тисячі миль, не побачивши жодних ознак землі!
Тепер я зрозумів, як легко найбезрадісніше становище людини може стати ще безрадіснішим, коли на те буде воля провидіння. На свій пустинний і закинутий острів я дивився тепер як на найкраще місце в світі, і тільки одно було в мене бажання — вернутись туди знову. В жагучому пориві простягав я до нього руки й говорив: «О щаслива пустине! Я більш ніколи не побачу тебе! О, нещасне я створіння, що станеться зі мною?» Я докоряв собі за невдячність, згадуючи, як ремстував я на свою самотність. Чого б тільки я не дав тепер, щоб знов опинитись на тому безлюдному березі! Така вже людська природа: ми ніколи не бачимо як слід свого становища, поки не зазнаємо на власному досвіді становища ще гіршого, і ніколи не складаємо належної ціни благам, які маємо, поки не втратимо їх. Не можна висловити, в якому розпачі я був, коли побачив, що мене віднесло від мого любого (я звав його тепер любим) острова в безбережний океан майже на шість миль, і я мушу навіки розпрощатись з надією побачити його знову. Проте я гріб майже до повної втрати сил, намагаючись скерувати човен на північ, тобто до того боку течії, що був ближче до супротивної течії. Аж ось з полудня, коли сонце повернуло на захід, з південного сходу, тобто прямо мені назустріч, подув вітрець, і це трохи підбадьорило мене. Але найбільше втішило мене те, що вітрець почав швидко свіжішати і за півгодини подув як слід. На цей час; мене загнало на бозна-яку відстань від мого острова. Якби тоді знявся туман або зібрались хмари, мені настав би кінець. Я не мав компаса і, загубивши з очей острів, не знав би, куди керувати. На щастя, погода була ясна і ніщо не віщувало туману. Я поставив щоглу, розгорнув вітрило й почав стернувати на північ, намагаючись вибратися з течії.
Ледве поставив я щоглу й вітрило, і повернув човен назад, як по чистоті води я побачив, що з течією скоро станеться зміна: раніше, поки течія була швидка, вода була каламутна, а тепер вода почала яснішати, тобто швидкість течії зменшувалась. Справді, за півмилі на схід я помітив кілька скель, об які розбивалось море. Ці скелі поділяли течію на дві частини: головна йшла далі на південь, залишаючи скелі на північному сході, а друга круто повертала назад і, утворюючи вир, прудко текла на північний захід.
Тільки ті, хто з власного досвіду знає, що значить дістати помилування, стоячи на ешафоті, або врятуватись від розбійників в останню мить, коли ніж уже приставлено до горла, зрозуміють мій захват перед цим відкриттям і радість, з якою я скерував свій човен на супротивну течію, підставивши парус ще свіжішому сприятливому вітрові, і весело помчав назад.
Ця супротивна течія принесла мене прямо до острова, але миль за шість на північ від того місця, звідки мене погнало в море, так що, наблизившись до острова, я опинився коло його північного берега, тобто протилежного тому, від якого я відплив.
Пропливши з допомогою цієї супротивної течії зо три милі, я помітив, що вона став повільнішою і не може гнати мене далі. Але тепер я був уже коло, острова, в цілком спокійному місці, між двома сильними течіями: південною, що винесла мене в море, і північною, що проходила милі за три від неї. З допомогою сприятливого вітру я керував човен на острів, хоч посувався вперед уже не так швидко.
Коло четвертої години пополудні, перебуваючи милі за три від острова, я виявив, що пасмо скель, причина моїх пригод, тягнеться, як я вже казав, на південь і, відкидаючи на південь течію, утворює другу, супротивну течію в північному напрямі. Виявилось, що вона дуже сильна, але не зовсім вбігається з напрямом моєї дороги, що йшла на північний захід. Завдяки свіжому вітрові я перетяв цю течію, збочуючи на північний захід, і приблизно через годину був уже за милю від берега; море було спокійне, і я незабаром висів на землю.
Відчувши під ногами землю, я впав навколішки, палко подякував богові за свій, порятунок і вирішив раз назавжди відмовитися від свого плану визволитись за допомогою човна. Після цього, підкріпившись тим, що було в мене, я провів човен у маленьку бухточку, під дерева, що росли тут на самому березі, і, вкрай знесилений утомою та важкою працею під час подорожі, ліг спати.
Я був дуже заклопотаний, бо не знав, як приставити човен додому. Про те, щоб вернутись тією самою дорогою, я й не думав, бо дуже натерпівся страху. Інший шлях (я мав на думці західний напрям) був мені зовсім невідомий, і я не хотів ризикувати. Отже, другого ранку я вирішив пройти берегом на захід і подивитись, чи немає там бухточки, де б я міг покинути свій фрегат у схові, щоб згодом скористатись ним, коли буде потрібно. І справді, милі за три, йдучи понад берегом, я натрапив на чудову маленьку затоку, що глибоко врізалась у берег і, поступово звужуючись, переходила в струмок. Я привів сюди свій човен ніби в навмисне приготований для нього маленький док. Поставивши його тут і якомога краще укріпивши, я зійшов на берег, щоб роздивитись, де я.
Невдовзі виявилось, що я опинився майже на тому самому місці, куди я приходив раніше пішки. Отже, взявши з собою тільки рушницю та парасольку (бо сонце дуже пекло), я пустився в дорогу. Після моєї нещасливої морської подорожі ця екскурсія здалась мені дуже приємнею. Надвечір я добрався до своєї альтанки, де знайшов усе так, які залишив: на тій моїй, так би морити, дачі був завжди добрий порядок.
Я переліз через огорожу, уклався в холодку відпочити і від страшенної втоми хутко заснув. Уявіть собі, якщо можете, як я здивувався, коли мене збудив чийсь голос, що кілька разів назвав мене на ім’я: «Робіне, Робіне, Робіне Крузо! Бідолашний Робіне Крузо! Де ти, Робіне Крузо! Де ти? Де ти був?»
Змучений вранці греблею, а вдень ходьбою, я спав мертвим сном і не міг відразу прокинутись. Мені довго здавалось, що я чую той голос уві сні, але після повторного вигуку: «Робіне Крузо! Робіне Крузо!» — я нарешті проснувся і спочатку страшенно перелякався. Я схопився, дико озираючись навколо, і раптом, підвівши голову, побачив на огорожі свого папугу. Ясна річ, я відразу догадався, що це він гукав мене. Бо я часто говорив йому жалісливо цю саму фразу, і він добре вивчив її. Іноді він сідав мені на палець, нахилявся до мого обличчя й вигукував: «Бідолашний Робіне Крузо! Де ти? Де ти був? Як ти сюди потрапив?» — та інші, фрази, яких я його навчив.
