Янголи і демони - Браун Дэн (книги серия книги читать бесплатно полностью .TXT) 📗

Побачивши незвичну симетрію, камерарій змовк.

— Навіть сучасні комп’ютери, — додав Ленґдон, — не змогли створити симетричної амбіграми цього слова.

Камерарій склав долоні та довго нічого не відповідав.

— Ілюмінати відійшли в небуття, — нарешті сказав він. — Давно. Це історичний факт.

Ленґдон кивнув.

— Ще вчора я б із вами погодився.

— Учора?

— До того як сьогодні це сталося. Думаю, ілюмінати вийшли з підпілля, щоб виконати давню обітницю.

— Пробачте, я трохи підзабув історію. Про яку таку давню обітницю ви говорите?

Ленґдон глибоко вдихнув.

— Знищити місто Ватикан.

— Знищити місто Ватикан? — Здавалося, камерарій не так злякався, як розгубився. — Але ж це неможливо.

Вітторія похитала головою.

— Боюся, у нас є ще деякі погані новини.

— Це правда? — запитав здивований камерарій, повернувшись до Оліветті.

— Сеньйоре, — сказав той, — мушу визнати, що в нас тут справді є якийсь пристрій. Його видно на одному з моніторів на пульті безпеки, але те, що міс Ветра каже про потужність цієї речовини, аж ніяк не може…

— Стривайте-но, — перебив його камерарій. — Ви що, бачите цю річ?

— Так, сеньйоре. На бездротовій камері номер вісімдесят шість.

— То чому ж ви її досі не знайшли? — Тепер голос камерарія забринів гнівом.

— Це дуже складно, сеньйоре. Пояснюючи що й до чого, Оліветті стояв, витягнувшись струнко.

Камерарій слухав, і Вітторія відчувала, як зростає його занепокоєння.

— Ви впевнені, що цей пристрій у Ватикані? — допитувався камерарій. — А може, хтось виніс камеру за межі міста і сигнал надходить звідти?

— Це неможливо, — відказав Оліветті. — На зовнішніх стінах установлено електронне обладнання, що захищає внутрішній зв’язок. Цей сигнал може надходити тільки з міста. Інакше ми б його просто не мали.

— Отже, я так розумію, — мовив камерарій, — що ви вже всіма силами шукаєте цю зниклу камеру?

Оліветті покрутив головою.

— Ні, сеньйоре. На пошуки цієї камери може піти сотні люди-но-годин. Зараз у нас є низка інших проблем, пов’язаних із безпекою, і при всій повазі до міс Ветри треба визнати, що та крапля речовини, про яку вона говорить, дуже незначна. Вона не може становити великої загрози.

Терпець у Вітторії увірвався.

— Цієї краплі достатню, щоб від міста Ватикан не залишилося й сліду! Ви, схоже, зовсім не слухали того, що я вам казала!

— Шановна пані, — холодно сказав Оліветті, — я достатньо інаю про вибухові’ речовини.

— Ваші знання застаріли, — відрізала Вітторія так само суворо. — Попри те, як я одягнена, — а я розумію, що для вас це серйозна проблема, — я фізик вищого рангу в найпрогресивні-іномуу світі центрі ядерних досліджень. Це саме я спроектувала контейнер для антиматерії, який не дає їй вибухнути просто:іараз. І я вас попереджаю: якщо ви не знайдете цього контейнера протягом наступних шести годин, то в наступні сто років вашим гвардійцям тут нічого буде охороняти — хіба що одну велику яму!

Оліветті різко повернувся до камерарія.

— Сеньйоре, я не можу дозволити, щоб це тривало далі. Ви марно гаєте час. Про що йдеться? Про ілюмінатів? Про якусь краплю, що всіх нас знищить?

— Basta, — сказав камерарій. Він вимовив це тихо, однак було враження, що луна від його голосу прокотилася по всій залі. І запала тиша. Він продовжив пошепки: — Небезпечно це чи ні, ілюмінати чи не ілюмінати, чим би ця річ не була, їй явно не місце к стінах Ватикану… а тим паче під час конклаву. Я хочу, щоб її знайшли й винесли геть. Негайно організуйте пошуки.

Оліветті не здавався.

— Сеньйоре, навіть якщо кинути на пошуки всіх гвардійців до одного, однаково за кілька годин цю камеру не знайти. На це може піти не один день. Крім того, після розмови з міс Ветрою я доручив одному з моїх людей пошукати інформацію про речовину з назвою антиматерія в нашому найновішому довіднику з балістики. Виявилося, що там про неї ні слова. Анічогісінько.

Самовдоволений бовдур, подумала Вітторія. У довіднику з балістики? А ти не пробував пошукати в енциклопедії? На літеру А!

Оліветті говорив далі.

— Сеньйоре, якщо ви пропонуєте нам просто так, навмання, шукати цю річ по всьому місту Ватикан, то я мушу заперечити.

— Командире, — камерарій насилу стримував гнів, — дозвольте вам нагадати, що, звертаючись до мене, ви звертаєтесь до Святого престолу. Я розумію, ви мене не сприймаєте серйозно. Проте, за законом, саме я тут зараз за все відповідаю. Якщо не помиляюся, кардинали цієї миті перебувають у Сікстинській капелі, де їм нічого не загрожує, і до закінчення конклаву ваші обов’язки мінімальні. Не розумію, чому ви так упираєтесь і не хочете пошукати цей пристрій. Якби я вас не знав, то міг би подумати, що ви навмисне наражаєте конклав на небезпеку.

Оліветті подивився на камерарія з презирством^.

— Як ви смієте! Я прослужив вашому Папі дванадцять років! А попередньому — чотирнадцять! Від 1438 року швейцарські гвардійці…

Раптом в Оліветті на поясі голосно затріщала рація.

— Comandante?

Оліветті схопив її й натиснув на передачу.

— Sono occupato! Cosa voi…

— Scusi, — сказав у рації швейцарський гвардієць. — Яз комутатора. Ми щойно дістали інформацію про закладену бомбу, і я вирішив сповістити вас.

На Оліветті це повідомлення не справило ніякого враження.

— То дійте згідно з інструкцією! Вистежте зловмисника й про-звітуйте.

— Ми спробували, сер, але той, хто телефонував… — Гвардієць на мить замовк. — Командире, я б вас не турбував, але він згадав ту речовину, яку ви просили мене пошукати в довіднику. Антиматерію.

Усі в кабінеті здивовано перезирнулися.

— Що, ти кажеш, він згадав? — запинаючись, перепитав Оліветті.

— Антиматерію, сер. Доки ми намагалися визначити, звідки він телефонує, я шукав якусь інформацію, щоб перевірити, наскільки серйозна ця погроза. Антиматерія… щиро кажучи, виявляється, це доволі небезпечна субстанція.

— Здається, ти сказав, у довіднику з балістики про неї нічого ненаписано.

— Я знайшов інформацію в Інтернеті.

Алілуя, подумала Вітторія.

— Написано, що ця речовина дуже вибухонебезпечна, — вів далі гвардієць. — Важко повірити, що це справді так, але тут сказано, що порівняно з ядерною боєголовкою, антиматерія має в сто разів більшу вибухову силу.

Оліветті здався. Це виглядало так, наче раптом у всіх на очах обвалилась гора. Вітторія тріумфувала, але, побачивши вираз жаху на обличчі камерарія, відразу посуворішала.

— Ви визначили, звідки телефонували?

— Це не можливо. Дзвінок із мобільника і дуже зашифрованого. Супутникові лінії сплутані, тож тріангуляція неможлива. І Іроміжна частота свідчить, що він десь у Римі, але точніше визначити не вдається.

— Він чогось вимагав? — спокійно спитав Оліветті.

— Ні, сер. Тільки попередив, що десь на території комплексу схована антиматерія. Здивувався, що я про це нічого не знаю. І Іоцікавився, чи я її вже бачив. Ви мене запитували про антиматерію, тож я вирішив вас повідомити.

— Ти правильно зробив, — сказав Оліветті. — Я вже йду до вас. Дай знати, якщо він зателефонує ще раз.

На якусь мить у рації запала тиша.

— Він іще тут, сер, на лінії.

— Як на лінії?! — Оліветті наче громом ударило.

— Так, сер, на лінії. Ми вже десять хвилин намагаємося його вистежити, і все безрезультатно. Він, очевидно, знає, що ми його не дістанемо — каже, що не відімкнеться, доки не поговорить із камерарієм.

— Перемкніть його сюди! — наказав камерарій. — Негайно!

— Отче, ні! — аж підскочив Оліветті. — Спеціально навчений швейцарський гвардієць впорається з цим значно краще.

— Я що сказав!

Оліветті віддав відповідний наказ.

За мить на столі в камерарія Вентрески задзвонив телефон. Камерарій натиснув на кнопку «динамік».

— Ким ви, на милість Бога, себе уявили?