Обліковець - Троян Марина (лучшие бесплатные книги TXT) 📗
Ця остання думка скрутила дівчину навпіл, але вона від неї не відмовилася. Якщо потрібно буде, то вкраде…
Сходячи з електрички, Лейла вже знала, куди йти. Після мами в неї була лише одна людина, якій можна довіритися.
Чи ж не за багатого хлопця Міла вийшла заміж? І чи ж не переконає вона чоловіка позичити грошей її подрузі, яка потрапила в біду?
Надька зустріла Лейлу зверхньо й прохолодно, як завжди. На прохання дати Мілин номер телефону вона спочатку огризнулася, що, мовляв, «не забивай нам баки, Міла свій номер тобі залишала». За столом у кухні посьорбував вино дядя Боря, і Надька злилася, що ця дівка псує їхній тет-а-тет. Лейла промовчала, що той номер записано в маминому мобільному, а мобільний знаходиться там, де і його хазяйка, – у буцегарні. Тільки попросила в Надьки подзвонити з її телефону. Та рявкнула, що в неї на рахунку мало грошей, і зачинила перед Лейлиним носом двері.
Лейла була розбита, ображена, голодна й валилася з ніг. Але щось схоже на план ще жевріло в неї в голові. Завтра зранку вона піде до сільради чи до школи і там попроситься подзвонити. Вона встигла надряпати ручкою Мілин номер на своїй руці.
О котрій годині вона добралася додому і впала мало не мертва на своє ліжко, Лейла й не уявляла. Коли прокинулася, був ясний день.
Перші кілька секунд пробудження були блаженно безтурботними, відпочиле тіло пробувало свої сили лінивим потягуванням, а туманна голова, оточена яскравим денним світлом, ще не допускала погані думки. Але згадавши за мить про жахливий стан речей, Лейла скочила з ліжка, як ошпарена. Згаяти стільки часу на вилежування, коли її бідній мамі ті кати, може, і очей не дають стулити! Чи дали їй там хоча б води? У своєму розпачі дівчина здатна була повірити в усі звірства, які могли відбуватися в міліцейському острозі, а все, чуте колись краєм вуха про жорстокі «методи слідства», поставало перед нею жахливо правдоподібно й до болю реально.
За такими роздумами Лейла й не подумала про сніданок – відразу кинулася до шафи, щоб мерщій переодягтися та бігти на пошуки телефону. Завченим рухом вона встромила нігті в щілину між дверцятами з обірваними ручками й смикнула руку до себе. Та замість того, щоб підколупати й відкрити двері, рука заболіла від перенапруги, а під нігтями рипнула деревина. Лейла поточилася й мало не впала.
Спочатку дівчина завила від болю – кілька нігтів на руці зламалося, під іншими проступила кров. Коли біль трохи вщух, Лейла здивовано глянула на свою шафу. Скільки років вона її відкривала таким рухом, розрахувала кожен міліметр і кут нахилу, довела до того рівня автоматизму, що навіть у непроглядній темряві могла встати з ліжка й розчахнути ті чортові поламані двері! І куди поділася вся та виправка? Чи тепер виходить, що навіть шматок облізлого дерева – і той налаштований проти неї?
Дівчина пішла на кухню, всунула пальці в холодну воду й заразом почала видивлятися, що їстівного можна взяти із собою. Але та шафа не давала їй спокою. Лейла знову пішла до кімнати і, глянувши на неї свіжим оком, зрозуміла чому: шафа стояла не на своєму місці. Вона була трохи відсунута від ліжка, тому автоматичний рух і не спрацював.
Лейла підлізла за шафу й почала знімати плінтус у тому місці, де була її схованка, спустошення якої стало останнім значущим Шрамовим вчинком у цьому домі. За плінтусом, між підлогою й стіною, була щілина, у яку Лейла коли-не-коли ховала свої дрібні заощадження. Від часу вигнання Шрама дівчина цією схованкою не користувалася, бо ж яка це схованка, коли всі – і Шрам, і Міла, і мама – про неї знають! Але зараз там було запхане щось чималеньке, чого Лейла точно не ховала. Дівчина озброїлася ножиком і за його допомогою виколупала зі щілини целофановий пакунок. Знявши кілька шарів паперу й целофану, Лейла вимотала звідти пачку грошей великими купюрами. На шматку газети маминою рукою кривим нервовим почерком було написано: «Бери ці гроші і їдь учитися».
Аж тепер Лейла збагнула, чому мама була в її светрі: певно, перед тим, як її забрали, вона попросилася переодягтися й заховала ті гроші. Вона навмисне залишила шафу трохи відсунутою, щоб Лейла знайшла їх і записку. Записку, якій дівчина мусила підкоритися.
За десять хвилин Лейла вилетіла з дому, за годину вже заходила до симпатичної перукарні в центрі міста.
Вона уявлення не мала, звідки в мами взялися такі гроші, та це зараз не мало значення. Дівчина чітко бачила, що мусить робити, і спішила негайно втілити кожен задуманий крок.
19
Робочий день добігав кінця. Андрій глянув на годинник і потягнувся.
Незважаючи на те, що він був успішним адвокатом, який працював сам на себе і мав двох помічників, Андрій не поспішав брати приклад зі своїх колег і розслаблятися. Він ретельно дотримувався графіку, з дев’ятої до п’ятої його зажди можна було знайти в кабінеті, крім випадків, коли він виконував свою роботу в суді чи в інших установах. Андрій не дозволяв собі недбалості ні в чому, адже ця педантичність вкупі з іншими діловими якостями й вивела його на той рівень, де він нині перебував. Адвокат мав певний досвід у господарських справах, знав дві іноземні мови, і захищати злочинців та ділити між сусідами землю не було вершиною його прагнень. Тому ті півгодини, які ще залишалися до кінця робочого дня, він мав намір провести за своїм столом, не знімаючи краватки.
Андрій вкотре переконався в правильності такої своєї поведінки, коли до його кабінету зайшов неабиякий клієнт. Точніше, клієнтка.
Молода жінка, яка стояла перед ним, немов тільки-но зійшла з картини. Не зі сторінок глянцевого журналу – Андрій обертався в колах, де всі жінки були випещені, модно вдягнені, напахчені й напудрені за останнім словом косметологічної науки, тому до рукотворної краси йому було не звикати. Хоча довершеність образу жінки, звісно, тішила око й викликала повагу, найбільше враження в Андрія викликало не це. З появою цієї жінки (на вигляд вона була дуже молодою, але чомусь відразу сприймалася саме як жінка, а не дівчина) у кабінеті наче війнуло шумом тайги, океанським бризом, змахом орлиного крила та клекотінням вулканічної лави – словом, усім тим, про що забули вічно заклопотані міські жителі, але в чому дихає саме життя. Той подих майорів у всьому: у далекому від кокетства виразі обличчя, у вільних від навченості, але граціозних у своїй природності рухах, у ясності та прямоті східних чорних очей, які чесно й сміливо дивилися на співрозмовника і того самого вимагали натомість. Таке не спіймаєш у глянець. Таке може вловити тільки художник і показати, випестувавши у своїй душі так, щоб це стало помітним іще комусь.
– Мою матір обвинувачують у злочині, якого вона не вчиняла, – сказала жінка. – І мені потрібна допомога спеціаліста, щоб виправити цю помилку. Я можу на вас розраховувати?
Ці стандартні ділові фрази не викликали в Андрія бажання кисло позіхнути, як зазвичай породжувало все фальшиве й демонстративне. Сухі слова були вимовлені з такою простотою, у них звучало стільки щирої надії, що цьому зачерствілому до людських бід адвокату, для якого чужі проблеми були лише підставою для власного заробітку, не стало духу відмовитися. Усупереч своїй звичці розібратися в подробицях, перш ніж приймати рішення, він неждано для себе самого відповів:
– Якщо там справді є помилка – безперечно, виправимо! Якщо немає – усе одно зведемо до мінімуму сумні наслідки!
Чи не вперше при розмові з клієнтом він мав на увазі саме те, що сказав. Щирість, певно, заразна штука.
«Старієш, друже! – дорікнув сам собі, записавши всі потрібні дані й провівши нову клієнтку до виходу. – Розмазуєшся!»
Але, попри ці докори, він таки вирішив не доручати цю справу помічникам, а відразу взятися за неї особисто. Клієнтка з екзотичним ім’ям Лейла (певно, вірменка, а може, навіть мігрантка з Далекого Сходу) залишила по собі дух чогось непідробного й невловимого, який хотілося законсервувати.
«Розхлябуєшся на рівному місці!»
Пожуривши себе ще раз, Андрій зібрав портфель і вирушив на «акулячу ферму», як він подумки називав міліцію.
