Незвичайні пригоди експедиції Барсака - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль (читать книги онлайн регистрации txt) 📗
Та незважаючи на всю свою фізичну слабість і лагідність, Марсель Камаре був обдарований енергією справді невичерпною. Він лишався байдужим до найстрашніших нещасть і небезпек, до найжорстокіших випробувань. Це пояснювалось тим, що він їх просто не помічав. Погляд його ясних очей був звернений вглиб і нічого не бачив навколо. Ця людина жила поза часом, у чарівному світі, населеному химерами. Завжди, повсякчас він напружено мислив, і тільки мислив. Марсель Камаре був наче розумовою машиною, машиною геніальною, нешкідливою і в той же час страшною.
Щодо неуважності він міг би позмагатися з Сен-Береном, точніше, він був чужий усьому, з чого складається реальне життя, — і не один раз падав у Червону річку, думаючи, що ступає на міст. Слуга Джоко ніяк не міг примусити його їсти своєчасно. Марсель Камаре їв тоді, коли йому хотілося, і засинав, коли його зборював сон, а це могло бути і опівдні і опівночі.
Десять років тому обставини звели його з Гаррі Кіллером. В той час Камаре захопився ідеєю надзвичайного пристосування, здатного, за словами автора, викликати дощ. Свої фантазії він розповідав усім, хто тільки згоджувався слухати. Гаррі Кіллер почув про винахід разом з іншими, але всі тільки сміялися, а він підійшов до цього чисто теоретичного проекту серйозно і побудував на ньому задум, який пізніше здійснив.
Гаррі Кіллер був злочинець, але злочинець з широким розмахом, і він зрозумів, як багато може одержати від невизнаного генія. Випадок віддав йому до рук Марселя Камаре, він засліпив ученого можливістю здійснити його мрії, повів за собою в пустиню й сказав: “Хай піде тут обіцяний дощ!” І дощ слухняно почав падати.
Відтоді Камаре жив весь час мов у гарячці. Одну за одною він втілював у дійсність свої химери. Після дощувальної машини його мозок створив ще сотню винаходів, які використовував Гаррі Кіллер, сам же автор ніколи не турбувався про те, як їх застосовували.
Певна річ, винахідника не можна вважати відповідальним за зло, посередньою причиною якого він, проте, лишається. Нікому не спаде на думку обвинувачувати, наприклад, того, хто вигадаз револьвер, в усіх злочинах, здійснених з допомогою цієї зброї, яка без нього не існувала б. Але, зрештою, творець цього знаряддя вбивства розумів, що подібна річ. може і повинна вбивати і що саме для цієї мети вона була ним задумана.
Не такий був Марсель Камаре. Якби йому заманулося розробити проект гармати з небувалою досі далекобійністю й вагою снаряда, він залюбки обчислив би форму, вагу, профіль заряду й деталей та кількість пороху, не вбачаючи в цьому нічого іншого, крім балістики. І якби йому розповіли, що його дітище може стаги знаряддям жорстокості, він би щиро здивувався.
Гаррі Кіллер побажав дощу, і Камаре викликав дощ; Гаррі Кіллер побажав мати сільськогосподарські знаряддя, і Камаре створив удосконалені механічні плуги, сівалки, прополювачі, косарки й молотарки, які виконували всі роботи без окремого джерела енергії; Гаррі Кіллер забажав літальних машин, і Камаре дав йому планери, здатні робити п’ять тисяч кілометрів з небаченою швидкістю.
Живучи в світі абстракцій, він бачив перед собою тільки проблеми і не цікавився ні їх пракгичним застосуванням, ні походженням матеріальних засобів, потрібних для їх здійснення. Перш за все він зажадав, як чогось дуже простого, побудування заводу, і сотні негрів спорудили, цей завод. Після цього йому були потрібні ще різні станки, динамо, парова машина — і все це немов чудом з’явилося в пустині протягом кількох місяців. Нарешті, він зажадав робітників, і робітники прибули, один за одним, в потрібній кількості. Як були здійснені ці чудеса? Марселя Камаре це не обходило. Він вимагав — йому давали. Дуже просто!
Не намагався він і підраховувати капітали, витрачені на здійснення його мрій, і ніколи перед ним не поставало цілком природне запитання: “Звідки беруться гроші?” Ось в якій обстановці мають розгортатися події, що становитимуть зміст другої частини нашої оповіді.
В момент, коли вона починається, усе в Блекленді йшло заведеним порядком. Робітники працювали на заводі, частина Веселих хлопців наглядала за неграми, зайнятими на полях, в той час як усі інші за своїм звичаєм віддавалися грубим развагам, а “цивільні” проводили потроху свою дещо непевну торгівлю.
Близько одинадцятої години ранку Гаррі Кіллер був сам у себе. Він поринув у глибоку задуму, судячи з виразу його обличчя, не надто приємну.
Задзвонив телефон.
— Слухаю! — промовив Гаррі Кіллер, беручи трубку.
— На заході, сімнадцять градусів на південь, видно десять планерів, — почув він.
— Піднімаюсь, — відповів Гаррі Кіллер і повісив трубку.
За кілька хвилин він досяг площадки башти, де знаходився Веселий хлопець, який його попередив.
— Там, — сказав він, вказуючи точку в просторі.
Гаррі Кіллер озброївся біноклем і скерував його у вказаному напрямі.
— Це вони, — кинув він, придивившись.
Він знов навів бінокль на захід, потім опустив і наказав:
— Поклич радників, Родерік. Я спускаюсь.
Поки Веселий хлопець тіо телефону оповіщав членів ради, Гаррі Кіллер швидко спустився на еспланаду, розташовану між палацом і заводом. Дев’ять радників один по одному приєдналися до нього. Вони чекали, втупивши очі в небо.
Чекати довелось недовго. Планери збільшувались на очах. За кілька хвилин вони вже плавно приземлялися на еспланаді.
Очі Гаррі Кіллера спалахнули радістю. На чотирьох планерах були тільки водії, зате шість інших мали по два пасажири: одного з Чорної варти і одного полоненого, міцно зв’язаного з накинутим на голову й плечі мішкрм.
Шістьох полонених звільнили від пут. Коли їхні засліплені очі звикли до світла, вони стали з подивом озиратись довкола. Вони стояли на великій площі, оточеній з усіх боків неприступними стінами. За кілька кроків від них — дивні апарати, що приставили їх повітряним шляхом. Перед ними — величезний палац, увінчаний баштою, і скупчені щільним гуртом тридцять негрів з Чорної варти. Трохи ближче — група з десяти чоловік маловтішного вигляду. Позад них, більш як за сто п’ятдесят метрів, довжелезна стіна без вікон і дверей, над якою здіймався заводський димар і ще довша легка металічна вишка, призначення якої важко було зрозуміти. Де вони опинились? Що це за фортеця, не позначена ні на одній карті Африки?
Поки вони ставили собі ці запитання, Гаррі Кіллер зробив знак, і на плече кожного в’язня опустилася груба рука. Хоч не хоч, довелося їм рушити до палацу, двері якого відчинились перед ними і, пропустивши їх, замкнулися.
Джейн Бакстон, Сен-Берен, Барсак, Амедей Флоранс, доктор Шатонней і Понсен опинилися в руках у Гаррі Кіллера, самодержця Блейленда, незнаної столиці нікому невідомої імперії.
II. НА КРИЛАХ
(З записної книжки Амедея Флоранса)
25 березня. Скоро мине доба, як ми в… Справді, де ми? Просто не уявляю.
Позавчора ми вляглися, знеможені утомою, і заснули сном праведників. Та ще вдосвіта нас розбудив пекельний шум. Це було те саме гудіння, яке вже тричі мене бентежило, але цього разу незмірно гучніше. Ледве ми розплющуємо очі, як змушені їх заплющити, осліплені яскравим промінням, що б’є звідкись над нами.
Ми не встигаємо отямитись від цього оглушливого гуркоту й не менш незбагненного блиску, коли на нас зненацька нападають якісь люди. Нас кидають на землю, зв’язують, затикають нам роти, натягають на голови й плечі якісь мішки — все це з блискавичною швидкістю. Нічого не скажеш — “чиста робота”!
Мотузки в’їдаються мені в кісточки ніг, в коліна й руки, скручені за спиною. Зв’язали, як ковбасу!
Голос лейтенанта Лакура промовляє грубо:
— Готово, хлопці?
І одразу ж, не лишаючи часу на відповідь, додає ще грубіше:
— Першому, хто поворухнеться, куля в голову… Ну, гайда!
Хтось відповідає щось меткому лейтенантові, очевидно, по-німецьки. Барсак, який добре знає цю кострубату мову, пізніше сказав мені, що ця фраза означала: “Ми не можемо спуститись, тут надто багато дерев”.
