Берег любові - Гончар Олександр Терентійович (книги онлайн без регистрации полностью .txt) 📗
Невже цим курсантам, що знають локатор, що мають під рукою найсучасніші електронні пристрої, навіщось потрібен ще вигаданий, нафантазований Ягнич, майстер нестаріючих сорока літ, людина-легенда?
XVI
Тільки стемніло, короткий свист пролунав біля двору Ягничів-комбайнерів.
Мати порається у хаті, але двері відчинені, — почула. Це, мабуть, той явивсь. Лише в старосвітчині колись парубки свистом отак викликали дівчат на вулицю, зараз це почуєш хіба що зі сцени в клубі, коли ставлять якусь давню п'єсу. Одначе, виявляється, сцена з таким пережитком іноді може повторитись і в тебе коло двору. Співати не вміють, а свистіти навчились!
Одначе тієї, що викликають, вдома нема, по роботі ще зайнята, в кураївської медички день не нормований. Тільки зібралась була в кіно, прибігають з викликом до Чередниченка, — треба ставити банки голові!
Звалило Зевса. На відзнаку обжинків поїхав до моря змити жнив'яну пилюку, згарячу викупавсь у своєму — з медузами — Чорному і так застудивсь, що є підозра на запалення легенів. Коли серед зими доводилось брьохатись в льодовій воді біля керченських берегів, пробираючись із Тамані на півострів у розвідку, — тоді нічого, навіть нежить не вхопив, принаймні зараз не пам'ятає. Шинелі позам.ерзають, бувало, гуркочуть на гвардійцях, як дзвони, раз у раз доводиться знов їх намочувати в воді, щоб не гриміли, щоб не побудили ворожих вартових. А зараз тільки глянеш на море — уже чхаєш, уже погнало температуру... Найрадикальніше лікування, що його, власне, тільки й визнає в таких випадках Сава Данилович, — це банки. Покірно підставляє спину, щоб Варвара Пилипівна негайно обкидала його банками, оскільки ж і вона зараз нездужає, то кличте молоду медичку, хай потренується...
Коли Інна побігла, в матері мимовіль ворухнувся сумнів, чи не Варварині це штучки, може, навмисне викликають медичку-початківку, щоб перевірити, чи вміє вона хоч банки приліпити до пуття.
Подалася й нема, а свистун тим часом посвистує. Не вперше приносить його звідкись під кураївські вишні, щоб тільки побачитись з Інною, засвідчити, як він упадає за нею, який не байдужий... Ось іще раз підсвиснув аж із якимось солов'їним колінцем...
— Та скажи ти йому, що наша на викликах, не до гулянок їй, — з глибини хати гукнула жінка надвір, будучи певна, що там є кому підхопити команду й передати далі...
Одначе на подвір'ї нікого. Тільки груша, як туча, стоїть, але груші й самій, мабуть, приємно послухати вечірнього свисту. Жінка вийшла на веранду. Ну от, будь ласка: лавка під грушею порожня, на вахті нікого, оріонець, видно, подавсь до сусідів вечірню передачу дивитися з дітлашнею. Телевізор у них величезний (розміром як дівоцька скриня колись), поставлено його проісто в садку під горіхом, аж сюди на веранду видніє голубий екран, і перед ним стирчить купа голів — дитячих і дорослих. Лисина оріонця теж між ними поблискує. Вдома у Ягничів є телевізор, може, навіть кращий, стоїть он за шифоньєром у кутку, щоправда, за всі жнива екран на ньому так ні разу й не засвітився. Міг би моряк його настроїти, сидіти й дивитись удома, так ні, до сусідів потягло, між малашню. Там, виходить, веселіше... Ось разом аж підскочили всі, галаснули: «Гол! Гол!»
А з вулиці неголосно свиснуло знов. Ну й надокучливий.
Господиня спустилась східцями, пішла до хвіртки. Щось шаснуло під вишнями (тепер вишні з дворів аж на кураївські вулиці повибродили, злодіїв не бояться), під віттям за стовбуром заховалось, принишкло... Не інакше як він, майстер художнього свисту...
— То ти, Вікторе?
— Я.
— Тобі ще тут не набридло свистіти? До двору заходь.
Мусиш вітати, бо хочеш не хочеш, а виступає він зараз у ролі твого майбутнього зятя.
— Я до Інни. Вдома вона?
— Скоро прийде. Заходь, заходь. Якраз погомоніти з тобою треба.
Посадила доччиного ухажора на веранді, вгощення, правда, хай не жде, — гість некликаний, обійдеться... Увімкнула електрику (щоб краще видно було доньчиного обранця), після цього сіла й сама до столу. Хлопець застиг на стільці, відсунувшись аж у куток веранди. Господиня доскіпливо його розглядала: ось воно, золото Веремієнкове... Невже оце майбутній зять? Ніби й не змінився, хоч десь там побував. Казали, стрижений, а воно не дуже й помітно. З чемною увагою жде бесіди, сухолиций, виголений, скромна усмішка виблукалась на губах... Ніс материн, брови теж її, тонкі і якісь сміливі, розгонисті — справді, не кожна дівчина зостанеться байдужою до таких. Сам собою статурний, довгобразий, і коли ось так тихо сидить, стиснувши руки колінами, й пускає смиренні погляди в стелю, на обвиту комашнею лампочку, то й не скажеш, що перед тобою шалапут, зайдисвіт, хуліган.
— Вона скоро прийде? — запитав так скромно-скромно.
— Не відчитується, голубе. В неї служба... Та, звісно, прийде: наша дитина домівки тримається, не те що інші.
— Якщо це на мою адресу натяк, то дозвольте пояснити: я теж сподіваюся скоро перекочувати під мамин дах. Здається, матиму роботу десь тут, поблизу.
— Мабуть, на комплексі? — Поруч з Кураївкою на узбережжі другий рік будується комплекс для оздоровлення шахтарів. — Чи баяністом у пансіонат?
— Поки що таємниця, — ухильно миркнув він, усміхнувшись.
— Ох, Вікторе, Вікторе, що ти собі думаєш? — заго-моніла жінка з щирим уболіванням. — Доки отак галайдакуватимеш? Подивись ти на своїх ровесників: кожен при ділі, той вчиться, той в армії, а той із трактора не злазить... Справжні сини, нічим себе не безчестять, батькам радість та гордість за них. Навіть ось такі, як Петрусь наш, — очі їй засвітились при згадці про свого штурманця, — ще ж хлопченя проти тебе, а яке беручке, кмітливе. У Казахстан, у таку далеч, нарівні з дорослими не побоялось, а ти?
Вдома на такі речі Веремієнко тільки б кинув зневажливо: «Мамо, не вчіть мене жити, ситий вашими повчаннями по саме нікуди», — встав би та й спину показав, а тут не сміє, вдає, що слухати наставницю — йому сама насолода, вбирає мудрість народну, як губка.
— Чи, може, це я на вітер кажу, Вікторе? Чого ти мовчиш?
— Я слухаю. Уважно слухаю. Вдумуюсь, Ганно Гуріївно.
Це її підбадьорило, шанобливе звертання полестило. Розохотившись, виспівала оду своєму штурманцеві, згадала навіть свого троюрідного небожа, Ягнича Анатолія, що десь там у Берліні під час пожежі німченя з п'ятого чи навіть шостого поверху врятував, — про цей факт надійшов у Кураївку лист від командування... Використавши сильний цей приклад, жінка знову взялася за санобробку цього кураївського шалапута, що набивається в зяті й від якого довірливій тещі довелось би, мабуть, усього почути, а поки що сидить такий покірненький, аж присмучений, шию витягнув гусаком, очі в стелю пустив, та все ловить, та все «вдумується». Тільки що він там ловить? Чи не оту комашню, що довкруг лампочки під стелею в'ється?
— Якщо себе не жалієш, то хоч батьків пожалій, — взялась йому далі втлумачувати майбутня теща. — Старий уже на стручок зісох, то ж через кого? І матері не легше, від горя та сорому на люди боїться виходити... Обоє на синочка тільки й надіялись, усім примхам його потурали. Чи баян, чи «Ява» — ні в чому відмови не було. І оце ти їм так віддячуєш? їм горе, собі напасть! Винних не шукай на стороні, все від тебе йде, — ти хоч це розумієш?
— Розумію, Гуріївно, ще й як розумію, — і знову смиренницька міна на гарнім обличчі, тепер ще більш посмутнілім. — Постараюся, щоб змінитись у корені. Даю зобов'язання: місяць, од сили два, і ви мене не впізнаєте. Покута моя у виправно-трудовім не кінчилась, ще вона й зараз у самім розпалі, день і ніч кипить отут, — і руку так щиро-щиресенько приклав до грудей.
Жінці одлягло від серця. Коли поговориш з людиною по душах, то воно одразу щось там і зворухнеться, серце ж не кам'яне! Вдома не дуже, мабуть, уміють з хлопцем повести розмову, наставити на добру путь, дарма що обоє педагоги. З чужими воно легше, а до свого ключика не підберуть. Бо не так це просто, людоньки добрі! А вона ось хоч і не вчителька, хоч тільки в дитсадку малих виховує, проте й цього довготелесого зуміла усовістити... Збадьорена успіхом на ниві педагогіки, стала тепер вихваляти перед ним свою Інну. Як училище закінчила з золотою медаллю (медаль ця вродилася тут же, на веранді, експромтом) і які їй добрі місця пропонували, манили в столицю, аж у той центральний Червоний Хрест, що з медикаментами та продуктами і в Індію, і на край світу літає, де тільки спалахне епідемія або станеться землетрус...
