Парфуми - Зюскинд Патрик (читать книги онлайн бесплатно серию книг TXT) 📗
Гренуй стояв на помості й не прислухався. Він з величезним задоволенням спостерігав за дією зовсім іншого флюїду, значно реальнішого: свого власного. Врахувавши розміри актової зали, він напарфумився так сильно, що не встиг ще вийти на поміст, як аура його запаху почала інтенсивно випромінюватися в залу. Він бачив, як вона — він справді бачив її навіть очима! — як вона захопила спочатку передні ряди, потім перемістилася далі до середини зали, і нарешті досягла галереї. І той, кого вона зачепила, — серце Гренуя закалатало від радості, — той змінювався на очах. Під впливом його аромату люди, самі не усвідомлюючи цього, міняли вираз обличчя, міняли свою поведінку, свої почуття. Той, хто спочатку лише здивовано-байдуже оглядав його, тепер дивився вже з замилуванням; хто сидів нерухомо, відкинувшись у кріслі, з критично зморщеним чолом та багатозначно скривленим ротом, тепер невимушено подався вперед, з обличчям по-дитячому ясним, і навіть на обличчях найбоязливіших, переляканих, найчутливіших, тих, хто спочатку не міг без жаху дивитися на нього, а потім — без належного скепсису, з’явилися відтінки люб’язності, навіть симпатії, тільки-но до них долинув його запах.
Після закінчення доповіді все зібрання встало, охоплене шаленим захватом. «Хай живе вітальний флюїд! Хай живе Тайяд-Еспінасс! Слава флюїдальній теорії! Ганьба ортодоксальній медицині!» — кричав учений люд Монпельє, найвизначнішого університетського міста на півдні Франції, і маркіз де ля Тайяд-Еспінасс переживав найвеличнішу годину свого життя.
Гренуй, який зійшов з помосту і пірнув у натовп, зрозумів, що ці шалені овації були присвячені йому, тільки йому, Жану-Батісту Гренуєві, навіть якщо жоден із тріумфуючих у залі про це не здогадувався.
34
Він ще кілька тижнів залишався в Монпельє. Він став досить знаменитим, і його запрошували до салонів, розпитували про печерне життя і про лікування у маркіза. І раз по раз йому доводилося розповідати історію з розбійниками, які викрали його, і про кошика з харчами, і про драбину. І щоразу він прикрашав її якимись новими деталями. Так Гренуй знову натренувався у вмінні говорити — правда, не дуже добре, бо з мовою у нього все життя не ладилось, — і, що важливіше, він навчився майстерно брехати.
Власне кажучи, він зрозумів, що може розповідати людям усе що завгодно. Довірившись одного разу — а вони відчували довіру до нього, тільки-но вдихнувши його штучний запах, — потім вони вірили вже завжди. Надалі він здобув деяку впевненість у світському поводженні, чим раніше не володів. Вона стала помітною навіть фізично. Здавалося, він навіть підріс, а його горб почав зникати. Ходив він майже зовсім прямо. А коли до нього зверталися, він більше не згинався в поклоні, а стояв рівно, витримуючи спрямований на нього погляд. Звичайно, за цей час він не став ані світською людиною, ні завсідником салонів, ні суверенним членом товариства. Але понура незграбність кудись поділася, поступившись місцем манері, яку вважали природною скромністю чи принаймні вродженою сором’язливістю і яка справляла зворушливе враження на деяких панів і деяких добродійок — в ті часи у світських колах любили все «природне» і своєрідний шарм неотесаності.
На початку березня він зібрав свої речі й пішов геть, тишком-нишком, одного раннього ранку, тільки-но відчинились ворота, одягнений у непримітний коричневий сюртук, який напередодні придбав у лахмітника, та перекошений капелюх, що наполовину прикривав його обличчя. Ніхто його не впізнав, ніхто не побачив і не помітив, бо в цей день він навмисне відмовився від своїх парфумів. І, коли маркіз ополудні наказав почати розшуки, сторожа присягалася, що хоч і бачили вони багатьох різних людей, які виходили з міста, але ні в якому разі не того відомого печерного чоловіка, на якого вони обов’язково звернули б увагу. Тоді маркіз пустив поголос, нібито Гренуй залишив Монпельє з його дозволу, аби поїхати до Парижа в сімейних справах. Проте в глибині душі він дуже розсердився, бо мав намір зробити з Гренуєм турне через усе королівство, аби завербувати прихильників для своєї флюїдальної теорії.
Через якийсь час він знову заспокоївся, оскільки його слава поширилася і без турне, майже без будь-яких зусиль з його боку. В «Журналь де саван» і навіть у «Кур’єр де ль’Ероп» з’явилися довгі статті про fluidum letale, і з усіх усюд почали їхати до нього летально отруєні хворі з надією вилікуватися. Влітку 1764 року він заснував першу «Ложу вітального флюїду», яка налічувала в Монпельє 120 членів, а також організував філіали в Марселі та Ліоні. Потім він вирішив перескочити до Парижа, аби звідти завоювати своїм ученням увесь цивілізований світ, але спочатку для пропагандистської підтримки свого походу він хотів зробити якийсь флюїдальний подвиг, що затьмарив би зцілення печерної людини й інші експерименти. І на початку грудня він очолив експедицію безстрашних адептів на пік Канігу, який знаходився на тому ж меридіані, що й Париж, і вважався найвищою горою Піренеїв. Цей вчений муж, що стояв на порозі старості, звелів винести себе на вершину заввишки 2800 метрів з метою перебування там протягом трьох тижнів на найчистішому, найсвіжішому повітрі, аби, як він сам про це привселюдно заявив, на Різдво знову зійти вниз міцним двадцятирічним юнаком.
Адепти відмовилися йти далі за Верне — останнє людське поселення біля підніжжя страшної гори. Проте маркіза ніщо не могло зупинити. Скинувши з себе одяг у крижаний холод, голосно й завзято щось викрикуючи, він сам почав сходження. Остання згадка про нього — це його силует з екстатично піднятими до неба руками, що з піснею зникав у хуртовині.
В ніч перед Різдвом учні даремно чекали на повернення маркіза де ля Тайяд-Еспінасса. Він не повернувся ані старцем, ані юнаком. І раннього літа наступного року, коли найвідважніші подалися на пошук й викарабкалися на все ще засніжену вершину піка Канігу, вони не виявили там жодного сліду — жодного шматка одягу, жодної частки тіла, жодної кісточки.
Звичайно, це не зашкодило його вченню. Навпаки. Незабаром народилася легенда, що на самісінькому верхів’ї гори він поєднався з вічним вітальним флюїдом, розчинив себе в ньому і відтоді невидимий, але вічно молодий ширяє над Піренеями, і той, хто туди підніметься, довіриться йому, протягом року буде позбавлений усіх хвороб і процесу старіння. Аж до кінця XIX сторіччя кілька медичних кафедр захищали флюїдальну теорію Тайяда, а багато окультних товариств застосовували її терапевтично. І в наші дні з обох боків Піренеїв, а саме в Перпіньяні та Фігерасі існують таємні тайядівські ложі, які збираються раз на рік, щоб піднятися на пік Канігу.
Там вони розпалюють велике вогнище, нібито з приводу сонцестояння і на честь святого Йоана, а насправді, щоб ушанувати свого Майстра Тайяд-Еспінасса та його великий флюїд і щоб здобути вічне життя.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
35
Якщо для його першої подорожі Францією Гренуєві знадобилося сім років, то другу він проробив за неповних сім днів. Гренуй уже не уникав гамірних міст і велелюдних вулиць, не шукав обхідних доріг. Він мав запах, мав гроші, тож вірив у власні сили й поспішав.
Увечері того ж дня Гренуй дістався до Гро-дю-Руа, маленького портового містечка на південний захід од Ег-Морта, звідки вантажне судно перевезло його в Марсель. Там, не виходячи з гавані, він пересів на інше судно, яке пливло на схід. Двома днями пізніше Гренуй був у Тулоні, ще за три дні — в Канні, а далі пішов стежкою пішки геть від берега на північ, у бік недалеких пагорбів.
Через дві години він уже стояв на плоскогір’ї. Перед ним розлягалася широка долина, схожа на величезну чашу, оточену вінцями зелених пагорбів та урвищами гір. Довкола буяли ниви, садки та оливкові гаї. У далині панував якийсь дивно інтимний клімат. Хоча море лишилося за недалекими горбами, тут не було ні солоного вітру, ні пісків, ні безмежних просторів, лише тиха відстороненість, ніби до узбережжя доводилося їхати багато днів. На півночі здіймались велетенські гори, на яких лежав і ще довго мав лежати сніг, але звідти не тягло холодом. Весна просунулася далі, ніж у Монпельє. М’який серпанок покривав поля. Цвіли абрикоси й мигдаль, а тепле повітря було насичене духом нарцисів.
