Графиня - Лис Володимир Савович (читаем книги онлайн бесплатно TXT) 📗
На центральному майдані, перед старим ясеном, Марта нарешті спинилася, обвела поглядом натовп, уже чоловік двадцять чи й більше, й нарешті сказала, хто ж є нібито вбивцею собак.
Коли вона вимовила ім’я нещасного Григорія Бутмерака, люди з натовпу, особливо жінки, збуджено закричали, що треба йти негайно до вбивці й розправитися з ним. Мені стало страшно, бо я зрозумів, що вони готові це зробити. Я тоді тихенько відокремився від гурту і швидко пішов до міської окраїни, де в розвалюсі жив той нещасний Гриць.
Як і слід було сподіватися, він лежав уже добряче назюзюканий на незастеленому ліжку, звісивши ноги в брудних черевиках. Поруч з ліжком на підлозі стояла недопита пляшка пива. Я ледь не виблював від важкого, застояного, наповненого перегаром повітря. Все ж спробував розбудити цього нещасного, приреченого бути закланним, жити якому лишалося щонайбільше кілька годин, я чомусь був у цьому переконаний. Але мої спроби привести його до тями і втовкмачити, яка йому небезпека загрожує, виявилися марними. Гриць щось бурмотів і матюкався, ледве глянув на мене безтямними очима, як тут же й стулив їх… Зрештою, він сповз на підлогу. Я хотів, було, підтягти його знову на ліжко, та подумав, що, може, на підлозі він швидше протверезіє.
Покидав я цю обдерту халупу з важким передчуттям на серці. На вулиці стояла тиша, сонце проглядало крізь поріділі крони тополь, що росли вздовж вулиці. Ніхто не біг до будинку нещасного приреченого, якого Божевільна Марта зробила убивцею собак. Я чомусь був певен, що це обмова. До того, як він остаточно спився, Гриць мав репутацію доброї, щедрої, хоч і безвольної людини. Не раз я був свідком, як, заробивши якусь дещицю на розвантаженні вугілля чи колод на залізничній станції, він купував дешевих, а часом і шоколадних, цукерок і пригощав дітлахів на своїй вулиці, а то й просто тих, що верталися зі школи. Чи міг такий чоловік стати убивцею собак, який наганяє жах на ціле місто? Зрештою, я знав не так багато про цього Бутмерака, але зате вмів міркувати логічно. В самому механізмі цих загадкових убивств тварин була, безумовно, дражлива таємничість, ховалася якась незвичайна, несподівана загадка, а, проте, я був певен, що розгадка дуже проста (так воно і виявилося пізніше), лише треба шукати ключа не там, де його намагаються знайти. Чи міг п’яничка, який уже до обіду найчастіше був у дим п’янізний, вночі тверезіти і здійснювати оті загадкові, начебто безглузді, вбивства нещасних тварин? «Навряд», — сказав я собі. Але чи не прийде до його оселі інший убивця — якщо не зараз удень, то найближчої ночі? Я чомусь був певен, що так воно й станеться, бо ж мешканцям Густого Лугу треба було зігнати на комусь злість, випустити пару, їм потрібен був злочинець, як цей день, як повітря, яким вони дихали. То була страшна потреба, але вона з’явилася і мусила реалізуватися.
Я не помилився. Наступного дня Гриця Бутмерака знайшов мертвим у його занедбаній оселі колега по щоденних випивонах Олексій Ващуків, який навідався до Бутмеракової хати, стурбований тим, що Гриць не прийшов, як обіцяв, з пляшкою самогонки. У нещасного був проламаний череп, на тілі знайшли кілька колотих ран, а із грудей стирчав загострений кілок. Очевидно, що хтось із густолугівців все ще вірив у нечисту силу, з якою давні традиції зобов’язували боротися саме таким варварським способом.
Я був одним з небагатьох, хто хоронив нещасного Гриця й випив за його пам’ять чарку самогонки в оселі його такого ж упослідженого сусіди. Інші алкоголіки, бомжі та подібні густолугівські небораки, котрі там зібралися, були неабияк подивовані моєю присутністю на цій поминальній трапезі (якщо споживання огірків, сала й кількох шматків ковбаси, яку купив я, можна назвати трапезою), але я чомусь почував себе винним у смерті цього нещасного. Може, треба було ще раз прийти до його оселі? До того ж, мене мучило, не давало зосередитися на чомусь іншому прокляте питання — де приховано механізм цих загадкових убивств собак? Навіщо це потрібно? Інтуїція чомусь підказувала (а вона мене виручала не раз), що ця розгадка поруч зі мною, вона, до того ж, немовби ближчає, але я не можу нічого збагнути. До того ж, я не був певен, що Гриць не остання даремна жертва загального страху й психозу. Я не помилився й цього разу.
«Щось же треба робити, щось же треба робити», — ця думка невідчіпно стукала мені у скроні відтоді, як число жертв, підозрюваних, що вони могли бути вбивцями собак, зросло до трьох. Спочатку ледве не розтерзали на вулиці саму Марту після того, як виявилося, що вбивство нещасного Гриця не допомогло — собаки не лише продовжували гинути, а й тепер уже щоночі. Кілька жінок оточили бомжиху на вулиці й почали гамселити чим попало — руками, сумками, ополоником, якого одна із нападниць, мабуть, щойно купила у крамниці чи на базарі. Марта не відбивалася, лише твердила, що, певне, у Бутмерака-вбивці був спільник.
Свідомо чи не свідомо, а вона підкинула ще одну хворостину до вогнища страху й ненависті. За кілька днів мертвим знайшли травника Гордія, якого хтось запідозрив, що він готує для собак зі своїх трав смертельну суміш. Ще перед Гордієм хтось (всі знали, що то вбивця) вночі спаралізував молодого лейтенанта — оперативника, який приїхав із Луцька, щоб знайти того, хто вбиває собак. Отже, вбивця собак реально існував, до того ж, був здатен і вбити людину, раз не побоявся напасти на працівника карного розшуку. За кілька днів переляканий мешканець Густого Лугу, який повертався пізно ввечері від родичів, перестрівши незнайомого, котрий спитав у нього, котра година, з переляку тарахнув бідолаху по голові каменем, що ніс у руці. Добре, що не забив до смерті.
І хоч тепер вулиці Густого Лугу патрулювали й міліціонери, і була створена спеціальна дружина, собаки продовжували, хоч і не щоночі, гинути. А ночі ставали все темнішими й холоднішими, наганяли дедалі більший жах і здавалося, що йому не буде кінця й краю.
Саме тоді трапилася подія, пояснити яку я не можу й досі. Якось — це була субота — повертаючись зі школи, я спинився на центральному міському майдані перед старим розлогим ясеном, якому було десь за двісті років і який виріс, як переказували, з насінини, що граф Едвард (справжній Едвард, а не його родич-двійник) привіз із далекої Америки. Зупинила мене, власне, згадка про недавній час, коли я так чомусь любив писати саме цього ясена. Тоді щось магічне й незрозуміле видавалося мені в дивній притягальності цього дерева. Тепер же я згадав про той час і лише сумовито усміхнувся. Я вже хотів іти далі, коли раптом щось привернуло мою увагу й змусило ще раз пильно подивитися на ясена. Промені призахідного сонця падали збоку на дерево, й дивно підсвічували його. Колись у мене було кілька таких пейзажів — ясен, підсвічений вранішнім чи призахідним сонцем. Де вони тепер і чи існують взагалі, я не знав. Інтересу писати знову ясена я не мав. Але я побачив… я побачив на дереві обриси чийогось обличчя. Від несподіванки я здригнувся, заплющив і знову розплющив очі. Риси обличчя, що проступало, наче виростало з крони, повиразніли. То був незнайомий мені чоловік років п’ятдесяти — п’ятдесяти п’яти із загостреними вилицями і довгим волоссям. В якусь мить я похолодів, бо здалося, що зустрівся з ним поглядом. І мені здалося, що десь я його вже бачив. От тільки не міг згадати — де?
— Що ви так вдивляєтеся, Платоне Васильовичу? — почув я жіночий голос.
Я озирнувся. То була мати однієї з моїх колишніх учениць, котра (учениця, звісно), як мені здавалося, подавала якийсь час певні надії у малюванні. Втім, навіть ставши дорослою, вона не облишила малювати й одного разу показала мені цілий альбом своїх малюнків — доволі вправних, якби це були учнівські роботи. Фарби їй так і не далися.
— Ви нічого не бачите, Ольго Миронівно? — спитав я.
— Де? — уточнила мати моєї учениці.
— На ясені.
— На ясені? — здивувалася вона.
— Так.
— А що я мала б там побачити?
Ні, вона не бачила нічого: ні обличчя, ні якихось його обрисів — це стало мені очевидним. Більше того, жінка подивилася на мене з підозрою. Може, подумала, що під впливом останніх подій у мене також «поїхав дах»? А може, воно так і було?
