Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих (читать книги без регистрации .txt) 📗

Він пояснив зневажливим тоном:

— Мій розбитий ворог Майєнн вихваляється й розсилає гінців, скликає Генеральні штати — щоб королівство зробило вибір між мною і Філіппом Іспанським. Їм мало програних битв.

— Але королівство може вибрати й графа де Суассона, — повчально зауважила вона. — Він, як і ти, з Бурбонського дому, тільки вже католик.

— Тоді я, їй же богу, покваплюсь перемінити віру!

— Брате! — жахнулась вона. Глибоке хвилювання змусило бідолашну схопитися з лавки, і вона нерівною ходою — тепер виразно видно було її кульгавість — пробігла попід невисокою стіною будинку. З гілки звисав персик, вона зірвала його й принесла братові. Той поцілував руку, з якої взяв плід.

— І все ж, — сказав він, — ми лишаємось самі собою.

— Ти — безперечно. — Сестра прибрала того суворого, але й відстороненого виразу цнотливої дами, з яким вона завжди говорила про його амурні пригоди, та й про власну недозволенну поведінку. — В тебе знов завелась така, що штовхає тебе на все. Не ради Генеральних штатів хочеш ти зректись нашої віри, — заявила вона, хоч це твердження не дуже в'язалося з усім сказаним допіру. — Ні. Але мадемуазель д'Естре досить підняти пальчик, і ти вмить зрадиш нашу любу матусю разом з паном адміралом, та й нас, котрі ще можемо це бачити.

— Габрієль сама протестантка, — заперечив він, щоб по змозі спростити все: адже вона принаймні зустрічалася з пасторами.

Катрін зневажливо скривилась.

— То ж інтриганки, скількох ворогів маєш ти через неї! Я певна — це вона зажадала, щоб ти мене заарештував, і за її наказом я мусила приїхати сюди. — Вона обурено розглядала засмічене подвір'я, курей на ньому. Анрі палко заперечив:

— Про це Габрієль ні словом не прохопилась. Вона цілком розважна жінка й віддана мені в усьому. Зате сама ти злочинно хотіла нашкодити мені, а твій коханець без дозволу покинув військо.

Та її, як не дивно, заспокоїв цей його вибух. Анрі хотів на цьому скінчити, але вона зажадала:

— Далі!

— А чого тобі ще? Твоє одруження означало б для мене смертельну небезпеку, хіба цього мало? Якщо у вас будуть діти, тоді тим убивцям, котрих до мене підсилають, кінця не жди. А я ж усе життя боявся ножа. Я хочу, щоб бог дав мені смерть у бою.

— Братику, любий!

Вона підступила до нього й розкрила обійми, щоб він сперся на неї, і він припав до її грудей, поклавши чоло їй на плече. Очі в неї лишалися сухі — принцеса де Бурбон була не така легка на сльози, як її брат-король. Не мала вона й такої уяви, як у нього, і та небезпека, що нібито загрожувала його життю від її одруження, здавалась їй вигадкою її ворогів. Але тим невигубніше запала їй у серце ця скорботна хвилина, хоча його очі, затуманені слізьми, не прочитали цього на її постарілому лиці.

Після цього Катрін лише нагадала йому про одну давню пригоду.

Бона сталась під кінець його ув'язненя в Луврському палаці і, власне, дала йому поштовх до втечі. Того разу він зустрів свою сестру Катрін у порожній залі зі своїм двійником: те саме обличчя, та сама постать, але все це стало таким разючим тільки завдяки тому, що той двійник був одягнений точнісінько як Анрі, і його сестра спиралась йому на руку так достоту, як завжди спиралась на руку Анрі.

— Я так прибрала його, щоб він був ще більше схожий на тебе, ніж від природи. — Так сказала тут, на селянському подвір'ї, постаріла жінка. — Ну, з'їж персика. Я ж бачу, що тобі хочеться його з'їсти.

Він послухався. Їв персик, а сам думав про те, як багато таїться під поверхнею повсякденного життя.

Кинув кісточку геть. Сказав замислено:

— А чого ж я погрожував смертю всім, хто хоче нас посварити! Це не моя звичка — погрожувати смертю. Заради трону я б цього не зробив — тільки заради тебе.

Отак скінчили обоє цю розмову — як брат і сестра. І розмова досягла своєї мети, хоча й полишила чимало сумнівів. Мимовільним рухом обоє простягли руки долонею догори, помітили це, усміхнулись, і брат повів сестру через поле назад до карети. Потайці, немовби хтось міг підслухати їх на польовій дорозі, Анрі шепотів Катрін на вухо:

— Не вір, Катрін, у те, що я ближчим часом робитиму й казатиму.

— Вона… не стане королевою?

На це наполегливе запитання, задля якого вона проїхала всю далеку дорогу, він відповів непрямо, але таким тоном, що сумнівів не могло лишитись.

— Ти — перша.

Принцеса наказала своїм людям завертати коней. Король мовчав, і її послухались, хоч і вкрай здивовано. Заради цього їхати в таку далеч? Принцеса сіла в карету зі своїми дамами та муринкою Мелані; король гукнув візничому, щоб гнав скільки духу. Він сам мчав верхи обік дверцят карети, нахилився до них, простяг руку у віконце й хвильку тримав руку принцеси в своїй. Почався ліс, дорога повужчала, і королю довелось відстати. Він зупинив коня й дивився вслід кареті, аж поки вона зовсім змаліла в далині, а повернув назад, аж як за нею зімкнулася хмара куряви.

Ще раз Агріппа

Так багато всього зразу, що недовго й розгубитися. Генеральні штати в Парижі, дуже мила мішанка з навіженого сектантства та безглуздого нахабства всесвітньої держави, що вже на весь розгін котиться в прірву, але до останку ще хоче поглинати королівства. І цей фарс ті панове грають перед змученими голодом глядачами, які воліли б, щоб їхній законний король розділив між ними земні плоди їхньої країни. Як радо працювали б вони за те! «Наше призначення в житті — здебільшого комедія». Так каже уславлений нині давній приятель короля Франції, Монтень на ім'я. Той самий, що сказав також: «Що я знаю?» Але незабутніми зосталися для короля його слова: «Я не скептик». Так, деякі явища зовнішнього світу змушують нас відкидати вагання й убивають в нас доброту. Доводиться брати їх у облогу, штурмувати й топити в крові, і зовнішній світ здебільшого схильний вибачати це — принаймні до певного часу. Або, заради ладу в державі, чинити насильство над собою, зрікатися своєї віри й переходити в іншу. Бог відає, що буде потім. Але така, видно, його воля, і не лишається іншої ради, скоро не лишиться й вузенького краєчка над прірвою, щоб розігнатись перед великим смертельним стрибком.

Отож поквапся! Як же вчинив Анрі? Він закликав до себе свого д'Обіньс, свого закутого в крицю лицаря-проповідника, своє безстрашно сумління, того, що завжди мав псалом на устах, високо підняту голову й гордий усміх праведника. Цей скромний чоловік сказав: «Я тішусь великою ласкою й не можу ухилитись від діла», — але за зухвалим виразом обличчя таїлась болюча свідомість того, що це — останній раз. Це востаннє, Агріппо, твій король Наваррський визнає тебе. Незабаром — смертельний стрибок на той бік, а на цьому лишаться його давні друзі, що поділяли з ним небезпеки війни, і бідність, і істинну віру.

Як завжди, Агріппа без церемоній скористався з нагоди поговорити з королем і висловив усе навпростець, почавши, за звичкою, з того, що він не має грошей. А він же, як відомо всім, п'ять чи шість разів урятував королю життя.

— Величносте! Вашими коштами порядкує неприторенний пройдисвіт, і цей-таки д'О підбиває вас перейти в католицтво. Скажіть самі, до чого це може призвести!

Агріппа думає: «Коли це вже станеться, тоді він не захоче вислухати від мене жодного слова. Яка страшна відстань між тим, що сталось, і тим, що не сталось! Тепер він схиляє голову переді мною. Тепер він говорить».

Анрі:

— Totus mundus exercet histrionem [30].

Агріппа:

— Я вже бачу, що папа набуде поганого сина. Але нас ви покинете, і люди, в чиїй відвазі й вірності ви могли бути певні, зненавидять вас.

Анрі:

— Все залежить тільки від їхньої розважності. Мій Роні радить зробити це.

Агріппа:

— Так у нього ж очі голубі, наче фаянсові, й обличчя мов намальоване. Йому не болить, що ви попадете в пекло.