Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання - Хемингуэй Эрнест Миллер (библиотека книг бесплатно без регистрации .TXT) 📗
— Мабуть, ми одне одного варті,— сказав я. — Але все-таки ти хоробра.
— Ні. Та сподіваюсь, що буду хоробра.
— Ми обоє хоробрі, — сказав я. — Я страшенно хоробрий під чаркою.
— Ми з тобою великі люди, — сказала Кетрін. Тоді пішла до шафи й принесла мені коньяк і склянку. — Випий, любий. Ти сьогодні такий хороший.
— Та наче й не хочеться.
— Дарма, випий.
— Ну гаразд. — Я налив чайну склянку на третину й вихилив одним духом.
— Чудово, — сказала вона. — Я знаю, коньяк п'ють герої. Але не треба надмірностей.
— Де ми житимем після війни?
— Мабуть, у богадільні,— відказала вона. — Перші три роки я, мов дитина, чекала, що війна скінчиться на різдво. А тепер загадую хіба що на той час, коли наш син стане адміралом.
— А-може, він буде генералом.
— Якщо це столітня війна, він матиме час вислужитись і на флоті, і в армії.
— А ти не хочеш випити?
— Ні. Тебе, любий, вино завжди веселить, а в мене від нього тільки в голові паморочиться.
— Ти ніколи не пила коньяку?
— Ні, любий. Я в тебе старомодна дружина. Я підняв з підлоги пляшку й налив собі ще.
— Піду я, мабуть, погляну, як там твої співвітчизники, — сказала Кетрін. — А ти, поки мене не буде, можеш почитати газети.
— Тобі конче треба йти?
— Як не тепер, то потім.
— Ну гаразд. Іди тепер.
— Я скоро повернуся.
— А я тим часом дочитаю газети, — сказав я.
Розділ XXII
Тієї ночі похолодніло, а зранку пішов дощ. Коли я повертався з Головного госпіталю, дощ усе лив, і я змок до рубця. У моїй палаті нагорі я чув, як та злива періщила об балкон, а пориви вітру кидали її в шибу скляних дверей. Я перевдягнувся і випив коньяку, але він мав якийсь неприємний присмак. Уночі мене млоїло, а вранці після сніданку занудило.
— Жодного сумніву, — сказав наш госпітальний лікар, — Погляньте, міс, які в нього очні білки.
Міс Гейдж поглянула. Мені дали дзеркало, і я поглянув теж. Білки моїх очей були жовті — я захворів на жовтяницю. Два тижні я пролежав у ліжку. Через те ми й не поїхали разом у відпустку. Ми збирались поїхати в Палланцу, на озеро Маджоре. Там дуже гарно восени, коли жовкне листя. Можна ходити на прогулянку, а в озері ловити з берега форель. Поїхати туди було б краще, ніж у Стрезу, бо в Палланці не так багато людей. До Стрези надто легко дістатися з Мілана, і там завжди натрапиш на знайомих. У Палланці є мальовниче село, а весловим човном можна попливти на острови, де живуть рибалки, і на найбільшому з тих островів є ресторан. Та ми нікуди не поїхали.
Одного дня, коли я ще лежав із жовтяницею, міс Ван Кемпен зайшла до палати, розчинила дверцята шафи й побачила там порожні пляшки. Перед тим я попросив швейцара забрати з шафи чималу батарею пляшок, то, напевне, вона помітила, як він їх виносив, і піднялась нагору подивитися, чи нема ще. Там були здебільшого пляшки від вермуту, а також пляшки від марсали, від капрі, порожні бутлики від к'янті і декілька коньячних пляшок. Швейцар поніс великі пляшки, ті, в яких був вермут, та обплетені соломою бутлики від к'янті, а коньячні залишив на кінець. Саме їх, та ще одну пляшку у формі ведмедя, скляний ведмідь особливо розлютив її. Вона взяла пляшку в руки; ведмідь сидів на задніх лапах, задерши передні, в його скляній голові був корок, а всередині, на дні, кілька липких кристаликів. Я засміявся.
— Тут був кюммель, — сказав я. — Найкращий кюммель — в отаких пляшках-ведмедях. Його довозять з Росії.
— А то все пляшки від коньяку, чи не так? — запитала міс Ван Кемпен.
— Мені їх не всі видно, — відказав я, — але мабуть, що так.
— I відколи все це триває?
— Я сам купував їх і приносив сюди, — пояснив я. — Мене часто навідували італійські офіцери, і я держав коньяк, щоб частувати їх.
— А самі не пили? — запитала вона.
— Пив і сам.
— Коньяк, — сказала вона. — Одинадцять порожніх пляшок від коньяку та ще оцей ведмедячий трунок.
— Кюммель.
— Я пришлю когось, щоб їх винесли геть. Це всі порожні пляшки, що у вас є?
— Поки що всі.
— А я ще жаліла вас, що ви захворіли на жовтяницю. Жаліти вас — марна річ.
— Дякую.
— Я не схильна винуватити вас за те, що ви не хочете повертатися на фронт. Але, по-моєму, ви могли б вигадати щось розумніше, аніж спричинити собі жовтяницю надуживанням алкоголю.
— Чим, ви сказали?
— Надуживанням алкоголю. Ви добре чули, що я сказала.
Я промовчав.
— I якщо ви не придумаєте ще чогось, боюся, вам таки доведеться повернутись на фронт, як тільки ви одужаєте від своєї жовтяниці. Я вважаю, що зумисне викликана жовтяниця не дає вам права на відпустку після госпіталю.
— Ви так вважаєте?
— Я так вважаю.
— А ви самі хворіли колись на жовтяницю, міс Ван Кемпен?
— Ні, але бачила чимало хворих на неї.
— А ви не помітили, вони дуже тим тішилися?
— Гадаю, це все-таки краще, ніж фронт.
— Міс Ван Кемпен, — сказав я, — чи бачили ви коли таке, щоб чоловік, намагаючись уникнути війська, сам собі торохнув по яєчках?
Міс Ван Кемпен залишила це суттєве запитання без відповіді. Їй треба було чи залишити його без відповіді, чи піти геть з кімнати. Піти вона не хотіла, бо надто довго плекала свою неприязнь до мене, а тепер дістала нагоду поквитатися за все.
— Я бачила багатьох чоловіків, що ухилялися від фронту, зумисне заподіявши собі рани.
— Мова не про те. Я й сам бачив зумисне заподіяні рани. А запитав я, чи бачили ви коли чоловіка, який, щоб не йти до війська, торохнув би собі по яєчках? Бо відчуття при тому приблизно таке, як і при жовтяниці, і я гадаю, що не багато жінок звідало це відчуття. Тим-то й спитав вас, міс Кемпен, чи не хворіли ви на жовтяницю, бо…
Міс Ван Кемпен пішла геть з кімнати. Трохи згодом прийшла міс Гейдж.
— Чого ви наговорили Ван Кемпен? Вона аж нетямиться з люті.
— Ми порівнювали відчуття. Я саме збирався висловити припущення, що їй ніколи не траплялося родити…
— Ну й дурний же ви, — сказала міс Гейдж. — Вона ладна шкуру з вас злупити.
— Вже злупила, — сказав я. — Вона позбавила мене відпустки, а ще, може, спробує підвести під трибунал. Її на це стане.
— Вона вас ніколи не любила, — сказала Гейдж. — А чого ви завелися?
— Вона твердить, ніби я зумисне допився до жовтяниці, щоб не повертатись на фронт.
— Пусте, — сказала Гейдж. — Я присягнуся, що ви ніколи й краплі не випили. Та й усі присягнуться, що ви взагалі непитущий.
— Вона знайшла пляшки.
— Я ж вам сто разів казала, щоб ви повикидали їх геть. Де вони?
— У шафі.
— Ви маєте валізу?
— Ні. Складіть в оцей рюкзак.
Міс Гейдж спакувала пляшки в рюкзак.
— Я віддам їх швейцарові, — сказала вона і рушила до дверей.
— Стривайте, — перепинила її міс Ван Кемпен, знов заходячи до палати. — Я заберу ці пляшки. — З нею був швейцар. — Віднесіть, будь ласка, вниз, — сказала вона. — Я хочу показати їх лікареві, коли доповідатиму.
Вона пішла коридором. Швейцар поніс рюкзак. Він знав, що там.
Нічого особливого не сталось, одначе відпустку я втратив.
Розділ XXIII
Того вечора, коли я мав виїхати на фронт, я послав швейцара на вокзал зайняти мені місце в поїзді, як тільки він прибуде з Туріна. Поїзд відходив опівночі. Він формувався в Туріні, прибував до Мілана десь о пів на одинадцяту вечора й стояв до відходу. Щоб зайняти місце у вагоні, треба було прийти до того, як прибуде поїзд. Швейцар узяв із собою приятеля, кулеметника у відпустці, що працював у кравецькій майстерні, і вони були певні, що вдвох спроможуться зайняти мені місце. Я дав їм грошей на перонні квитки й попросив занести на вокзал мою поклажу — великий рюкзак та дві солдатські речові сумки.
Близько п'ятої я попрощався в госпіталі і пішов. Швейцар уже забрав мої речі до себе, і я сказав йому, що буду на вокзалі десь над північ. Його дружина назвала мене signorino і заплакала. Тоді втерла очі, потиснула мені руку й знову заплакала. Я поплескав її по плечу, і вона заплакала знов. Вона штопала мені весь той час, що я лежав у госпіталі. То була низенька й повна сивоголова жінка, завжди усміхнена. Коли вона плакала, її обличчя немовби розпливалося. Я зайшов до кав'ярні на розі й чекав там, виглядаючи крізь вітрину. Надворі було темно, холодно і мрячно. Я заплатив за каву й граппу і дивився на перехожих, що поминали освітлену вітрину. Тоді побачив Кетрін і постукав у шибку. Вона звела очі, побачила мене й усміхнулась, і я вийшов їй назустріч. Вона була в синьому плащі й м'якому фетровому капелюшку. Ми попростували поряд тротуаром повз кав'ярні, через базарну площу й далі вулицею, аж поки вийшли під аркою на соборну площу. Її перетинали трамвайні колії, а за ними височів собор, білястий і мокрий серед мряки. Ми перейшли колії. Ліворуч були магазини з ясно освітленими вітринами і вхід до Галереї. Над площею стояв туман. Коли ми підійшли до самого собору, то побачили, що він дуже великий, а його кам'яні стіни мокрі.
