Прапороносці - Гончар Олександр Терентійович (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .txt) 📗

XIX

Забравшись з командирами рот на вершину горба, що здіймався перед вогневою, Черниш терпляче вів пристрілювання. Як завжди в таких випадках, бив лише один міномет. Сьогодні честь пристрілювати ціль випала обслузі Дениса Блаженка. Стоячи внизу і тримаючи в руці дефіцитну димову міну, Блаженко дивився звідти на офіцерів так, ніби чекав сигналу вчинити землетрус. Але Черниш не спішив з командами. Зараз не було чого спішити. Після кожного пострілу наставала довга пауза — офіцери неквапно розглядали ціль, радилися, вели підрахунки. День стояв чистин, кришталево прозорий, з далекою видимістю. Мерехтливе повітря м’яко струмувало, наче підлизуючи своїми рухливими течіями потойбічні висоти, бліндажі, далекі дерева. Все це пливло, пропливало кудись і в той же час залишалось на місці. Фронт принишкнув, як перед бурею, лише зрідка де-не-де ліниво гухкали гармати. Черниш знав, що завтра вони загомонять інакше — сьогодні артилерія ще тільки приміряється, б’ючи з удаваною безсистемністю та скупістю, щоб не накликати завчасно підозри противника. Все, що думав зараз Черниш, якось неминуче пов’язувалося з Ясногорською, все, що він робив, уже мовби присвячувалося їй. Певно, Шура і в гадці не має, як її прихід позначається на чиїйсь діяльності, на чиїхось настроях... Повернулась!.. Невже вона справді з години на годину може бути тут? Іноді Чернишеві це здавалось малоймовірним, як виблиск золотого сну. Коли випадала вільна хвилина, він нетерпляче озирався з свого пагорба на дорогу, що звивалась попід лісом до села, в полкові та батальйонні тили. При цьому щоразу ніяковів, думаючи, що сусіди-офіцери догадуються, чому йому не лежиться біля них. А вони, заклопотані пристрілюванням, зовсім не помічали його хвилювання. Дорога, на якій мала з’явитись Ясногорська, жила нормальним фронтовим життям. В напрямку до передової рухалися групи якихось бійців; проскакав верхи начальник штабу з кількома помічниками та ординарцями; виповзла на узлісся артилерійська кухня, запряжена славнозвісним верблюдом, єдиним на всю дивізію, який дійшов сюди від самої Волги: ось із-за повороту вилітає на конику Хаєцький, за ним одна по одній витягуються підводи, навантажені боєприпасами. Може, Шура приїде з ними? Але на возах, окрім їздових, нікого нема. Що ж це таке? Де вона так довго затрималась? Хома грозить комусь канчуком, збиває верблюда з дороги... Ще хтось їде... А її нема. Нема. Нема. — Але ж палить, — скаржиться до Черниша один ч його колег, капітан Засядько, розстібаючи комір. — Якби оце сюди хоч з відро пива-холоднячка... — Толстиков уже й без пива клює, — посміхаючись, кивнув Черниш на свого правого сусіда, що, уткнувшись головою в руки, уперто змагався з налягаючою дрімотою. Вони щойно кінчили пристрілювання і, задоволені наслідками, лежали втрьох край горба, знічев’я перекидаючись млявими фразами. Давалася взнаки втома останніх днів. Не хотілося зводитись, важко було навіть поворухнути розморене теплою млостю тіло. Сонце припікало. Воронки, що вранці масно чорніли по полю, вже давно посіріли, пожухли. Черниш, поклавши голову на планшет, і собі заплющився... — Чудова, — чує він поблизу. «Про кого це? Звичайно, про неї... Сьогодні всі думають про неї, всі чекають її». — Хто — чудова, капітан? — Позиція, кажу, чудова, — пояснює Засядько. —І до противника палицею кинути, і прикрита добре... — А так... Чудова, — тихо згоджується Черниш, думаючи зовсім про інше. — Чудова... Чудова... — Стоп! — капітан зненацька вхопився рукою за шию. — Здається, крапнуло! Ще! І ще!.. Толстиков, прокинься! — Що таке? — Дощ! Офіцери, пожвавівши, витягнули, як хлопчаки, долоні перед собою, радісно подивилися в небо. Високі хмарки були майже непомітні в ньому, танули в білій синяві. А тим часом дощ напускався, крапотів наче з ясного неба. Зашумів понад лісом, наближався тисячним кришталевим шерхотом, легко подзвонював у верховітті. Черниш перекинувся горілиць, підставив обвітрене, пошерхле обличчя приємним краплистим ударам. — Ви бачили таке: сонце і дощ! — Сліпий дощ! — Чому сліпий? Навпаки, ясноокий!.. Дедалі рясніше й рясніше бризкало на руки, на обличчя. Від кожної краплини радісний лоскіт перебігав струмом по всьому тілу. Вже навкруги над лісом і вигорбле-ними полями замерехтіли міріади блискучих перлистих шнурків. Наче небо, граючись, весело стріляло тонкими незліченними чергами, і кожна краплина-куля, проносячись у тій черзі, сяяла, сліпила очі. Чернишеві здавалось, що після цього весняного дощу все одразу буйно зазеленіє, заквітує. Пригадав, як торік в Трансільванії, знемагаючи в горах від спеки, бійці виглядали хмар... Ріки зостались внизу, струмки зостались внизу... Води, води!.. А небо було безводним, жорстоко-блакитним. Потім одного дня встала з-за обрію дощова хмара. Порозстелявши на гарячому камені плащ-палатки, бійці збирали в них довгождану вологу. Потім ділили. Черниш поділився з Брянським навпіл... Який то був життєдайний, незабутній довіку напій! Дощ напускається. Ніхто й не думає ховатися від нього. Чути, як на вогневій скаче, лящить Маковейчик: Дощику, дощику, припусти На бабині капусти, На дідове сіно, Щоб позеленіло!.. — Маковею! Де ті капусти? Де те сіїю? Глянь, австрійська земля навкруги!.. — Все одно! Хай і вона зеленіє!.. Черниш, мружачись, посміхався до щедрого неба. Намагався вгадати, де застане цей дощик Ясногорську. Чи в санроті, чи на дорозі сюди... А вона в цей час уже сплигнула з коня на його вогневій. Комбатів ординарець, женучи «впорожні» засідланого коня своєму «хазяїнові», десь підхопив і Шуру попутно. Весь світ засяяв. Сонце світило, наче крізь сріблясту млу, дощ густішав і тоншав. Раптом над самою головою небо заграло. Милозвучно, потужно, свіжо. Уперше в цьому році загримів грім. Наче загомоніли, стоячи десь високо за блакитними хмарами, дивізіони есес. Розкотилося, розляглося — широко, привільне... І одразу наче всій природі дихнулося вільніше, наче світ омолодився, оновився. Мабуть, не було серед численних військ жодної людини, яка не глянула б зачаровано в розбуркане синє небо і не подумала б: «Весна!» «Весна», — з насолодою подумав і Черниш, вдихаючи посвіжіле озонисте повітря. Але що це? Він раптом, весь здригнувшись, рвучко підвівся на коліна. З вогневої, з-поміж радісного різноголосся солдатських басів несподівано виділився дівочий голос. Тієї ж миті він побачив Ясногорську. Вона стояла, оточена бійцями, і щось весело говорила, дивлячись вгору. Черниш не знав, на що саме вона дивиться — чи на нього, чи на світляну сріблясту пряжу дощу, яка нестримно летіла з висот, пронизана сонцем. — Гвардії лейтенант! — гукали знизу бійці. — Гвардії лейтенант! — Тебе стосується, — підморгнув Засядько Чернишеві. — Чи, може, тебе, Толстиков? Толстиков благодушно посміхався, розглядаючи Ясногорську. — О, як вона цвіте!.. Черниш, притримуючи рукою бінокль, став швидко спускатися косогором. Стрибав через чиїсь окопи, обвалюючи в них землю. В окопах не було нікого. Всі зібралися вниз, як на мітинг. Спускаючись, Черниш дивився під ноги, а проте, здається, бачив тільки її, довгождану, небезпечну і ваблячу. Бачив, наближаючись, як на обличчі в неї чомусь майнув радісний переляк. Вона здалася йому вищою, ніж була раніш. Немов уся випросталася, поставнішала, помолодшала. Для Черниша уже не існувало ні дощу, ні веселого юрмиська вогневиків, були тільки її очі, що, наближаючись, раптом заблищали і мовби затремтіли за довгими віями. Від тих довгих вій аж наче легка тінь лягла Шурі попід очима. Вона ще говорила з бійцями і сміялась до них, але Черниш не чув її слів, та, мабуть, і вона сама їх не чула. Бо очі її вже линули, тягнулись до нього, повні бурхливих запитань, і радісних побоювань, і соромливих тривог. Щось питали його і водночас самі промовляли до нього. Бійці урочисто розступилися, даючи лейтенантові дорогу і дивлячись то на нього, то на Ясногорську. Черниш привітався, твердо вимовивши звичні слова військового вітання, вірніше, вони самі вимовилися, він їх не чув. Ясногорська подала руку і в ту ж мить зайшлася ніжним рум’янцем. Щоки її, свіжі після дощу, спалахнувши, пе-ресвічувались зараз на сонці двома великими пелюстками маку. За спиною в Щури стояв Сагайда, усміхаючись до вух своїми товстими губами. «Чого він?» — здивувався Черниш і перемайнув поглядом до інших. Всі дивилися на нього доброзичливо і підбадьорливо. «Ми все знаємо, — говорили ті погляди, — і все розуміємо, що між вами оце починається... І ми навіть раді за вас, коли вже на те пішло...» Черниш відчув себе легко, як буває завжди в товари-с’іві найближчих друзів і однодумців, йому хотілося дякувати за щось кожному з присутніх. — Як чудово загриміло! — всміхаючись, співуче говорила Шура. —Аж дивно, звідки цей грім!.. Наче й небо чисте, і раптом отак загриміло! — Вона глянула в небо. І Черниш глянув. І всі глянули. — А ліс який став, зверніть увагу! Як він зазеленів одразу!.. Аж наче горить від сонця зеленими вогнями, аж зеленкуватий димок над пилі в’єтьсяі — Вона вказувала на ліс і очима, і рукою, і всією собою. Черниш водночас бачив і зелений світлий димок над лісами, і Щуру, яка теж наче оповилася тим димком біля нього. Вона стояла в нових чобітках з високими каблуками, в темно-зеленій армійській сукні, що тісно облягала її стан. Вбрання було підібрано вибагливо, зі смаком і явно личило їй. Не пожмакане, а випрасуване, свіже... Видно було, що вона одягла його недавно, «можливо, навіть перед тим, як іти сюди», — мимохідь відзначив Євген, і Шура, перехопивши цей Євгенів погляд, зрозуміла його саме так. Одначе не знітилася і не засоромилася від цього, а, навпаки, весело, навіть з викликом підтримала його погляд. «Так, я готувалася, — відповідали Щурині очі, — я хотіла з’явитись сюди красивою і не соромлюсь цього, і це все ради тебе». — А Шовкун тут уже очі видивився, виглядаючи, — казав Черниш, щасливо любуючись Шовкуном, що червонів у натовпі, як дівка. — «Але я виглядав тебе далеко більше за Шовкуна, — розумілося за цими словами. — Я почав тебе виглядати від тої хвилини, коли ми розлучились... Я хотів би килимами встелити дорогу, по якій ти наближалась до нас... Хіба ти не чуєш, як все в мені співає: тобі, тобі!» «Чую, чую! Я навіть здалеку чула тебе і летіла до тебе!» «І де ти пролітала, там ліси взеленились, а небо над ними молодим громом гриміло! Сліпий, сяючий дощик біг тобі попереду та дрібно кропив перед тобою курні фронтові шляхи... Ти й сама, як той сонячний летючий дощик, що звідкись пришумів і осяяв усе навкруги! Глянь, як довкола парує земля, парують ліси! Затерпнути, сп’яніти можна від цього!» «Хіба ти ще не сп’янів? Я вже сп’яніла! Дивися!..» Шура сміючись впіймала за голову Маковея, що, пробігаючи мимо, саме підвернувся їй під руку. — Маковейчику! Як я скучила за тобою, — щебетала вона йому і водночас з ласкавою лукавістю дивилась на Черниша. — Мені навіть в госпіталі вчувались твої співанки, Маковейчик... О, який-бо ти вже великий став! Та який гарненький! Дай, я тебе поцілую! — і вона поцілувала Маковея в обидві щоки, а щасливими очима сміялась, як змовниця, до Черниша. «Ще, ще», — заохочував її Черниш закоханим поглядом і почував, як зовсім хмеліє від повноти своїх почуттів. Весь гарячий світ шалено скакав перед ним у зеленім тумані. XX — Чому ви так дивитесь на мене. Шовкун? — пристрасно допитувала Шура свого санітара, ідучи з ним приймати взвод. — Ви не впізнаєте мене? Так, ви маєте підстави для цього... Бо сьогодні я навіть сама себе не впізнаю! — Що ж тут такого, — делікатно заперечував Шовкун. — Стільки не бачитись, і раптом знову разом... Та це з кожним буває... Буває! Виходить, щось між ними було? І всі це помітили, і всі зрозуміли? Жах! Але що ж саме було? Короткий потиск руки, невинна розмова на вогневій, кілька поглядів... О, ті погляди! Хіба їх можна було приховати? Хіба вони не вимовили все? Що — все? Не було ніякого «все»! І не буде його, не буде! Невже це може статись так природно і просто? А що, коли воно вже навіть сталось? Страшно було уявити собі, страшно подумати... — Не дивіться, не дивіться на мене, Шовкун!.. Це я просто відвикла... Мені ще тут страшно, і я тремчу... Але я не боюсь. Навпаки, мені дуже, дуже хороше! В госпіталі Ясногорська не раз уявляла собі зустріч з Євгеном. Вона прагнула цієї зустрічі, потай мріяла про неї, готувала Євгенові наперед низку своїх ущипливих докорів... Чому так швидко забув? Чому так рідко писав? Рідко, лаконічно і сухо... Але хіба на нього можна сердитись за це? При зустрічі всі докори якось вилетіли їй з голови. Все заготоване пішло шкереберть, все обернулось інакше... А саме його листів бракувало їй в госпіталі. Не раз Шура ловила себе на тому, що чекає їх і, навіть втративши надію, сердячись, знову чекає, їй уже було не досить того, що писали інші однополчани, їй чомусь кортіло, щоб писав він, Черниш. Особливо коли стала одужувати, коли вийшла з палати і побачила навкруги нову неминучу весну. Співи, колись не доспівіні, знову прокидались в природі, хвилювали Шуру, сурмили їй голосними сурмами... Когось до болю не вистачало, знялась би та кудись полетіла! Госпіталь базувався в угорському курортному містечку на березі великого озера. У вікових парках понад самою водою причаїлись білі, граціозні, подзьобані кулями вілли. Як люди, вони мали ніжні людські імена: вілла Лола, вілла Паула, вілла Маргіт... І хоча зараз тут було багато страждань і над усім панував нещадний ніж хірурга — життя брало своє. Весна починалась на озері. Десятки разів на день воно мінило свої барви, свій настрій. То воно сліпучо мигтіло під сонцем; то, хмурячись, бралося сталлю, а вдалині вже переходило в ніжно-зелене і знову світле; то вкривалось рожевим тихим трепетом, коли високі відблиски заходу лягали на нього... Вечорами хтось цілувався в альтанках, хтось сміявся на озері в -колихких човнах, хтось палив на далекому протилежному березі вогні. Зазивно сурмили весняні сурми, — кохати, кохати... Шурі хотілось кохати. Кого? Вона ще не зізнавалася в цьому собі, їй ще було соромно одверто думати про це. Шура не хотіла хапати уламків щастя. Вона прагнула повного щастя, великого, красивого, щедрого. Щоб завжди хвилювало і перехоплювало дух, щоб, як вічна весна, не старілось і не відцвіталось ніколи, щоб гордо витримувало будь-які удари та випробування... Таке можливе було з Брянським. Чи можливе воно вдруге? «Я не люблю, не люблю Черниша, — ще сьогодні запевняла себе Шура, повертаючись з госпіталю в полк. — Все це тільки тому, що він був другом Юрася, що він чимось нагадує мені Юрку... Тільки тому! І я йому в вічі скажу про це!» А коли стояла з Євгеном на вогневій, то нічого про це не сказала. Щось сильніше за неї вже диктувало їй інші слова, інші погляди і жести. — Шовкун, я дуже погано поводилась на вогневій? — Ви таке й скажете, їй-богу... Та хіба ви можете погано? Ми тільки раділи, дивлячись на вас... — Але мені, повірте, аж дух забило, коли я почула той грім! Давно я не чула такого... Наче маленького стою десь у полі під синьою хмарою і слух-пю вперте...