Тінь вітру - Сафон Карлос Руис (книга регистрации .txt) 📗

— Мені їхати лише до тридцять другого будинку, — сказав я кондукторові, обдаровуючи його наймилішою зі своїх усмішок.

— Мені байдуже, хоч до мису Горн, — відповів він байдуже. — Навіть слуги Христові сплатили за свій проїзд. Або платиш грошенята, або трудиш ноженята. Бачиш, навіть римується.

Узуті у сандалі, вдягнені у прості брунатні ряднини ордену францисканців, ченці закивали головами, показуючи свої рожеві квитки, щоб підтвердити слова кондуктора.

— Гаразд, я краще натруджу ноженята, — сказав я. — У мене немає ні копійки.

— Як волиш. Але зачекай до наступної зупинки. Мені не потрібні нещасні випадки у мою зміну.

Обіймаючи своєю тінню тіні дерев, трамвай повз нагору так повільно, що якби я йшов пішки, я б анітрохи не програв у швидкості. Я нишком позирав з трамвайного вікна за високі огорожі схожих на замки вілл і уявляв собі, як багато там статуй, фонтанів, стаєнь та потайних каплиць. Визирнувши з одного боку платформи, я помітив проміж дерев силует вілли «Білий чернець».

Наближаючись до рогу вулиці Романа Макаї, трамвай уповільнив хід і нарешті зупинився. Водій задзвонив своїм дзвіночком, і кондуктор кинув на мене суворий погляд.

— Давай-но, розумнику. Виходь. Будинок за номером 32 саме тут.

Я зійшов, але довго ще чув дзенькіт блакитного трамваю, аж доки він не зник в імлі.

Резиденція родини Алдаїв розташовувалася на іншому боці вулиці. Її охороняла кута сталева брама, оплетена пожовклим плющем. Поміж сталевих прутів я ледь помітив хвіртку; вона була замкнена. Над брамою, зроблені у вигляді чорних сталевих зміїв, значилися цифри 32. Я намагався розглядіти щось усередині, але побачив лише кути й арки темної башти. Слід від іржі проходив від замкової щілини просто у двері. Я став навколішки, щоб краще оглядіти подвір’я; та єдиним, що я побачив, були сплетіння рослин і обриси якогось фонтана чи басейна, увінчаного статуєю, яка здіймала руку до небес. Углибині, придивившись уважніше, я побачив сходи з мармуру, розбиті, вкриті кругляками та пожовклим листям. Слава Алдаїв, як видно, зблякла вже багато років тому. Маєток перетворився на цвинтар.

Я відійшов на кілька кроків назад і звернув за ріг, щоб подивитися на південне крило будинку. Звідси краще було видно одну з башт вілли. І тут я краєм ока помітив людину: це був невеликий на зріст чоловік у синьому комбінезоні, який вимахував великою мітлою, воюючи з пожовклим листям на тротуарі. Він теж дивився на мене — дивився з певною підозрою. Я збагнув: мабуть, він охороняє один із сусідніх маєтків.

— Добридень! — гукнув я, всміхаючись до двірника тією послужливою усмішкою, яку виробив у себе, проводячи життя за прилавком. — Чи вам не відомо, будинок Алдаїв давно зачинений?

Він витріщився на мене так, наче я спитав, якої статі янголи, й торкнувся підборіддя пожовтілими пальцями, які зраджували його прихильність до дешевих цигарок «Кельтос» без фільтра. Я почав гарячково шукати в кишені піджака цигарки й пошкодував, що не знайшов жодної: можна було б почастувати його й таким чином завоювати довіру.

— Щонайменше двадцять — двадцять п’ять років і сподіваюся, що так воно й залишиться, — відповів сторож покірливим тоном вічного прислужника.

— А ви тут давно?

Чоловік кивнув.

— Ваш покірний слуга працює у Міравелів із 1920 року.

— Може, вам відомо, що сталося з родиною Алдаїв?

— Ті крихти, що мені відомі, я чув від Міравелів — вони колись приятелювали з Алдаями, — сказав чоловік. — Старий Алдая завжди завдавав усім клопотів, але за часів Республіки він втратив усе. Гадаю, старший син, Хорхе, поїхав за кордон, до Арґентини, — здається, там у них були заводи. Дуже багаті люди. Вони завжди вміли підводитися після падінь... Чи ви часом не маєте цигарки?

— Вибачте, але можу запропонувати лише цукерку. Загальновідомий факт: у них така сама кількість нікотину, скільки в сигарі «Монтекристо», а також повно вітамінів.

Цю лимонну цукерку дав мені Фермін сто років тому — я щойно знайшов її у кишені, вона ховалася за підкладкою. Сподіваючись, що вона ще не згіркла, я простягнув її сторожеві. Той із недовірою насупив брови, але цукерку взяв.

— Смачно, — виніс вердикт чолов’яга.

— Ну, це ж предмет гордощів вітчизняної цукерничої промисловості. Генералісимус ковтає їх жменями, як зацукрований мигдаль. Скажіть мені, ви щось чули про дочку Алдаїв, Пенелопу?

Сторож однією рукою сперся на мітлу, а іншою обхопив підборіддя, мов той роденівський мислитель.

— Гадаю, ви помиляєтесь. У Алдаїв не було дочки. Лише хлопці.

— Ви впевнені? Мені відомо, що юна дівчина на ім’я Пенелопа Алдая мешкала у цьому будинку близько 1919 року. Можливо, вона була сестрою Хорхе?

— Гм... Я ж сказав, я тут лише з 1920-го.

— А що маєток? Кому він зараз належить?

— Наскільки мені відомо, він досі продається, хоча спершу збиралися його зруйнувати та побудувати школу. Відверто кажучи, найкраще, що можна з ним зробити, — це зрівняти його із землею.

— Чому ви так уважаєте?

Сторож пильно подивився на мене. Коли він посміхнувся, я помітив, що в нього не вистачає принаймні чотирьох верхніх зубів.

— Ті люди, Алдаї... З ними щось нечисто, якщо прислухатися до того, що кажуть люди.

— На жаль, я нічого такого не чув. А що саме кажуть люди?

— Бачите... Якісь звуки, якісь... ну... Особисто я не вірю в такі речі, зрозумійте мене правильно, але люди кажуть, що не один чоловік наклав у цьому будинку собі в штани.

— Тільки не кажіть, що там привиди, — я ледве стримав сміх.

— Можете сміятися. Але звідти йде дим...

— Ви самі бачили?

— Бачити не бачив, але чув.

— Чули? Що?

— Ну, однієї ночі, багато років тому, коли я проводжав молодого хазяїна Хоанета... тільки через те, що він сам наполіг, розумієте? Я не хотів іти туди... Я почув там щось дивне. Якісь схлипування.

Сторож відтворив ці звуки, як міг. Здавалося, наче туберкульозник мугикає народні пісні.

— Мабуть, то був вітер, — висловив я припущення.

— Мабуть, але я до біса налякався. Гей, а у вас є ще такі цукерки?

— А може, вам таблетку для горла? Вони тонізують після цукерок.

— Давайте, — погодився сторож, простягаючи руку.

Я дав йому цілу упаковку. Міцний смак лакриці, здавалося, розв’язав йому язика, й він продовжив свою дивну розповідь про особняк Алдаїв.

— Тільки між нами. Є одна історія. Колись Хоанет, син пана Міравеля, велетень, удвічі більший за тебе, — він зараз грає за національну гандбольну команду, тож можеш уявити... Словом, хтось із друзів Хоанета чув історії про будинок Алдаїв, і молодий хазяїн вирішив перевірити ці чутки. Хвастощі хвастощами, але сам туди піти він не наважився — діти багатіїв, хіба можна від них сподіватися великої хоробрості? Він мав намір завітати туди вночі, щоб похизуватися перед своєю дівчиною, і ледь не намочив штани. Ось ти дивишся на цей будинок удень — і не боїшся; але дивитися на нього вночі — зовсім інша справа. Хай там як, а Хоанет каже, що піднявся на другий поверх, — я, звичайно ж, відмовився йти, адже це незаконно, навіть якщо дім покинули вже років із десять, — і, говорить Хоанет, щось там було. Він стверджував, що почув якийсь голос з однієї кімнати, але коли він спробував увійти, двері зачинилися в нього перед носом. Що ти на це скажеш?

— Гадаю, то був протяг, — відповів я.

— Або щось інше, — зазначив сторож, знижуючи голос. — У якійсь радіопередачі я чув: у всесвіті повно таємниць. Уяви собі: нещодавно знайшли плащаницю, справжню, простісінько в центрі Толедо! Плащаницю було пришито до екрану в кінотеатрі, щоб мусульмани не знайшли. Бо вони, безсумнівно, схотіли б довести, що Ісус Христос був їхнім. Як це тобі подобається?

— Мені бракує слів.

— Точно. Таємниць забагато. Слід знести цей будинок й розвіяти попіл.

Я подякував йому за розмову і вже збирався був звертати на проспект, коли підвів очі й глянув на гору Тібідабо, яка здіймалася над серпанковими хмаринками. Мені закортіло піднятися фунікулером на гору й відвідати старий парк атракціонів, який увінчував її вершину, поблукати між каруселями та чудовими автоматами... Але я обіцяв учасно повернутися до книгарні.