Сині етюди - Хвильовий Микола Григорович (читать лучшие читаемые книги .TXT) 📗

Хмари низько стояли над самотніми бараками. Хмари придавили одним краєм західні квартали міста.

...З города тягнулись клячі з калом.

Ну, а від заводських воріт сунувся натовп голубих людей.

Попереду біг гладкий собака з обірваними вухами. Іноді собака зупинявся, нюхав землю, тоді зупинялися й люди.

Але це на момент.

Ішли далі.

І от - Юхим ускочив до Мазія.

- Шукають... з собакою...

Мазій спокійно сказав:

- Хай шукають.

- Ну, а як найдуть?

- Не найдуть.

...Юхим побіг до Оришки.

Баба в обійми його:

- Ходім, Юхиме, пограємось.

Оришка вартувала всю ніч. Недавно з ліжка підвелась. Пахне від неї ліками й ядерним бабським тілом - пухким та солодким, як медяник.

Одштовхнув Оришку:

- Куди там гратися... З собакою.

І заметушився по кімнаті.

Оришка розіпріла - сон солодкий. Очі поросятами кувікають.

- Та що таке?

Розповів Юхим: так-то й так-то - біда.

Перелякалася баба. Спідницю схопила. Одягається. Дивиться у вікно.

Видно -

бігає собака на цвинтарі, а потім біля свіжої могили гавкає.

Гавкає, не відходить.

І розривають уже голубі люди свіжу сопку.

Скрикнула Оришка:

- Боже милосердний! Червоні шлики вже бараки оточили.

Ну і спека!

Зовсім збожеволіла - до старшого лікаря посилає. Впросити, значиться.

- Тьху! От хранзоля дурна.

Ще побіг до Мазія, а той, як папуга, завів:

- Не найдуть!

Що тут робити? Вилаявся в «бога й у богородицю» та й пішов у палати. От.

...А на цвинтарі вже вирили чоловіка голубого, і барачний лікар так визнав: умер від задухи, отож живим закопали.

І рветься вже собака до бараків, нюхом чує, де злодії.

Пустили собаку. І самі пішли.

Із старшим-голубим барачний лікар іде.

І вже виганяють з палат.

- Ста-нов-и-ись!

Отже, по-солдатському: становись.

Збились у купу санітари й санітарки.

Не так. У шеренги треба.

Гомоніли. Гомоніли.

Гомін стих.

Держали стих.

Держали собаку за нашийника, а потім пустили.

Знову пішов дощ, у калюжах булькає.

Обнюхує собака кожного - мовчить.

А добігла до Мазія - загавкала.

Вивели Мазія з шеренги.

...Ех, Юхиме, Юхиме!

Загавкала й біля Юхима.

- Виходь!

Потім повели до старшого лікаря допит чинити.

Юхим каже:- Нічого не знаю.

А Мазій ярками подивився й байдуже кинув:

- Ну да, живого закопали.

...Вивели їх у двір і повели в місто.

Дощ знову вщух.

Було це тоді, коли міські вулиці сонно прислухалися до тиші. Город спав.

Тільки тротуари де-не-де глухо одмірювали кроки вартових.

...Втретє розривали свіжу могилу, що на цвинтарі біля бараків.

Струпішали цурупалки людського тіла.

Сморід.

Не чути було, як співали ринви одноманітну пісню в переливах легкого дзвону.

А збоку шаруділи в листях мишенята дощової осені.

Крізь туман бараків майже не видно. Видно постаті край ями.

Верби йдуть за місто до провалля, де вмирає тіло.

І от біля ями із зав'язаними руками стоять - Юхим і Мазій.

Ясно? Скільки шликів? - Ховає туман.

До Юхима:

- Ну, кажи: жидам продався?

Мовчанка.

- Ух, ти, жидовська пико!

Важкий кулак гупнув в обличчя.

Одскочив убік, став біля верби. Це - Юхим.

...Коли могилу розрили, біля ями поставили Мазія.

- Лізь!

Усяка буває смерть, це зрозуміло, і буває смерть, коли від неї смердить трупами.

Промайнула мисль.

Юхим зиркнув на яму і кинувся в туман. Де руки? Нема рук!

...Бац!

І затріпотіло живе серце, а потім луснуло.

Кров поточилась у листя. Іще чути було:

- Ух, ти, жидовська пико!

...Над цвинтарем проходив туман важкий - осінній.

...Всяка буває смерть, і буває, коли від неї смердить трупами.

- Лізь!

Мазій подивився безоднями в туман і поліз у яму, в гору людського м'яса.

...Це було тоді, коли міські вулиці сонно прислухалися до осінньої брудної тиші.

...Дощ знову вщух...

СВИНЯ

Це каже зоологія:

«...має сорок чотири зуби. Sus domesticus: йоркширська, темворст, суфолькська, ессекська і ще багато. І ще: sus scrofa: дик, вепер - є в Азії, залишився і в Європі».

Іще треба розповісти про Карла Івановича і про Хаю - між іншим, а про свиню буду говорити потім.

А тепер іще про будинок, а може, ще про кого-небудь.

Будинок...

Будинок має чотири виходи, входи. Вихід вісім квартир, квартира чотири-п'ять кімнат, а кімнати (назад!) - дають ще квартири. У кімнатах, у квартирі, де Хая, не де Карло Іванович, нижче поверхом,- чотири квартири: Хая, сім'я товаришки Зої з Зоєю і два товариші: один товариш з товаришкою, тепер жінка (чи як там?): Райський і вона, Яблучкіна. Четвертий - Пєтушков.

От.

А от припустім.

Два балкони: один вище, другий нижче.

...Чи тут, чи там, чи десь цвіркун точить крильця... (Є такі ярки - цвіркунячі, повно точіння, коли вечір, коли в степу блукає таємно червоний огонь: мабуть, багаття, а мабуть... не знаю). Двадцять кроків гримає духовна музика - це сад «Гастроль». А коли стихає, тоді симфонічна оркестра.

Дивлюсь -

ліхтарі, ліхтарі, ліхтарі, як золотий горох: це над будинками, видно з будинку, що над будинками.

...А десь збираються їхати кудись. Під'їдуть до семафора, а там іще семафор, іще семафор...

Так от -

під балконом гризуться собаки, зрідка плачуть коти, мов ті діти.

Вечір. А потім -

ніч.

- Мяу-у-у!

Садок. Із садка арія з «Івана Сусаніна». І тому, що Глинка великий композитор, і місто не місто, і огні не огні, сумно, тоскно, радісно... І знову сумно...

Чи тут, чи там, чи десь цвіркун точить крильцями...

А коли вистукував цвіркун (тоді прийшов вечір), Хая пішла на балкон і через бильця перехилилась, щоб покликати:

- Ка-арль! Ка-арль!

Це так: язик до піднебіння. От повторіть голосно:

- Ка-арль! Ка-арль!

Чоловік живе і він не знає, що він мавпує. Один зробить «гав» - другий зробить «гав!», бо в природі теж: весна заплаче дощами, а потім і осінь заплаче дощами. Між іншим, чом ми бабники. Ви як гадаєте? А от Латвія нібито ріка і тихенько струмкує, це тому, що Латвія нагадує латаття, а біля латаття вода якось завжди струмкує.

Хая покликала й пішла в кімнату.

А тоді на східцях шум, тупіт, і влітає канарейкою Карло Іванович.

- Шьо, дєтошька?

Карло Іванович «шьо» - прибалтійський акцент: «шьо». Христосик Карло Іванович, во благообразії: русява борідка, а в сірих очах смирення (вода біля латаття тихо струмкує).

Хая показала пальцем:

- Там я напісяла, візьми винеси.

Карло Іванович заметушився, спотикнувся, схопив «генерала» і вискочив.

...А тепер -

- а тепер Хая лежить на канапі. Карло Іванович, коли розсердиться - «Ах, ці жірні шеншіні...» (здається: жірні женшини всюди, навіть, де цвіркун точить крильця, навіть сняться - всюди... жірні шеншіні...).

Карло Іванович увійшов з порожнім «генералом» і поставив його обережно під кровать.

І сів... і не сів...

Хая сказала суворо:

- Іди. Можеш іти. Можеш сьогодні не приходити.

...Коли б'ються півні, а потім один тікає, тоді одному чуб настовбурчений. Так і Карло Іванович.

Карло Іванович пішов, він не розсердився, стримав себе, тому що він північний чоловік, а на півночі довго холодно.

А прийшов сюди через півгодини (на п'ять хвилин) Райський - живе за стіною. Райський прийшов сказати:

- Єрунда!

Єрунда: пишуться тези, тезове царство. У Райського тезовий стіл, спеціально, стоси.- Я здихаю! - Єрунда. З жахом: - Що ви робите? - Єрунда!.. Не думаєте ви цього: коли тези згоріли, тоді вилетіла з них літера «з», поширяла над землею й сіла на своє одвічне місце. І пішло звучати в другім таборі: