Контррозвідка - Гуляшки Андрей (книги бесплатно полные версии TXT) 📗
— Іди, адже тебе чекають! Я швиденько поїм і ляжу спати. Навіщо тобі нудитися самому?
23
Ранок випав холодний і туманний. Авакум надів теплий пуловер і завагався: чому віддати перевагу — куртці чи плащу з глибокими потайними внутрішніми кишенями, де вміщувалося все найпотрібніше: лупа, кілька універсальних ключів, електричний ліхтарик, п'ятиметрова мотузка з гаком, косметична коробочка, бинт і окуляри.
Балабаниха вийшла.
Відчиняючи хвіртку, Авакум всміхнувся. «Від молока личко біле, а від ягід брови чорні, від вина у мене щоки, як рожі, червоні»,— згадав слова пісні і знов усміхнувся. А в серці, сам не знаючи чому, відчував якийсь невиразний, глибоко прихований жаль.
Цього ранку бай Марко Крумов пригостив його двома вареними яйцями і шматочком бринзи. Зайшла мова про квартири геологів. Коли Авакум засунув руку в кишеню, щоб дістати гроші, вусатий момчиловський метрдотель зневажливо махнув рукою.
-
Слухай, хлопче,— сказав він Авакумові,— навіщо завдавати клопоту собі й мені? У нас із твоїми друзями такай звичай: кожен на початку місяця, вносить авансом сотню, а я видаю йому записник. Відвідувач щодня записує те, що споживав, а коли настає тридцяте число, я підраховую: якщо передав грошей, повертаю, якщо недодав — беру різницю понад сто левів. І відвідувачеві зручно, і мені легше. Хочеш, домовимося так і з тобою?
Авакум знизав плечима. Йому було все одно.
Бай Марко вийняв з-під прилавка кілька записників і подав йому. Це були дуже прості записники з аркушиками, розграфленими на квадратики. На обгортці першої книжки, яку Авакум розгорнув, було написано хімічним олівцем: «Кап. М. Калудієв». Половина сторінок у записнику була заповнена невиразним, аптекарським почерком. Друга записна книжка належала Кузманові Христофорову. Ця сумна і замкнута людина писала великими, гарно закругленими краснописними літерами. «Нізащо не подумав би, що в нього таке письмо»,— промайнуло в голові Авакума. Третя книжка належала Ічеренському. Його сильна рука писала чітко, але літери були дрібні, схожі на намисто. Кожний рядок скидався на разок дрібненьких пацьорків, який можна знайти тільки в сільській крамниці. «От і розгадай характер за почерком»,— усміхнувся Авакум і кинув книжки на прилавок.
Він поклав аванс, про який казав бай Марко, спитав, де живе плетільниця, і вийшов. Сіяв холодний, майже невидимий дощик.
Удова лісничого Марія жила за Ілязовим будинком, по той бік порізаного ярами і вкритого низенькими чагарниками й будяками пустиря, який відділяв центральну частину села від Верхнього кварталу. Пустир, місцями горбистий, місцями порізаний неглибокими ярами, заріс дрібним чагарником і будяками. Його перетинали кілька покручених стежок. Найкращою і найзручнішою була стежка, яка проходила повз будинок плетільниці Марії. Стрімко підіймаючись, стежка звивалась на південь і виходила на курний шлях, що вів у село Ликіте і оточував Зміїцю з протилежного боку.
Хата удовиці лісничого була низенька, як і більшість момчиловських будинків, цегляна, вкрита плитняком, але побілена, чиста, з вишиваними завісками на вікнах. Посеред подвір'я росла гілляста груша, під нею стояла широка лава, а біля хати рябіли квітами кілька грядок дикої герані та кучерявих жоржин.
Авакум постукав у двері раз-удруге, ніхто не відчиняв. Уже коли повернувся на стежку, побачив літню жінку, яка недовірливо дивилась на нього з-за сусіднього тину. Вона похмуро пояснила, що плетільниця пішла по молоко і повернеться не раніше як за півгодини.
Авакум знову пройшов через пустир, постояв на пагорбку, звідки Методій скочив на Ілязове подвір'я, і тоді помітив на пункті якесь незвичайне пожвавлення. Він обійшов огорожу і ступив на подвір'я, як належить, через хвіртку.
Під величезним берестом стояли двоє покірливих мулів, на яких геологи вантажили різноманітну поклажу. По суті, цією справою займались Ічеренський і капітан, а Кузман Христофоров стояв трохи осторонь, курив і неуважно дивився собі під ноги. Старшина Георгій і хазяїн мулів зв'язували мотузками довгасту паку.
— Куди лаштуєтесь, друзі? — спитав їх Авакум здивованим і трохи сумним голосом.— Якщо мене не зраджують очі, ви, певно, готуєтесь у далеку дорогу?
— Як ти догадався? — посміхнувся капітан і зсунув кашкет на потилицю.
Ічеренський наче не помічав присутності Авакума. Він зосереджено рився в торбі.
— Ідемо, голубе! — засміявся капітан і вказав рукою на південь.— Обов'язок кличе нас, як бачиш, до нових подвигів на ниві мирної праці.
— Ти всюди бачиш лише подвиги! — погрозив йому пальцем Ічеренський.— Чому забув крокомір?
Коли капітан побіг по крокомір, Ічеренський повернувся до Авакума. Він не сказав нічого, тільки дивився йому в очі й мовчав.
— Далеко їдете? — спитав Авакум.
— Краще б ти не ставив недоречних запитань,— глухо відповів Ічеренський.— І не цікавився справами, не пов'язаними з роботою, для якої тебе сюди скерували.
— О,— вимовив Авакум і посміхнувся.— Та я саме у зв'язку з роботою й питаю. Ви, мабуть, подорожуватимете тими місцями, що й мене цікавлять.
— Це наша справа, де ми подорожуватимемо,— нахмурився Ічеренський. І подивився на нього спідлоба.— Не сунь свого носа, куди не слід. Ти маєш таку погану звичку. Дивись, можеш позбутися носа!
Тут, на подвір'ї, він зовсім не був схожий на того Ічеренського з Ілчового шинку.
— Воронь боже! — вигукнув Авакум.— Я пишаюсь своїм носом. Взагалі я дуже високої думки про нього. Дякую за цінну пораду!
Він торкнувся рукою свого кашкета, кивнув Кузманові й пішов.
По дорозі спитав старшину:
— Ваша милість командуватиме обозом?
— Звідки ви взяли? — розвів руками Георгій.
— Чудово,— посміхнувся Авакум.— Погода вогка, не дуже сприятлива для тривалої подорожі.
Авакум рушив дорогою на Ликіте, далі звернув ліворуч і зійшов на один з багатьох низеньких пагорбів на підступах до Зміїці. Він причаївся серед заростей чагарника, вийняв люльку і закурив.
Не минуло й години, як на шляху з'явився караван. Попереду виступав майор. За ним ішли пліч-о-пліч Ічеренський і капітан. Позад них тюпали двоє мулів. Ар'єргард складався з Кузмана Христофорова і погонича.
Коли караван завернув і зник серед пагорбів, Авакум випростався, трохи постояв замислено, потім обернувся на захід і почав швидко торувати собі дорогу в чагарниках. Як і сподівався, хвилин через десять він вийшов на широку стежку, що незабаром привела його до маленької хатини плетільниці Марії.
Вдова лісничого Марія була тендітна, синьоока, гарненька жінка з худими плечима й сумними очима. Вона посміхалась маленькими устами соромливо і якось журно, нахиливши голову набік, і чимось нагадувала русокосих лялечек, що їх дарують маленьким дівчаткам.
Марія стояла на порозі білого будинку, слухала Авакума, відповідала на його запитання тихим, теплим голосом і зніяковіло дивилась на сусіднє подвір'я.
— Здається, ваша сусідка дуже цікава до ваших клієнтів? — спитав її Авакум, спокійно набиваючи люльку.
Жінка не відповіла, тільки нахилила голову.
— Я довідався, що ви плетете чудові рукавиці,— сказав Авакум.— Моя робота така, що я здебільшого буваю надворі. Тому й прийшов до вас, щоб ви найближчим часом сплели мені гарні рукавиці. То як?
— Гаразд,— відповіла плетільниця.— Але принесіть своє прядиво.
— А хіба у вас немає свого? — здивувався Авакум. Плетільниця похитала головою.
— Це дуже неприємно,— зітхнув Авакум і підніс до люльки сірника.— Шкода. Я бачив рукавиці вашої роботи з синього прядива — дуже мені сподобались. Я хочу, щоб ви сплели мені саме такі рукавиці, з синього прядива.
— Зараз у мене немає такого прядива,— відказала жінка.
— Та як же ви так швидко закінчили його? — пошкодував Авакум.— Кілька днів тому було, а тепер немає.
На її чолі з'явилися зморшки. Подивившись на свої маленькі худорляві руки, вона стримано зітхнула.
— Це було не кілька днів тому,— сказала вона.— Сине прядиво у мене було давно, ще влітку. І дуже мало. Берегла для себе.
