На тведiй землi - Самчук Улас Олексійович (читать книги без регистрации полные .txt) 📗
— пх можна їсти?
— Будь ласка, спробуйте. і насолоджуйтесь. Настала коротка тиша, ми їли і незабаром знов озвалася Лена. — А де ж музика?
Я мовчки встав і відкрив радіо-апарат, мав щастя натрапити на полудневий концерт "сі-еф-ар-бі", і під ці ностальгійні мелодії — та-тарарам — та-тарарам — ми надхненно священнодіяли, але коли дійшло до кави, Лена примхливо знов запитала: — А де мій японський чай?
— Наша "Коломия" визнає лиш каву "юбан".
— Але ви прекрасно знаєте, що я п'ю лишень японський.
— Вперше довідуюсь. Але чому?
- із-за кольору. Люблю зелений кольор.
— Мистецтво. Врахую, врахую… Хвилина мовчанки, мелодія з "Онєгіна" і знов Лена: — Але слухайте. Там в холодильнику є курка. — Не курка, а півень, — відповів я монотоном.
— Яка різниця?
— Дуже істотна. Курка несе яйця, а півень співає в опері.
— Звідки знаєте, що це такий Карузо?
— Він сам признався.
— Що за інтимності.
— Зворушливі. Товариші по нещастю. Він заморожений, а я закоханий.
— Скажіть щось дотепніше. О! Я зовсім облилася і через вас.
— Ще не цілком зовсім. Може знайти нагрудника?
— Перестаньте нарешті!
— Вибачте. Я вже перестав. Бачите, моя тарілка порожня.
— Бо ви не вмієте їсти. Хапаєте, як голодний.
— Я був голодний.
Наш улюблений тон мови, але наш настрій чудовий, інтригуючий, цікавий, ми довго огризаємось біля столу, а коли отямились, була година третя. Лена залишила все, як було, на столі, відійшла на веранду, простягнулася ліниво, як кицька, на гумовому лежаку, закурила свою "де мурьє", дивилася в небо й мовчала. її солом'яні, стоптані сандалики валялися на рогожці, мов би їх розвіяв вітер.
Я зложив до зливної раковини на кухні брудний посуд і долучився до Лени. Було гаряче, тому я знов передягнувся до купальника. Мій лежак лежав поруч з її на віддалі пари метрів, ми мовчали, було сонно, перед нами гуло моторами озеро, далеко в синьому тумані маячів протилежний берег, на тлі тепло-синього неба плавно гойдались в повітрі білі птахи.
Міцно припікало сонце і я мусів тікати до води, вода була чиста, тепла, по пахви глибока з пісковим дном, Лена заздростила і намагалася вцілити мене лушпиною з помаранчі, я віддячувався бризканням на неї водою, а потім я виліз на поміст і танцював незграбно якийсь танець, обтрушував, як мокрий пес, воду, яка швидко стікала з мого рожевого, покритого волоссям, тіла.
Лена також скаржилась на спеку, я роздобув в котеджі велику, смуглясту парасолю і розпустив її над її лежаком, а потім ми лежали побіч на рогожці горі-лицем, Лена робила мені збитки, намагалася запхати до ніздр мого носа якусь шматку, це мене лоскотало, я обернувся горі-спиною, тоді вона кошлала моє волосся, масувала мою спину і вискубувала на плечах волоски.
— Ай! Лено!
— Що, Павле?
— То ж болить.
— Помилково я взяла кілька нараз. Я буду по одному.
Я швидко повернувся догори животом. — О! Це ще краще. У вас на грудях справжні джунглі.
Я піймав її за руки. — Но! Це насильство! — казала вона спокійно.
— Апелюйте!
— До кого?
— До Бога. До Об'єднаних націй.
— А, пустіть.
— Не так скоро.
— Пустіть!
— Нема милосердя.
- Є милосердя.
— Де?
— Я вас вкушу.
— Кусають лишень собаки.
- і суки.
— Ну, добре. Кусайте! — я ще міцніше стиснув її зап'ястки.
— Ой! Не буду, не буду!
Я пустив її руки, на зап'ястках з'явились білі знаки, які швидко ставали червоними, Лена дмухала на них і бурчала: — Тиран! Будуть синяки.
Я зірвався на ноги і пружно з розгону шубовстнув у воду, я поринав з головою, я виринав, я порскав, як тюлень, мені було приємно, радісно, легко, але коли я вигулькнув з води в останнє і зиркнув на веранду — Лени там не було. — Лееено! — кликнув я, але відповіді не дістав. Я миттю вистрибнув на поміст, біг наверх, з мене текло, я лишав сліди, вбіг до великої кімнати, все там мовчало, двері до Лениної кімнати були зачинені.
— Лено! — кликнув я ще раз, знов не дістав відповіді, збоку лиш бурчало радіо, я шарпнув спонтанно за ручку дверей і побачив Лену перед дзеркалом, як вона спокійно натирала кремом обличчя. — Ви щось згубили? — питала вона спокійним тоном і додала: — Звичайно, до дверей треба застукати.
Я був по школярськи збентежений і зовсім розгубився. — Я вас образив? — вирвалося у мене.
— Як ви можете вриватись до мене у такому вигляді? — питала вона тим самим тоном.
— Я вас образив? — повторяв я своє.
— Ні. Нє! Нєі!! — викрикнула вона до дзеркала і повернулась до мене.
Я втік. Я отямився. Я вирвався з кімнати, двері якої одразу за мною зачинилися… Я був шалено вдоволений, почуття двоїлося, троїлося, множилося, хотілося доброї музики, я почував себе обновленим, відсвіженим, дужим. Я знов вийшов на веранду, перед моїми очима стелилася бурхлива панорама води, неба, далеких берегів. Все довкруги жило живим, хижим ритмом, все гомоніло, рухалось, бігло, летіло — молоде, свіже, пружне. Моє тіло і мій дух вливалися і доповняли загальний тон, ритм і настрій.
Незабаром до мене долучилася Лена. Вона мала відсвіжене обличчя і зачесане назад хвостом волосся. Виглядала дуже молодо, як школярка, вона взяла мене машинально під руку і запитала: — Містер? Як справа з вечерею. Ви готовили обід, а я…
— Пропозиція прийнята, — перебив я її в тон її мови.
— В такому разі переходимо до наступної точки: що б ви бажали на вечерю?
— Марципани!
— Кес-ке-се марципани?
— Одна казкова їжа, яку готовлять з молока райських птахів і ще з якихсь небесних мадригалів.
— Заскладний рецепт. Вернімося до реальности.
— В такому разі курку.
— Ви ж казали, що там лиш півень.
— Завелика жертва. інша пропозиція: краби, кетова ікра і сосиски. Це номер один. Номер два: чорний хліб, часник, шинка "ессекс" і кава "юбан". Плюс масло і ецетера, ецетера…
— Докиньте до того вітамінів і асортимент схвалюється.
— Мультівітамін "вігор".
— Салата. Чи маємо салату? Редька…
— О, мій Боже! Хай буде. Помідори… Щось таке… Салера… Трава, лопухи, кінський щавель… Давайте краще підемо в ліс і перейдемо на меню жираф. Го-го-го!
— В такому разі приступимо до виконання програми. — і вона відійшла. Я хотів було йти за нею, але до кухні мене не впущено, можу піти собі на коротку прогулянку.
На прогулянку я не пішов, але з тієї самої зовнішньої веранди, спостерігав зграю малих човнів, які змовницьки згуртувалися в одному місці трохи далі від берега, мов мушки, біля чогось їстивного насупроти випозичальні човнів "крін бей". Це рибалки. Вони вийшли на вечірню ловлю. Сонце ще освітлює їх скісним промінням і відкидає по воді довгі, фантастичні, забарвлені червоними відтінками, рухливі тіні. Це, мабуть, їх випробуване місце, цікаво що там ловиться, бо я також належу до того дивовижного сорту людей, які можуть годинами чепіти в певному одному місці, слідкувати за вудкою і вважати це за насолоду. Я ловив бички у дніпровському лимані, камбалу в затоці Кілу, лосося у протоці Св. Юрія біля Ванкуверу… А що коли б так відновити цю зоологічну гру і от хоч би завтра до сходу сонця, коли все ще спатиме, при такій рівній сентиментальній погоді, виїхати в якийсь закуток цього чудового озера.
Ця ідея мене захопила і я рішив її виконати, треба тільки оглянути оте рибальське знаряддя, яке я бачив у задній комірці котеджу, воно там припало порохом, ніхто ним, мабуть, не цікавиться, але тепер, можливо, прийшов і його час. і коли я його оглянув — був здивований його численністю й різноманітністю, залишалось хіба розібратися в ньому, розплутати линви та запастися наживою. Прийдеться пройтися вечерком до "грін бею", щоб роздобути цього добра.
А десь по сьомій годині я почув з котеджу індіянський оклик, — Агууа! Це, розуміється, Лена кличе на вечерю і коли я, переодягнутий у свій білий одяг, появився у бічній, критій веранді з виглядом на озеро, там стояв критий квітчастою скатертиною малий стіл, на якому нагромаджено безліч всілякого посуду, включаючи сюди аж три відміни ножів, виделок, склянок, як також великий, впотілий дзбан якогось кольорового напою, який самозадоволено височів над цілим столом. А крім цього, тут пишався вражаючий симбіоз всілякої консервної кулінарії — шинок, ковбас та риби, кількістю на добрих десять косарів.
