Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Разное » Терпкість вишні - Сова Ізабелла (книги без регистрации бесплатно полностью txt) 📗

Терпкість вишні - Сова Ізабелла (книги без регистрации бесплатно полностью txt) 📗

Тут можно читать бесплатно Терпкість вишні - Сова Ізабелла (книги без регистрации бесплатно полностью txt) 📗. Жанр: Разное. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

— Ефект буде, коли вони покажуть тривимірний порнофільм, — відповів Травка. — Ви собі уявляєте? Великий банан, який вистрілює просто в публіку.

— Оце і є чоловіки, — буркнула Марія. — Ніякого романтизму. Навіть на першому побаченні.

Велика Середа

— Ви самі чули, — не вгавав Травка. — Вона сказала «побачення».

— Ну, — притакнула Мілена, — але ти про всяк випадок не будуй занадто далекоглядних планів. Це могло в неї вихопитися цілком випадково.

— А я вважаю, що Марія вже відхворіла капелюшником. Перелом настав під час грипу.

— Ти думаєш, вона забула гуру, як Маріанна забула негідника Вілуґа? — запитала Вікторія.

— Коли я на неї дивлюся, то взагалі ні про що не думаю, — зізнався Травка, прикидаючись полковником Брендоном.

— Ну так, — усміхнулася Мілька. — Синдром кисневого голодування мозку.

Великий Четвер

Я замислилася, чи їхати додому. Саме стягнула з антресолей свою картату торбу, коли задзвонив телефон. Тато.

— Драстуй, Вишеславо, — почав він, а в мене нараз замерзли всі рідини в організмі. — Я хотів запитати, чи ти збираєшся змінити свою думку й зізнатися…

— У чому? — запитала я скутим від страху голосом. — Адже ти вже знаєш про зміну факультету…

— У помилці, Вишеславо. У трагічній життєвій помилці.

— А я… я ще не знаю, чи це помилка, — видушила я. — Поза тим, сесія пройшла в мене цілком добре.

— Я здивувався б, якби вона пройшла в тебе погано. При твоєму IQ сто шістдесят п’ять…

— Сто п’ятдесят сім, тату, — виправила я його після двох мільйонів двісті трьох разів подумки. І вперше сказала це вголос.

— При твоєму IQ, яке дорівнює мінімум ста шістдесяти п’яти, — наголосив тато, — можна було сподіватися, що сесія пройде в тебе добре. Поза тим, я переконаний, що ти навмисно старалася, на зло нам із мамою.

Я не встигла запитати чому. Він пояснив сам.

— Ти хотіла довести, що ми не маємо рації. Що ти слушно поміняла факультет…

— Ага…

— Не перебивай. Вишеславо, — скипів тато, а потім зробив три глибоких вдихи і, заспокоївшись, наче інструктор з йоги, продовжив перервану думку: — Тож я запитую востаннє… чи збираєшся ти зізнатися в помилці? І чи обіцяєш виправитися?

Що я повинна відповісти? Що я шкодую? Коли я ще й сама цього не знаю. Що відчуваю провину? Адже він знає, що відчуваю. І що я повинна зробити? Обіцяти виправитись? Адже це неможливо. Я не можу повернутися на попередній факультет. І не хочу.

— Це неможливо, — вибелькотіла я нарешті і, поки встигла назвати причини, тато поклав слухавку.

* * *

Мілька захопила мене за малюванням писанки. Сорок третьої.

— Я зостаюся на свята тут, — повідомила я, не відриваючись від кривуватого верблюда, який мав зображати великоднього баранця.

— Я здогадалася, — відгукнулася вона з нетрів шафи, шукаючи в її щелепах свій рюкзак. — Але ти вже, мабуть, знаєш, що я не дозволю тобі зостатися?

— Не дозволиш?

— Ні, і ні слова всупереч, — застерегла вона. — Ти не будеш сидіти тут сама. У тій тиші.

Якій іще тиші? Адже можна ввімкнути радіо.

— Швидше пакуйся, бо в нас тільки година, — вона простягла мені картату торбу. — На нас чекає нічна подорож потягом.

Нічна подорож потягом

Поки ми встигли спакувати найнеобхідніші речі, дзиґар вибив північ.

— Ви не встигнете, — потішила нас Марія.

— То візьмемо таксівку. Один раз можна собі дозволити, — Мілена взялася перенишпорювати мініатюрні кишеньки своєї обтислої курточки. — О, двадцять злотих є. Ти маєш якісь дрібні, Вишне?

— Сім п’ятдесят. Стільки в мене лишилося після купівлі двох лотків яєць.

— Я можу докинути вам десятку, — запропонувала Вікторія.

— Повинно вистачити на тачку й на квиток для тебе. Ну, вирушаймо.

Ми викликали таксівку і за п’ятнадцять хвилин стояли на пероні разом із натовпом перемерзлих студентів.

— Уважай, як тільки потяг зупиниться, залітай у вагон і займай місця.

— Чому я?

— Бо ти мала й легко прослизнеш між людьми. А я подам тобі торби через вікно.

— Гаразд, спробую, — пообіцяла я без великого ентузіазму. Я ніколи не вміла ні прослизувати, ані пхатися ліктями.

Потяг поволі вкотився на перон.

— Уперед, Вишне, не лови ґав, — підігріла мене до бою Мілька.

Я кинулась у натовп і стала протискуватися до входу. А разом зі мною протискувалися десятки молодих тіл, спраглих повернутися додому. Я примудрилася вскочити в купе, де вже сиділо шестеро пасажирів. Зайняла останніх два місця й підійшла до вікна, щоб забрати в Мілени рюкзак. Це щастя, що мені допоміг невисокий хлопчина, який сидів біля вікна. Він затягнув мою торбу, потім Мільчин багаж і, зрештою, саму Мілену.

— Дякую, — простогнала вона, масуючи зболілі боки. — Якби не ти, не знаю, чи я пробилася б у коридор.

— А що з квитком для мене? — нагадала я.

— Нічого, почекаємо кондуктора. Хіба стане вільніше в коридорі, тоді пошукаємо його самі й купимо тобі квиток.

До купе зазирнула присадкувата жіночка з великою торбою.

— У нас тут повний комплект, — заявив підтоптаний дядько в бордовому гольфі. Джентльмен.

— Комплект може бути постільної білизни, — відбуркнув інший, з обличчям, оздобленим розкішними козацькими вусами. — А ми тут маємо багато місця. Тільки от треба посунутися. Нехай молодь трохи втрамбується — й по всьому.

Ми слухняно виконали його побажання. Сиділи, стиснуті, як свячене у великодньому кошику моєї тітки, але ніхто не муркнув ані слова. Навіщо провокувати прикрі зауваження про покоління юних потвор?

— А тепер, — командував вусатий, — хлопець із-під вікна закине цю торбу нагору.

— Добре. Але це велика торба. Треба буде пересунути той рюкзак ближче до корзини.

— Тільки не до корзини! — верескнула шатенка, що сиділа навпроти Мільки. — У мене там яйця!

— І моєї торби теж не рухати, — гаркнув дядько в гольфі.

— То я тоді вже і сам не знаю, — озвався хлопчина з-під вікна. — Треба буде лишити її тут, нехай стоїть на підлозі.

— Бо пхаються з такими торбегами! — буркнув дядько в гольфі.

— Хто пхається? Хто пхається? — рознервувалася жіночка. — Якби ви були джентльменом, то встали б і помогли хлопцю попересувати багаж.

— Це вам не Англія, щоб тут були джентльмени.

— Але на дрібку культури можна сподіватися, — зронила шатенка з яйцями.

— Я не маю здоров’я на ту вашу культуру. Бо в мене високий тиск і хворе серце, — пояснив чолов’яга в гольфі таким тоном, наче серцева хвороба була приводом для пихи.

Ця заява справила на пасажирів належне враження, бо всі замовкли. Потяг рушив. Одні запали в дрімоту. Інші з нудьги переглядали «жовту» пресу. Я намагалася щось читати, але через тісняву й задуху не могла осилити чотирьох перших речень у книжці. За годину атмосфера в купе так згустилася, що можна було б повісити в повітрі ялинкові прикраси, а хтозна, може, навіть і торбу присадкуватої пасажирки. Мілька намагалася впоратися з вікном, але дядько в гольфі негайно запротестував:

— Не смійте відчиняти вікно, бо тепер дуже підступне повітря. Людину продує — і гаплик.

— Але тут смердить сторічними шкарпетками, — впиралася Мілька.

— І що з того? Від смороду ще ніхто не вмер, зате від морозу вигибло ціле Наполеонове військо, — парирував дядько.

— Якого ще морозу? — здивувалась я. — Адже зараз кінець березня.

— Ну власне, це найпідступніший місяць. Тому я не дозволяю відчиняти вікно — і край.

Мілька повернулася на своє місце, демонстративно обмахуючись журналом про нові косметичні бренди. Минула наступна година. В коридорі й надалі штовхався понурий тлум, а в нашому купе смерділо вже двохсотрічними шкарпетками, але це якось нам не перешкоджало. Певно, тому, що наші думки скупчилися тепер на чомусь конкретнішому: ми відчули голод. Спочатку забуркотіло в моєму шлунку, а відтак у шоколадному пузичку Мілени.

— Бляха, я згадала, що остання скромна перекуска була вранці. Потім якось не було нагоди, — шепнула Мілька.

Перейти на страницу:

Сова Ізабелла читать все книги автора по порядку

Сова Ізабелла - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


Терпкість вишні отзывы

Отзывы читателей о книге Терпкість вишні, автор: Сова Ізабелла. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*