Сьомий хрест - Зегерс Анна (книга читать онлайн бесплатно без регистрации TXT) 📗
Еллі торкнулась його руки. Її обличчя, обрамлене густим волоссям, що кучерявилося на скронях і потилиці, здавалося маленьким, як у дитини, і на ньому лежав вираз суму й ніжності. Вона згадала той день, коли батько на лаві у вестгофенському шиночку пригорнув до себе її голову і хрипким голосом умовляв виплакатись. Вони ніколи не говорили про той день. І все-таки обоє, певне, завжди згадували його, зустрічаючись.
— Я візьму вовну, — сказала Еллі, — і зразу ж почну плести.
Шпалерник відчув, як чоловік на супротивному боці вулиці свердлить очима пакунок, і йому самому здалося, ніби його дочка ховає в сумку щось заборонене, хоч добре знав, що в пакунку нема нічого, крім кількох мотків кольорової вовни. Обличчя Еллі знову повеселішало. Її золотаво-карі очі, такого ж відтінку, як і волосся, світилися теплим блиском. «Сліпий він був, чи що, отой негідник, Георг, — думав батько. — Як міг він її покинути?» Веселість Еллі краяла йому серце. Він спробував стати так, щоб на неї не міг упасти нічий погляд. «Хай уже йому поставлено пастку, — думав він, — але ж його дитина не винна». Та Еллі була висока й струнка, а він — низенький і сутулий. Він не міг її затулити. Коли вона вийшла, легка й статурна, повагом розмахуючи сумкою, старий з тривогою подивився на вулицю. Він зітхнув з полегшенням — переслідувач саме розглядав вітрину парфюмерного магазину. Еллі непомітно пройшла мимо.
Але шпалерник не бачив, що з кав’ярні біля крамниці зразу ж вискочив верткий молодий чоловік з вусиками і легенько штовхнув ліктем чоловіка у фетровому капелюсі. Їхні погляди зустрілись у шибці вітрини. Наче рибалки, що дивляться в одне й те саме місце, чи не клюне часом та сама рибина, обидва побачили у дзеркальному шклі протилежний бік вулиці, під’їзд будинку, де жив шпалерник, і його самого. «Ти хочеш, щоб я занапастив мою родину, — думав Меттенгаймер, — але цього не буде!» Він раптом заспокоївся і почав побиратися сходами. Чоловік у фетровому капелюсі ввійшов у кав’ярню й сів біля вікна. А молодий чоловік з вусиками, швидкою й трохи нерівною ходою, легко наздогнав Еллі і подумав про себе, що ноги і стегна цієї молодої жінки зроблять трохи приємнішим його нудне завдання.
В їдальні Меттенгаймер спіткнувся об онука, який щось майстрував на підлозі. Еллі залишила хлопчика на ніч. Чому це? Дружина мовчки знизала плечима. По її обличчю було видно, що в неї багато такого на серці, що їй хотілося б висловити. Але чоловік ні про що її не спитав. Іншим разом Меттенгаймер зрадів би хлопчикові, але зараз він пробурчав:
— Хіба в неї нема своєї кімнати?
Малий схопив діда за вказівний палець і розсміявся.
Але Меттенгаймерові було не до сміху. Він відсторонив хлопчика. Він згадав кожне слово, почуте ним сьогодні вранці на допиті. Тепер йому вже не здавалося, що то був сон. На серці лежав важкий тягар. Він підійшов до вікна.
У парфюмерній крамниці опустили жалюзі. Та Меттенгаймер не старався себе обдурити. Він знав, що одна з тих неясних тіней за вікном кав’ярні невідступно стежить за його квартирою. Дружина покликала його їсти. За столом вона сказала те, що говорила щовечора:
— Коли вже, нарешті, і в нас будуть нові шпалери!
Тим часом Франц, повертаючись з роботи, зійшов з велосипеда недалеко від Ганзаштрасе. Він рішуче штовхав велосипед, міркуючи над тим, чи не зайти йому справді до якоїсь крамниці й розпитати про Меттенгаймерів.
Тут сталося саме те, чого він сподівався, а можливо, водночас і побоювався: він випадково зустрів Еллі. Франц міцніше стиснув ручку велосипеда. Еллі, глибоко замислена, його не бачила. Вона анітрохи не змінилася. В її спокійних рухах завжди відчувалась якась тиха печаль, навіть тоді, коли для цього не було жодної причини. На ній були ті самі сережки. Франц зрадів. Вони пасували до її густого каштанового волосся і дуже подобались йому.
Якби Франц умів знаходити слова для своїх почуттів, він сказав би, що сьогоднішня Еллі ще більше є сама собою, ніж та, яку він зберігав у своїй пам’яті. Як йому було боляче, що вона пройшла мимо, хоч вона не бачила його, та й не повинна була бачити. Як і тоді, коли він уперше зустрів її на пошті, йому дуже схотілось схопити її в обійми і поцілувати в губи. «І чому не повинно належати мені те, що для мене призначене?» — подумав він. Франц забув, що він непоказний чоловік, із звичайним, млявим і невиразним обличчям, що він бідний і незграбний. Франц пропустив повз себе Еллі, а також молодого чоловіка з вусиками, і йому навіть і на думку не спало, що той має якесь відношення до Еллі.
Франц повернув велосипед і їхав слідом за нею хвилин із десять, поки Еллі не увійшла в дім, де наймала кімнату й жила з сином.
Він уважно оглянув — будинок, що проковтнув Еллі, потім подивився навколо. Навпроти була кондитерська. Він зайшов і сів.
У кондитерській був лише один відвідувач — отой верткий молодий чоловік з вусиками. Він сидів біля вікна й поглядав на вулицю. Франц і тепер не звернув на нього уваги. У нього вистачило здорового глузду, щоб не кинутися за Еллі в дім. Але ж до вечора ще далеко. Можливо, Еллі знову вийде. У всякому разі, він вирішив посидіти тут і зачекати.
Тим часом Еллі у своїй кімнаті нагорі переодягнулася, зачесалась і взагалі зробила все, що, на її думку, треба було зробити, якщо гість, якого вона сподівалася, прийде повечеряти з нею, а можливо, — Еллі не відмовлялась і від такої думки, — залишиться до ранку. Потім вона наділа на своє святкове плаття фартух і пішла у кухню до господині, приготувала й посолила два шніцелі, поклала на сковорідку смалець і цибулю, щоб поставити все це на вогонь, як тільки задзеленчить дзвоник.
Господиня, добродушна жінка років п’ятдесяти, яка дуже любила дітей і взагалі поблажливо ставилася до всіх могутніх проявів життя, дивилась на Еллі з усмішкою.
— Ви робите цілком правильно, пані Гайслер, — сказала вона, — людина тільки один раз буває молода.
— Що я роблю правильно? — спитала Еллі. Її обличчя раптом змінилося.
— А те, що вирішили повечеряти з кимсь іншим, а не з вашими рідними.
Еллі хотіла відповісти: «Я б радніше повечеряла сама», але нічого не сказала. Еллі не могла приховати від себе, що з нетерпінням чекає, коли нарешті грюкнуть надвірні двері і на сходах пролунають упевнені кроки.
Так, безперечно, вона жде, але водночас, мабуть, сподівається і якоїсь перешкоди. «А чи не зробити ще й пудинг», — подумала Еллі. Вона поставила на вогонь молоко, всипала порошок і розмішала. «Якщо прийде — добре, — майнула думка, — не прийде — теж добре».
Вона чекала, це правда. Але яке то було жалюгідне чекання в порівнянні з тим, як вона вміла чекати колись…
Ніч у ніч, тиждень у тиждень ждала вона Георгових кроків, тоді вона ще змагалася за своє молоде життя, не мирилася з самотніми ночами. Зараз їй здавалося, що те чекання не було ні безглуздим, ні смішним, а чимсь кращим, гіднішим за її теперішнє життя, коли вона втратила здатність чекати. «Тепер я така, як усі, — з сумом подумала вона, — мені усе байдуже». Ні, цієї ночі вона, звісно, не ждатиме, якщо її друг не прийде; вона позіхне й засне.
Коли Георг уперше сказав їй, щоб вона більше не чекала на нього, вона йому не повірила. Правда, вона знов перебралася до батьків, але й там продовжувала ждати.
Якби силою чекання можна було викликати того, кого ждеш, то Георг повернувся б тоді до неї. Але чекання не має ніякої магічної сили і влади над іншими, воно мучить тільки того, хто чекає, саме через це воно вимагає мужності. Чекання нічого не дало Еллі, хіба що інколи тихий потаємний сум надавав несподіваної чарівності її вродливому личку. Те саме подумала й господиня, що дивилась, як Еллі готує вечерю.
— Поки ви поїсте шніцелі, — сказала вона лагідно, — ваш пудинг прохолоне.
Коли Георг востаннє сказав їй, що не треба чекати, — без злості, але твердо й рішуче, — що її чекання гнітить його, коли він спокійно й розсудливо пояснив їй, що шлюб — не святиня і що навіть майбутня дитина не така вже велика перешкода, лише тоді Еллі, нарешті, відмовилася від кімнати, За яку доти тайкома платила.
