Історія України-Руси. Том 4 - Грушевський Михайло Сергійович (книги онлайн без регистрации .TXT) 📗
„Руська віра” ширила ся між верхнїми верствами Литви. Ширша русько-литовська лїтопись переказує традицію литовських аристократичних кругів, що за Ольгерда ,,римскоє віри в Литве не было, только руская змешала ся” 8). Росповсюдненнєм її поясняєть ся й досить мале число охрещених на католицтво за Ягайла на Литві. Значно пізнїйше потвердженнє земської грамоти Витебської землї (1504 р.) забезпечає свободу тим, „которыи будуть — Литвинъ або Ляхъ крещены были у Витебску въ рускую вЂру” 9).
Норми державного права, хоч і змінені дальшою державною еволюцією, були перейняті в. кн. Литовським від Руси. Приватне й карне право в. кн. Литовського оперло ся також на руськім, як показує порівняннє Руської Правди з земськими грамотами в. кн. Литовського й Литовським Статутом 10). Руська мова стала урядовою й культурною мовою в. кн. Литовського — мовою великокняжої канцелярії і урядів, праводавства й письменства взагалї, навіть у чисто-литовських землях; навіть на Жмуди документів писаних по литовськи не маємо зовсїм. Сю ролю задержала вона навіть по сполученню з Польщею, по радикальній перемінї в загальнім напрямі державної полїтики. І ще в першій половинї XVII в. руський патріот дїйсно міг би казати:
Полска квитнет лациною,
Литва квитнет русчизною:
Без той въ Польще не пребудеш,
Без сей въ Литве блазном будзеш 11).
Тим поясняєть ся, що самі в. князї литовські дивили ся на себе як на спадкоємцїв давньої Руської держави. В. кн. Литовське дїйсно було таким самим полїтичним і культурним спадкоємцем давньої Руси, як і в. кн. Московське. Дарма що на чолї його стояв нпр. Ольгерд, до смерти уважаний за поганина (в московських кругах його „невірність” навмисно підчеркувано дуже). Він не вважаючи на се сам дивив ся на себе, і на нього дивили ся дїйсно, як на спадкоємця Руської держави. Далеко скорше, нїж московські володарі, що тільки в XV в. відкрито виступили з проґрамою „збирання Руси”, — уже в другій половинї XIV в. заявляють в. князї литовські своє переконанє, що всї „руські землї” мають до них належати. Я вже згадував заяву дану Ольгердом в 1358 р. пруським рицарям, що „вся Русь мусить належати до Литви'' (omnis Russia ad Letwinos deberet simpliciter pertinere). Згадаю тут іще оповіданнє про битву над Ворсклою: що Витовт обіцяв свому претенденту Тохтамишу (в його інтересї йшов він тодї походом на Орду) посадити його ханом в Ордї, а Тохтамиш його в такім разї мав „посадити на всей Руской земли” 12).
Таким становищем поясняєть ся та сильна конкуренція, яку в. кн. Литовське робило в. кн. Московському в XIV і навіть — силою інерції — ще в першій половинї XV в., і се ваганнє між тими двома полїтичними тїлами стількох земель давньої Руської держави. Вел. князїство Литовське і вел. князївство Московське се були два полїтичні тїла зовсїм анальоґічні, котрих суперництва трудно було вгадати кінець, доки Литва не зійшла зі становища руської держави, спадкоємницї Київа й Галича. Ще в XVI віцї по старій традиції говорять Українцї з вел. князївства Литовського про „наше государство християнське руське, в. кн. Литовське” 13).
Супроти того всього й окупація українсько-руських земель Литвою в XIV в. мала характер не завойовання, не чужоземної напасти, а прилучення, збирання земель Руської держави, анальоґічного з тим, як збирали колись розсипані части Київської держави її провідники Х-XII в.
Се тим більше, що в парі з тим „руським” характером держави ішов іще й консерватизм литовської державної полїтики, з своїм гаслом: „ми старини не рушаєм, а новини не уводим”. Консерватизм сей, що був у своїй основі не тільки полїтичною тактикою, а й неминучим випливом внутрішньої культурної слабости в. кн. Литовського, браку власних, національних скристалїзованих форм державного й суспільного житя, — зовсїм щиро проповідував ся литовським правительством, що дїйсно бажало як найдокладнїйше приладити ся до питоменного укладу руських земель, — хоч державна еволюція сама, силою факту, неустанно робила ріжні зміни в їх „старинї”. Консерватизм сей заповідав захованнє тих прикмет устрою й житя, які цїнила собі людність певної землї, тим часом як ширша державна орґанїзація подавала надїю на поправу тих сторін житя, які встигли дати ся в знаки протягом столїтя упадку державного житя. Се мусїло цїнити ся, навіть там, по тих землях, де колись, сама ж таки людність той давнїйший державний устрій руйнувала — річ занадто звісна в „народнїй психольоґії”, аби близше на нїй застановлятись. Спеціально перспектива увільнення від татарських мішань і непорядків, що в часах розкладу Орди, в серединї XIV в., як я вже сказав, могли себе давати особливо прикро відчувати, — могла служити в українських землях також не согіршою заохотою до переходу під управу литовських князїв.
Думаю, що сї моменти об'ясняють, принаймнї — в досить значній мірі, незвичайні здобутки литовської полїтики в українських землях XIV в., секрет її успіхів. Але властивим її талїсманом був таки руський характер в. кн. Литовського. Йому завдячувало воно свій незвичайний полїтичний зріст, і він служив йому — доки литовське правительство не згубило його, зломивши свою дотеперішню державну полїтику унїєю з Польщею.
Примітки
1) Антонович (Монографіи) Любавский ор. c. і особливо Леонтович — Очерки рус.-лит. права, також Молчановський (ор. c. гл. VII), моє „Барское староство” c. 20 і далї.
2) Никон. II c. 215; Ширша рус.-лит. лїтопись (т. зв. Биховця) каже, що Ольгерд „охрестив ся в руську віру”, женячи ся з княжною витебською — c. 20, пор. Густинську компіляцію — c. 349. Про руський елємент в в. кн. Литовськім з давнїйших праць див. Jaroszewicz Obraz Litwy т. I гл. 17, т. II гл. 1 і 11, Козловскій Судьбы русскаго языка въ Лит†и на Жмуди (ВЂстн. Зап.Рос. 1869, кн.Х, Боричевскій Православіе и русская народность в ЛитвЂ, Спб., 1851, Васильевскій Очеркъ г. Вильны, Спб., 1872 (з Памятників старини зап. губ.), з новійших — Антонович Очеркъ ист. в. кн. Литовскаго, passim, Дашкевичъ ЗамЂтки гл. IV.
3) Про традицію православної віри Ягайла див. Narbutt Pisma pomniejsze c. 99; докладнїйше ся справа не була розібрана, і новійшими часами стрічаємо тільки голословні твердження в той чи иньший бік. Давнїйшу лїтературу див. Барбашевъ Витовтъ с. 34-5, новійшими часами сю справу трактував (але досить не мудро) др. Прохаска — Przyczynki krytyczne do dziejow unii, 1896 р. розд. IV.
4) Се каже Витовт сам у своїм меморіалї — Scr. rerum pruss. II c. 703.
5) Quod autem scripsistis in littera ruthenica — пише Витовт Ягайлови; scribit nobis fraternitas vestra in ruthenico — copia littere d. regis Polonie scripte d. magno duci in ruthenico — Codex epist. Vitoldi s. 827, 831, 833, Codex saec. XV т. II c. 243 (bis).
6) Див. Марія Грушевська — Причинки до історії руської штуки в давнїй Польщі (етноґрафічній), Льв., 1903 — з LI тому Записок Н. тов. ім. Шевченка. Також в т. VI гл. 4 сеї Історії.
7) Si velit ritum originis retinere, in omnibus velint ei obedire — Scr. r. prussicarum II c. 619. Відповідь Ягайла не переказана, але додано, що Жмудь перейшла до Кейстута, значить Ягайло не хотїв дати такого приречення — подробиця дуже інтересна для питання про його християнство.
8) Pomniki c. 40.
9) Акты Запад. Россіи І ч. 204.
10) Див. в т. V c. 4-5 і 630-1.
11) Сї вірші писані письмом з початків XVII в. на чистій сторонї друкованого статута 1588 р. і видані в факсімілє в І т. Собранія грамотъ Вильна, Ковна, Трок і т. п., 1843. Дальші вірші вже кульгають дуже сильно в ритмі:
Ведзъ же юж Рус(ь), иж тва хвала
По всем свете юж дойзрала,
Весели се ты Русине
Тва слава никгды не згине.
12) Scriptores rerum pruss. II c. 80, Ученыя зап. II отд. I с. 42.
13) Справа Єродіакона Йоакима в Чтеніях московських 1883, І, c. 2.
II. Українські землї під зверхністю Литви й Польщі — на переломі XIV і XV в.
