Історія України-Руси. Том 9. Книга 2 - Грушевський Михайло Сергійович (книги без регистрации бесплатно полностью .TXT) 📗
Докладніші вісти з козацької сторони завдячуємо головно і майже виключно звідомленню московського посольства Стрешнева і Бредихина, що пробуло сей час на Україні в запіллі, даремно силкуючися дістатися до гетьмана. Звідомленнє їх зложене дуже докладно й цікаво-так наче посли хотіли нагородити зібраними відомостями неможливість виконати дане їм дипльоматичне дорученнє. Воно заховалося до нас в переважній части, й містить дуже богато інтересних відомостей, здебільшого невикористаних в дотеперішніх працях про Хмельниччину, тому що звідомленнє се вийшло в додатковім тому актів Хмельниччини, споруженім Карповим (в Х томі випущенім 1879 року). Дещо з нього було нами використано вище, тепер спинимось на тім, про що досі не мали ми нагоди говорити.
Як сказано вже було, московський уряд вислав се посольство в 20-х днях вересня н. с., виряджаючи назад козацьких послів Яцкевича і Абрамовича. Воно мало таким чином завдання не стільки реальні-відповіди московського уряду везли сі козацькі посли,-скільки етикетальне: богатими дарунками і “милостивими словами” осолодити гетьманові й війську нову проволоку в виконанню їх прохань. Заразом мало добути деяку інформацію для свого уряду, повернути назад секретні документи передані до Москви від Виговського, попросити нових і розвідатися, що діється в війську. Вище я переказав офіціяльну інструкцію, з которою Стрешнев і Бредихин виїхали 22 н. с. вересня, і додаткову, післану 30 вересня після приїзду Л.Капусти (с. 644). Другого дня після соборної ухвали, 12 жовтня, вислано їм нову інструкцію з царським “стремянним конюхом”: об'явити гетьманові, що царські великі посли від короля до Москви вернулись і повідомили царя, “що Ян-Казимир і пани-рада правди в нічім не показали і від замирення на Зборівськім договорі відмовились”. Тому цар “для православної християнської віри і святих божих церков гетьмана Б. Хмельницького і все військо Запорізьке пожалував-велів їх з городами й землями прийняти від свою високу руку”. “А для того приймання посилаємо боярина нашого і намісника тверського Василя Василевича Бутурлина, та окольничого нашого і намісника муромського Івана Василевича Олферьева та думного нашого дяка Ларіона Лопухина. А про ратних людей-скільки їх в поміч післати, скоро буде окремий указ. Гетьман же і все військо Запорізьке нехай будуть певні нашої милости, без усякого сумніву (“розмишленья”) 1).
Царський стремянний конюх вмів їздити, і сю грамоту, писану 2 (12) жовтня, він 8 (18) жовтня вже доручив Стрешневу, нагнавши його в Прилуках; се не гірше як їздили козацькі післанці. Стрешнев і Бредихин за сей час проробили дорогу від Путивля до Прилук. Після сеї нової царської заяви вони стали вже радісними вістниками московської інтервенції, їх стрічали з особливою честю-городові отамани, наказні полковники виїздили на зустріч, виправдуючись, що їх не стрічають “ще з більшими людьми, бо всі в війську. В Пирятині прийшов до них протопоп з братією, і священик з хрестом і в епітрахілі і многолітствували цареві. 13 (23) жовтня приїхали до Чигрина, і тут їх з парадом стрічав гетьманич Юрий з наказним полковником Василем Томиленком: виїхали їм назустріч верстви за чотири, з військовим товмачом Єськом, і з ними чоловіка з 60 козаків-під корогвою. Не доїзжаючи послів сажнів з 50 вони зсіли з коней і пішо пішли на зустріч послам, і ті теж з коней зсіли. Юрко проговорив до них, спитав про здоровє царя і послів-товмач то перекладав. Потім всівши знову на коней провели послів до призначеного їм двору-там позсідали знову з коней і зайшли до двору піші. Посли-очевидно вже в господі-розпитували Юрка і Томиленка про-гетьмана і військо і довідалися, що гетьман стояв на Богу, потім на Дністрі 2), і з Богу післав частину війська на поміч синові, а сам з-над Дністра пішов тому тижнів зо два (себто коло 10 н. с. жовтня) під Камінець, аби обступити короля, що стоїть під Камінцем; але чи прийшов під королів табор, “і що у них там з королем учинилось”, про се ще відомостей не було.
Тоді посли почали домагатися, щоб їx відправили негайно до гетьмана, аби йому переказати спішні доручення від царя. Але наказний полковник на се відказав, що гетьман, як ще був над Богом, одержав відомість про вислане від царя посольство (і про відправу козацьких послів очевидно), і прислав наказ: царських послів прийнявши поставити на кватирах в Чигрині, а до себе велів прислати своїх послів: Гер. Яцкевича з товаришами, що приїхали разом з царськими послами, а царським послам до себе їхати не велів. Се було дуже неприємно Стрешневу і Бредихину, особливо з огляду на спішний характер їх доручення, вони при кождій стрічі допевнялись у Томленка, щоб їx виправлено до гетьмана, з відповідною охороною. Але той на те їм твердо відповів, що гетьманського наказу переступити не може: за се гетьман велить його стяти. Наводив ще й инші ріжні резони: що властиво й невідомо, де зараз пробуває гетьман: гетьманова жона післала його племінника 3), чигринського козака Андрія Проскуренка, щоб довідатися, де тепер гетьман, але він не вернувся і нікого иншого від гетьмана не було. На пропозицію послів-післати когось від них з листом до гетьмана, або вирядити одного з послів з Яцкевичом, що мав їхати 15-го жовтня, старшина теж не годилася: їзда, мовляли, небезпечна, Татари грабують і побивають, кого запопадуть в невеликім числі, старшина не може стягати на себе такої відповідальности. Кінець кінцем-“голова у нас одна”, не можна рискувати нею, переступаючи гетьманів наказ-за се їм загрожує смертна кара (с. 45-8). Послам прийшлось на сім заспокоїтися і чекати дальших розспоряджень гетьмана. 17 (27) жовтня повернувся той Андрій Проскуренко і привіз таку вість, що застав він гетьмана за Богом, і відправив він його з-під городка Степанівки, тому семий день. Гетьман іде на короля під Камінець, з ним хан з Ордою, іде за гетьманом в віддалі 5 верст, а більше надто сей Проскуренко оповісти нічого не вмів (очевидно не хотів). Але другого дня приїхав уже згаданий вище гадяцький козак Степан Радивилів, що був висланий до гетьмана з вістю, коли московські посли зблизилися до української границі (“близько Путивля”). Гетьман потвердив через нього свій попередній наказ: виправити до нього Яцкевича з товаришами, а царським послам жити в Чигрині, в військо їх не пускати. Не мотивував сього-пояснив се потім Томиленко: “Чи гаразд буде гетьманові від хана поїхати? Не можна! 4). Бо вони так думають: як гетьман довідається, що від царя приїхали, а до нього його посли приїдуть, він пічне відговорюватись перед кримським царем, що він поїде до Чигрина попрощатися з сином і його поховати; а вам (московським послам) ні чоловікові вашому до себе приїздити не дозволяє тому що боїться кримського царя”. Ще докладніше виясняв се потім, вернувшися від гетьмана Яцкевич, котрого Стрешнев і Бредихин просили поклопотатися перед гетьманом, щоб дозволив їм приїхати; але щоб не розривати хронольоґічного порядку, я відкладаю се на далі.
Не привізши нічого втішного в справі подорожи до гетьмана, Степан Радивилів дуже багато наоповідав послам всякої всячини про військо козацьке й татарське, війну з Поляками, смерть Тимоша і т. д. Сі відомости не завсіди докладні, але поруч з явними перебільшеннями і вигадками єсть тут і безумнівно точні і цінні відомости; дещо з того ми вже чули, дещо наведемо тут. Час з якого вони походять треба приблизно рахувати 20 н. с. жовтня, як я вказав уже. Степан застав гетьмана за Богом, і з ним їхав до Степановець. Під Сучаву гетьман виправив перед тим до 50 тис. козаків і Татар, а сам з головним військом ішов на короля. З ним Запорозького війська близько 100 тис., а “з моря” прийшло в поміч більше 300: люде добрі і конні, гетьман їx тримає близько себе і поживу від себе дає. З ханом нуреддін-султан, Сефер-казі, Субан-казі, Шірін-бей, Муртаза-бей, Караш-бей й инші мурзи: кримські, перекопські й білогородські. Великий і Малий Ногай і гірські Черкеси. У гетьмана з ханом відносини дуже приязні (“въ большомъ совЂтЂ”): гетьман не раз буває у хана, і в поході хан іде близько гетьмана: верст пять або три, або й ближче. Хан говорить гетьманові, що він прийшов з великими силами, так щоб більше не треба вже було ходити; аби король більше не міг наступати на гетьмана. Такі ж рішучі наміри висловляв і гетьман, отримавши відомість про смерть Тимоша 5).
