Тістечка з ягодами - Сова Ізабелла (читать книги онлайн без сокращений txt) 📗

Він потягнув мене в бічний коридорчик.

— От тільки загляну до Зефірина. Ну розумієш, я ж мушу боротися за своє життя. — Він усміхнувся, не виказуючи щонайменшого страху.

Підійшов до дверей великої палати, в якій на єдиному ліжку лежав самотою Зефірин Квятковський. Обкладений подушками всіх кольорів веселки, він удивлявся в екран величезного телевізора, розцяцькованого, наче вівтар. Чого там тільки не було: фігурки Матері Божої, штучні квіти, мереживні серветки…

— Весело, — оцінила я.

— Ну. Я охоче оздобив би так усю лікарню, звичайно, крім інтенсивної терапії. Але люди зразу почнуть нарікати, що це якась Мексика. А тим часом наша країна віддавна є Мексикою й Колумбією вкупі. Почекай хвилинку, я скажу йому пару слів, і підемо до гінекології, — шепнув він і зайшов до палати. — Доброго дня. І як ми себе почуваємо? Все в порядку?

— Все грає і бринить, — кивнув йому Зефірин. — Тільки я ще хотів би частіше бачити мамусю. Вона могла б тут час од часу ночувати?

— Взагалі-то, я не заперечую, але застерігаю, що кухня у нас тут жахлива.

— Мамуся сама куховарила б. Брати вже обіцяли принести холодильник і газову плитку. Ми, цигани, любимо польові умови.

— Якщо ви вже домовилися, не буду перешкоджати.

— Ну то грай, гітарко, — зрадів Зефірин. — А брати, звичайно, теж могли б у мене заночувати? Ми поспівали б. Ви ж знаєте, пане директор, що контакти з родиною сприяють швидшому одужанню.

— А нехай собі ночують, — капітулював Рисек. — Тільки без нічного співу. Бо інші пацієнти життя мені не дадуть. Ви розумієте?

Вони потиснули один одному руки, і Рисек випурхнув, задоволений станом пацієнта.

— Аудієнція щасливо закінчилася, тож можемо перейти до конкретики, тобто до прози життя. А он і вона.

Біля входу до пологового відділення ми побачили фігуру, накриту важким гумовим фартухом, у гумаках сорок третього розміру, а може, й більших.

— Я вже розумію, чому жінки бояться народжувати. Це виглядає, як упир із дешевого фільму жахів. Бракує тільки циркулярної пили.

— Той упир закінчив дві спеціалізації. Мав стипендію в Канаді. А вибрав нашу лікарню. Знаєш чому? Бо саме так виглядає справжнє покликання. І ти теж його маєш, а тому не дозволиш, аби тебе надломили передобідні вибрики сеньйора Вільшини.

Тринадцяте

— Рисек стає сентиментальним, — підсумував мою розповідь Болек.

— Ти не віриш у покликання? — здивувалась Юлька.

— Таж вірю. Тільки для мене покликання означає дещо інше.

— Що?

— Відсутність вибору, Ягодо. Просто ти тут, а не десь-інде, бо не можеш інакше. Не вмієш робити нічого іншого, навіть якби хотіла. Лютуєш, клянеш жебрацькі ставки, холодну карету «швидкої» й чергові удари з боку міністерства охорони здоров’я. Присягаєш собі ніколи більше не працювати сорок годин поспіль, відвозячи додому споживачів плодово-ягідного вина та жертв слаботи звичайної. Більше ніколи. Але вибиває шоста, і ти, ледь притомний, сповзаєш з ліжка, натягаєш куртку і їдеш на станцію.

Чотирнадцяте

— Мені ще гірше! — простогнала моя улюблена пацієнтка, збираючи осколки тарілочки. — Я розсталася зі своєю половинкою.

— Звідки така певність… — почала я, але не встигла завершити, що маю на увазі половинку.

— Бо він поїхав до Гельсінкі, — Малина глянула на мене, як на пришелепувату. — Одержав стипендію і вчора вилетів із Варшави!

— Виїзд на стипендію — це ще не кінець стосунків! — невпевнено сказала я, бо перед очима з’явився набундючений Бартек.

— Але я відчуваю, що це кінець. — Малина витягла хустинку з ароматом меліси й захлипала. — Перед від’їздом він сказав, аби я відпочила і все обдумала.

— А як було раніше?

— Так, не дуже, — визнала вона. — Знаєш, я весь час намагалася щось удосконалити, допрацювати деталі. А коли все було майже ідеально, в мені вмикався контролер щастя.

— І ти починала перейматися тим, що буде через десять років?

— Ну власне. В тебе теж є контролер?

— У мене радше ні, але в мого тата є. Він не раз мучиться по півночі, аби запланувати щось таке, чого взагалі не можна запланувати.

— Я аж так не планую, — заявила Малина. — Але зате жахливо переймаюся. Усім. Намагаюся сказати собі, що це нікому не потрібно, бо в мене цілком удале життя. Але зразу виникає думка, що це не триватиме вічно. Що колись не буде моєї бабусі, а я не встигну нею натішитись.

— І що ти тоді робиш?

— Їду до неї й вимордовую питаннями про минуле. Занотовую її спогади. Оглядаю її останні покупки…

— Може, варто було б зробити кілька знімків? — запропонувала я.

— Я роблю, Ягодо. Кожного разу зуживаю цілу плівку, тридцять шість кадрів. Але це не допомагає.

— А ти вдавалася до інших методів?

— Звісно. Приміром, уявила собі, що насправді кепсько живеться тільки десь у Африці. Людина не має нічого, крім смугастої накидки й намиста з черепашок. Мандрує кілометри поспіль заради склянки болотяної води. Їсть те, що підкине їй у бляшанках Велика Біла Людина. — Вона замислилася, прочісуючи пальцями золотаве волосся. — Але мене чомусь не захоплює думка про те, що три чверті людства на землі голодує.

— Для мене це також сумнівний привід для радості, — зізналась я.

— Я пробувала також коло фортуни, популярне в психології. Знаєш?

Ну так, тепер я вже точно виглядаю на скінченого невігласа.

— Зараз я тобі поясню.

Кожна людина має попереду обмежену кількість днів. Вона може проскніти їх на тапчані, нагулюючи чергові мільйони жирових клітин, або провести якось інакше. Повніше, свідоміше, глибше. Яким чином? Уявімо весь відведений нам час у вигляді кола. Ділимо його на вісім за можливістю рівних частин. А кожну частину присвячуємо:

дружбі

духові

тілу

серцю

думці

родині

грошам

освіті.

Якщо нам це не вдасться, то не варто журитися через те, що колись ми побиватимемося через сотні марно й безглуздо розтриньканих годин.

— Просто, правда? Проблема в тому, що застосувати коло фортуни повністю просто неможливо.

— Неможливо? — запитала я, дещо розчарована.

— Ягодо, а ти знаєш когось, хто має на все це час? Бо я ні.

П’ятнадцяте

Я відпочивала після чергового уроку їзди клусом, коли задзвонив телефон.

— Ягода? — почула я розгублений голос тата. — А, вона, напевно, на чергуванні. Їздить замість когось у кареті. Принаймні так вона казала мені місяць тому.

Я випірнула з кімнати.

— О, вона таки вдома, — зрадів тато. — То, може, я дам їй слухавку?

— Алло, Ягодо? — Магда, і як завжди із запитанням. — Чому це твій батько такий розгублений?

— Я вже тобі казала, що він буває трохи неуважливий, коли творить. Забуває про все на світі. Що таке трапилося, чому ти телефонуєш?

— Хотіла побалакати. Запитати про настрій, бо ти ж не обзиваєшся…

— Усе гаразд. У мене багато роботи.

— Я чула, нібито ти їздиш у якійсь кареті.

У цьому вся Магда. Вона так і не виросла із мрій про принца в золотавих шатах, з яким проведе щасливе життя в торговельному пасажі.

— Це була карета швидкої допомоги, — спростувала я. — Це, щоправда, не реанімація, але ми мали кількох пацієнтів у важкому стані. Одна непритомна з інфарктом.

— О Господи! Я не хочу нічого знати про такі речі. Принаймні найближчі п’ятдесят років.

— Тоді змінимо тему. Що там у Бартека?

— Ти нічого не чула? — здивувалася вона. — Він не казав тобі, що їде школити нові юрмища орків? Уже завтра, на цілих п’ять тижнів.

— Ми дали свободу одне одному. Ніяких дзвінків, ніяких розмов і взаємних претензій.

— Ну-ну. Сподіваюся, ти якось тримаєшся.

— Я не маю часу журитися над минулим. А що в тебе?

— Вгадай, — почала вона свою улюблену гру, але не витримала. — Добре, скажу тобі. Ми вже тричі зустрічалися з Мареком. Супер, правда? А все завдяки ворожці. Тоді, у травні вона наворожила йому, що він зустріне у своєму житті когось, з ким урешті дійде повного порозуміння. Сказала, що одержить коробочку льодяників, на які він чекав стільки років. Ти щось у цьому розумієш? Адже жоден із нас узагалі не їсть льодяників. Часом мармеладки, в кіно, але це дещо інше.