До Лєшого підступив санітар і підвів його за лікоть.
— Я всьо знаю, малий. Дзвонив твій батя, просив дати тобі слухавку.
Віталік вирвався з його руки і побіг до дверей. Санітар не ворушився.
— Картка вже не лабає. Старий схавав твій прикол. Йди за мною і поговори з ним. Він чекає на телефоні.
Віталік вихопив картку і озвіріло почав тикати її до стіни. Нічого не відбувалося. Він опустив голову й поплівся за санітаром. Слухавка лежала на столі і з неї чулися матюки, порівняно з якими ураган Катріна — просто легкий осінній бриз.
— Альо, — Віталік стояв заплаканий, і шмарки висіли у нього з носа, як шнурівки від кедів.
— Малиш, я послав по тебе машину, їдь сюда і не дури. Ти зайшов задалеко, малиш. У мене проблеми через тебе, їдь сюда і поговорим. Ми будем не самі.
— Я не поїду звідси.
— Малиш, ти закопав мене, не закопуй себе. їдь сюда. Я прошу. Що ти за ублюдок такий! Ти чуєш? Ти, як мама твоя придурошна.
— Тільки не мама, я такий, як ти, — він поклав слухавку на важіль і сів біля столу на підлогу.
Київський вокзал буяв осінніми настроями. Люди гонили по перонах, спекулянти здавати білети в неіснуючі вагони, начальники поїздів садили людей у купе провідників. Одне слово, все йшло своєю чергою. Мелодійно-меланхолійний голос диктора сповістив, що прибуває потяг № 87 Мінськ — Київ на шосту колію. Маса людей, які зустрічали його, посунули на третій перон штурмувати вагони в пошуках тих, кого вони чекали. Перон гудів майже десять хвилин і так само несподівано затих. Біля сусідніх вагонів залишилося двоє людей, які мали однакові кульки в руках з надписом: «Час — це гроші! Будьте з ним уважні». Двоє людей приїхали зі станції Прип'ять, на яку потяг заходить рівно два рази на рік, коли переводять стрілки годинника. Мужчина підійшов до жінки і сказав:
— Вам допомогти?
— Ви маєте на увазі, кульок понести?
— Я взагалі. Мене звати Віталій Олегович, — назвався мужчина років п'ятдесяти, сивий і зі слідами віспи на обличчі.
— Я — Аліса Романівна. Дякую, але в мене таке враження, що мені вже хтось суттєво допоміг. Бувайте.
Вони розійшлися в різні боки і не знали, що завтра сонце встане і зігріє той світ, на якому ЇХ обох вже не буде.
ЛІРИКА
Бути маленьким
Сяду на вікно і подивлюся вниз,
Покличу своїх голубів і так, як колись,
Напишу і відправлю з ними довгого листа
До всіх і до нікого, і розкажу в ньому вам.
Намалюю на папері дракончиків злих
І буду з ними битися один на один.
І замок побудую собі з мокрого піска,
І тільки той не зрозуміє, хто давно вже так
не вміє, бо...
Ніби близько, але так далеко.
Я дуже хотів би знову бути маленьким...
Над нами, як не дивно, небо тільки одне,
Один раз всього жити хтось придумав дурне
Білет в один кінець нам заготований всім,
А було б дуже круто взяти і назад рванути,
Хоч то...
Ніби близько, але так далеко.
Я дуже хотів би знову бути маленьким...
Вам з неба не видно
Розкидає нас в різні світа, боки,
Під фальшивий джаз ми танцюєм через роки,
Ангел скучно в такт пальцем б'є по піаніно,
Підкидає нам ролі з фільмів Тарантіно.
Не плати за мене мої рахунки,
Не ковтай за мене мої колеса,
Не мовчи за мене в мій мікрофон,
Не дивися вниз ніколи на мене...
Виставляли нас ніби свої в дошку,
Завалили тест на вшивість мозку,
Вже давно забув ангел в кухні крила
І від моїх бід в бар собі пішов на пиво.
Не плати за мене мої рахунки,
Не ковтай за мене мої колеса,
Не мовчи за мене в мій мікрофон,
Не дивися вниз ніколи на мене...
Велика стіна
А я живу і бачу цілий час то саме:
Стіни, а на стінах ціле місто живе.
Хмари там, дерева, тільки неба нема,
А час минає тихо, бо квадратна земля.
Стіна давно стоїть, а ми живемо, як сон.
Ті люди, що на стінах, випадають з вікон,
Ще трохи — і я піду жити сам на стіну,
Такого тут ніде ніколи я не знайду.
Відстань
То дуже смішно виглядає,
Коли ти втікаєш, причини не знаєш,
Сто раз на день мене кидаєш,
А потім вертаєшся,
Цілуєш свої папіроси,
З помади ставиш засоси.
Облизуєш сльози...
Відстань, я вб'ю тебе!
Ти тормознута.
Відстань, забудь мене!
Насиплю яду тобі в чай.
Ти так прикольно засинаєш,
Ніби когось обіймаєш,
А зранку тапочком кидаєш
І знов починаєш,
Руляєш по своїх подружках
Мені зняти стружку, їм плачеш на вушко...
В ліжку спав
Я опинився в морі з дикою землею разом.
На круглім клаптику пливу.
Пливу в далекі сни, над мною птахи шум дають,
Так схожий з писками людьми.
Нема нас, а всюди є безмежне море,
Всюди море і вода...
Нема нас, а всюди є безмежне море,
Всюди море і вода...
Я ноги мочу у воді, щоб змити бруд великої землі.
Вже зірки видно у воді,
А я пливу в далеку далечінь, не хочу бачити притулку.
Бо вже гортали всі мене.
Я загрібав руками рідину, так схожу на прісну воду,
Відчув так дивно — мало місця.
Я в теплій ванні з шумом був, я в ліжку спав,
Я спав...
Нема нас, а всюди є безмежне море,
Всюди море і вода...
Нема нас, а всюди є безмежне море,
Всюди море і вода...
Нема...
А всюди море і вода...
І тільки море і вода...
