Приватне життя феномена - Гуцало Євген Пилипович (онлайн книга без txt) 📗
Найпалкіше, звісно, цю новину обговорювало яблунівське жіноцтво у яблунівській лавці. Купуючи сіль чи сірники, перкаль чи м’ятні цукерки-подушечки, вони чесали язики, як ото чешуть повісмо клоччя.
— Ганько, а то часом не ті коні, які ще в Древньому Римі стояли біля тріумфальної арки?
— Хороба їх знає, ті чи не ті, Фросько. В Римі тих коней золотих табуни водяться, хіба вгадаєш.
— А мій Федір каже, що таки ті. Начебто вони колись стояли і в Константинополі на іподромі.
— Раз Федір каже, то знає, бо він в Австрії воював, там і лівої руки позбувся, неборака.
— А ще Федір каже, що тих коней колись Наполеон возив собі до Парижа.
— Ганько, за якого Наполеона ти говориш? За того, що бито його під Москвою?
— Аякже, за того. В Парижі стояли коні коло палацу Тюїльрі, а потім на майдані Карусель, де у французів своя
Тріумфальна арка. Так що, Фросько, обскакали коники весь білий світ.
— Обскакали, Ганько, весь світ, але раз не бачили Яблунівки, то нічого не бачили.
— Стоятимуть тепер у Яблунівці коло хати Хоми Прищепи. Либонь, на воротях поставить, еге?
— На воротях, кажеш? А може, коло свого постаменту під ясеном, щоб самому сидіти серед коней?
— А правду кажуть, що коні тільки згори позолочені, а всередині бронзові?
— Де ти таку вутку зловила?
— Од Вівді Оберемок чула, а Вівдя не стане брехати.
— Мені зовсім інше плескали! Наче коні з чистісінької міді, всі четверо.
— Аж четверо? Та це ж табун! Добре, що годувати не треба, а то ж, либонь, якщо вони золоті і бронзові, то мають їсти якусь пашу бронзову чи золоту. І пити пійло бронзове чи позолочене.
— Де ж їм такого пійла в Яблунівці набрати?
— Мене питаєш! Піди спитай у Хоми чи в Мартохи, раз їм тих коней кортить. Але якось викрутяться. Правління колгоспу трохи пособить із бронзовим сіном, комбікормів позолочених розстараються. Стільки століть стояли ті коні — і в Константинополі, і в Парижі, і в Римі — й не пропали від голоду, то в Яблунівці тим більше не пропадуть, Хома краще доглядатиме їх, ніж доглядав імператор Наполеон.
— Може, й справді краще, бо який із того Наполеона був конюх? А з Хоми — справний конюх, він уже коло тих золотих коників ходитиме і вдень, і вночі. Та й Мартоха доглядатиме...
Так гомоніла Яблунівка про золотих коней, обіцяних мером італійського міста Венеція у подарунок Хомі Прищепі, визнаному найпопулярнішою особою на Хоккайдо, Алясці й Алеутських островах. Усе, як бачимо, складалось якнайкраще, й сам Хома не заперечував проти такого подарунка. Ходив по Яблунівці чепурний, як горщик із квашею, і такий хороший, як свиня в порошу, бо, мабуть, нарадуватись не міг. Але якби ж ви знали, що з Мартохою стало коїтись! Так змарніла на виду й попоганшала, наче їй на обличчі горох молотила чортова дюжина чортів у чортову дюжину ціпів.
І мовчала, наче рот їй замкнено на замок, на шлямбон і на прогонич. Але де ж це бачено, щоб язик Мартошин
сидів, як за тином, коли там у роті така тіснота від бажання виговоритись, що й києм не протиснеш. Отож нарешті замок, шлямбон і прогонич було знято з рота, язик як із цепу зірвався — й ох, моя матінко, став труситись, як мокре щеня, дригоніти, як зимою хорт, носитися за зубами й перед зубами, як баба зі ступою.
Мартоха загадково казала, що дідько не дідько, а тільки людей таких тепер рідко, хоче ошукати її й виставити на посміховисько перед білим світом. Вона ото свого Хому позичала спекулянтці Одарці Дармограїсі за породисту телицю. Знає, що лучче дати, ніж узяти, знає, що подарки люблять оддарки. Якщо в Яблунівці позичала пучку насіння весною, то восени віддавала вінком цибулі, і якщо давала, то очі не драла. А що таке золоті коні з Венеції? Ті золоті коні у Венеції перед усім світом на видноті, і якщо потраплять у Яблунівку, то світ і далі витріщатиметься на них. Хай навіть коло криниці стоятимуть, чи в садку під ясеном, чи коло воріт, а білий світ однаково бачитиме їх! А не звикла ж вона, Мартоха, брати, щоб не віддавати, бо в її звичці взяти личком і віддати ремінцем. Хе, ті вже повмирали, що даром давали, а в Мартохи нема рівноцінного віддарунка. От нема — й край! Щоб отак: венеційський мер їй золотих коней, а вона венеційському мерові четверо золотих корів! А як нема гідного віддарунка, то не обібратися сорому й стида. Але ж, мабуть, той мер венеційський виб’є хвіст об тин, марно не сподіваючись на віддяку. І, либонь, не сам він здогадався подарувати золотих коней, а підказала йому ота французька співачка-горлодер- ка, в яку Хома закоханий. Підказала, впрохала, вблагала, аби поглумитися з Мартохи, познущатися з її жіночих чеснот, із яких досі ніхто не міг познущатись ні в селі, ні поза селом.
— Якби тій французькій жабі хвоста, була б вона не проста!—гнівалась Мартоха.— Але хай знає, що й півень на своєму смітті гордий, хай знає, що коли сова з’яструбіє, то вище сокола літає!
Наступного дня Яблунівці з «Мессаджеро» чи то з «Ор- рор», які, звісно, трапляються на районному базарі, довідались іншу новину. А довідались вони про те, що муніципальна рада Венеції запротестувала проти рішення мера подарувати квадригу старовинних золочених коней яблунівському колгоспнику Хомі Прищепі. Мовляв, нехай і надалі охороняють центральний вхід до собору святого Марка, як охороняли й досі. Цим своїм вчинком муніципальна рада Венеції зовсім не применшувала популярність Хоми в сучасному світі, навпаки, на засіданні ради ця популярність одностайно підкреслювалась, проте ж бо державні венеційські уми вболівали за національні мистецькі скарби. Так, останнім часом неоціненні пам’ятки старовини в Італії розкрадались усілякими грабіжницькими групами, підпільними злодійськими синдикатами, що простягали свої руки до прекрасних витворів скульптури, живопису, ювелірних надбань. Крадені шедеври плавом пливли за океан до американських товстосумів, осідаючи в приватних колекціях. І якби не таке скандальне становище з охороною пам’яток старовини та мистецтва, то вшанування Хоми Прищепи квадригою позолочених коней, які колись потішили самолюбство самого Наполеона, можна було б тільки вітати. Муніципальна рада на своєму екстреному засіданні висловила впевненість, що яблунівський колгоспник правильно зрозуміє її рішення, а водночас оголосила Хому Прищепу почесним громадянином Венеції. Так, почесним громадянином Венеції, який будь-коли може приїхати в православне місто, скільки завгодно милуватися квадригою золочених коней біля головного входу собору святого Марка, а також плавати з гондольєром у гондолі по гостинній воді венеційських каналів.
Мартоха спершу зраділа постанові муніципальної ради — в неї рот як розтулився від усміху, то хоч ногою заткни. А потім якийсь сумнів закрався їй у голову, й стала вона возитися з тим сумнівом, як кіт із оселедцем, а потім сама над собою розжалувалась, як бог над раком.
— Еге,— сказала,— значить, роздумала ота французька горлодерка. Спершу підмовила самого мера подарувати Хомі чотирьох золотих коней, а потім, видно, шкода стало, то вговорила муніципальну раду, щоб виступили проти свого голови. Та й я теж із хороби хороша! Чи завадили б нам на хазяйстві четверо золочених коней? Маємо корову, а тепер іще б мали й коней. Годувати їх треба, кажуть, тільки бронзовим вівсом, а напувати золоченою водою. Де ми візьмемо бронзи й золота на годівлю? Ось і тримали б негодованпх, а вони робили в хазяйстві, наче ситі...
А Хома Прищепа мовчав. Десь там слова жили в ньому, як кажани в дуплі, а з дупла не вилітали. Мабуть, хотілось говорити, бо кому ж не хочеться, попікшись на такій оказії, та душив чоловік свої хотіння, як вовк кобилу. Здатний на будь-які витребеньки, німував, як камінь під водою, тільки очі його колотились на змарнілому виду, як чорти лозою, тільки ж зарився він сам у себе, як свиня в багно. А коли
вже зовсім стало мовчати несила, то, видно, так йому захотілося висловитись, як ото кортить голому на вулицю.
— Хе, де це в мене є час плавати з гондольєром на гондолі? А робити в колгоспі хто за мене стане — гондольєр?
