Повний місяць - Кокотюха Андрей Анатольевич (читать книги бесплатно полные версии TXT) 📗
Взявши собі пива, Офіцер на ходу хлюпнув трошки в підставлений кухоль баяніста, перекинувшись із ним кількома фразами. Про що говорили, Голуб не почув, та й не дуже хотів. Намагаючись не потрапляти в поле прямого зору того, хто готовий був убити його на березі Глухої Вільви, він не зводив погляду з бороданя. При цьому підтримуючи не надто обов'язкову бесіду з тутешніми завсідниками. Довго Офіцер у чайній не затримався, натягнув картуза, вийшов, махнувши на прощання знайомим.
Відразу ж попрощався й Голуб.
Давши Вовкові невеличку фору, а потім — пішовши назирці.
Саме хилилося до вечора, стояв будній день. Ігор перетнув базар, який почав згортатися. Не зиркаючи в різні боки, рухаючись так, ніби нічого йому тут не загрожує, довів шпигуна до знайомого вже тому Будинку культури. Там Офіцер про щось коротко перемовився із немолодим чоловіком. Той прилаштовував на спеціальну дошку з написом від руки «Кіно» саморобну афішу з рукописним: «Завтра на прохання — «Чапаєв»!» — а тоді, товариські хлопнувши його по плечу, відчинив двері, зник усередині.
Перший порив — підійти до дядька з афішею й запитати, хто такий оцей, із бородою, Голуб приборкав. Причому з певним зусиллям. Неодмінно ж ляпне потім Офіцерові: мовляв, цікавився тобою тут один, ніби між іншим. Вовк насторожиться, бо заліг на дно, рило в пуху, тіні власної шугається, факт. Тож вирішив поки прикинути, ким його колишнього співтабірника можуть у цьому Сатанові вважати.
Відповідь знайшлася швидко. Не інакше пристроївся Офіцер тут, у Будинку культури. Придурився кимось, тягне лямку звичайної радянської людини. Служить, отримує продуктові картки.
Ну–ну…
Майданчик перед будинком був невеличкий, проте доволі відкритий. Лишаючись тут стояти далі, Голуб опинявся на виду. Тому, забувши про свою головну мету, відійшов і розташувався зі своєю ковінькою так, аби бачити ганок та вхідні двері. Не живе ж Офіцер там, не спить. Хоча… хрін знає, як тут у нього все склалося. Приготувався чекати довгенько, навіть почав думати, куди б переміститися, поміняти точку. Але менш, ніж за годину, з приміщення вийшли один за одним кілька людей. Переважно жінок, якщо не рахувати літнього кіномеханіка. Одна вела за руку хлопчика років семи, видно, брала з собою на роботу. Офіцер залишив будівлю останнім. Спершу старанно закрив на висячий замок вхідні двері, тоді обійшов будівлю по периметру, зачиняючи ззовні ставні на вікнах. Вже насунулися швидкі вересневі сутінки, і Голуб зрозумів: робочий день закруглився. Значить, справді пристроївся спритний Офіцер. Ким? Ключником… чи сторожем, отак, мабуть, правильніше буде.
Не звертаючи ні на кого увагу, поводячи себе на диво спокійно, Ігор рушив у бік, протилежний тому, де зайняв позицію Голуб. Той же, знову давши йому відійти, пошкутильгав слідом. Намагаючись тримати дистанцію та при цьому не забувати кульгати на ту ногу, на яку припадав.
Так Офіцер вивів його через усе селище на самісіньку околицю. Де минув дві зруйновані хати, зайшов у третій двір, крайній на цій вулиці — далі починався ліс. Перейшов двір, ступив на ганок, пововтузившись із замком, зник у домі.
Аж тепер Голуб замислився. Отже, він вистежив Офіцера й знає, де його лігво. Що це дає? Зайшовши у найближчий покинутий двір, він присів за парканом, закурив. Зробивши кілька затяжок, відразу похопився, загасив цигарку. У цих краях чужі не ходять, тим більше — не ховаються й не курять.
Але, судячи зі страшних історій про вовків–перевертнів, яких йому довелося наслухатися в Сатанові, всякий незнайомець, особливо — той, хто криється на околицях та біля розвалених хат, викликає небажану підозру. Чорт його знає… Раптом за вовкулаку приймуть та на вила, гляди, наштрикнуть з переляку. Краще забратися від гріха.
Ще раз глипнувши кругом, Голуб легко перебрався через напівзруйнований паркан. Озирнувся на будинок, в якому зник Офіцер. Вікно слабо світилося, запалив свічку чи гасову лампу. Тихо сидить у своїй норі, навіть не знає, що вже розсекречений.
Сплюнувши, Голуб закульгав назад. За великим рахунком, у селищі його більше нічого не тримало. Все, що хотів та зміг, дізнався. Збирався ж повертатися на Кам'янець сьогодні, ще вдень. Вирішив ще трохи затриматися про всяк випадок.
Так би й прогавив старого знайомого.
Ну–ну…
Загальні збори Левченко проводив удень.
На вечірній кіносеанс привезли «Чапаєва». Директорка Будинку культури з області ледь не зубами вигризла. Дарма, що два тижні тому, на початку вересня, вже крутили. У партизанів директорка була парторгом, замінила на цій посаді вбитого в бою чоловіка, секретаря партійної організації загону. Вирізнялася грубим, прокуреним голосом, могла вишикувати комсостав. У самому Сатанові з нею мало, хто бажав заводитися по–серйозному. Андрій був певен, що Парторгшу, як її тут називали, побоювався навіть Сомов. Хоча нагоди переконатися в цьому не випадало: начальник відділу НКВС та колишня партизанка дивним чином майже не перетиналися ані по справах, ані особисто. Попри це, Левченко придумав для себе пояснення — головний місцевий чекіст обходить Парторгшу десятою дорогою, і воно начальника міліції цілком задовольнило.
Сам же Андрій мимоволі прийняв її удар на себе, заїкнувшись про важливість таких зборів та закликавши провести їх перед показом «Чапаєва».
— Все одно ж бачили, Тамаро Василівно! Кожен напам'ять знає, пацани он переказують!
— Товаришу старший лейтенант! — пробасила Парторгша у відповідь. — Ви товариша Левітана по радіо слухаєте? Чули, що наші війська оточили фашистів під Яссами? Котел їм там зробили. Хай варяться, паскуди, в своїй смолі.
— Я слухаю зведення інформбюро, Тамаро Василівно. До чого тут кіно про Чапаєва?
— Відчуття перемоги, товаришу Левченко! На всіх фронтах наші перемагають! Кажуть, Фінляндія вступила в війну, разом із нами б'є спільного ненависного ворога. А мені що пропонують у області? «Помилку інженера Кочіна?» «Безприданницю», де красиву артистку в кінці вбивають? Чи «Серця чотирьох», комедію! Теж мені, для підняття бойового духу трудового народу в тилу! «Чапаєв», товаришу Левченко! Тільки «Чапаєв»! І я пояснюю це товаришам у культвідділі…
— Тамаро Василівно, хіба Чапаєва в кінці не вбивають?
— Демагогія, товаришу Левченко! Нашого Чапаєва не вбивають! Він гине за діло революції у нерівній битві з ворогом! А буржуйську дамочку інший буржуй таки вбиває! І правильно робить, між іншим! Загибель Чапаєва тоді, в ті часи, надихає наших людей на переможний дух тепер! Тому крутити зараз саме це кіно, товаришу Левченко, ідеологічно, я сказала б — політично важливо! Будете сперечатися?
— З вами важко сперечатися, Тамаро Василівно, — погодився Андрій. — Хіба гарикатися.
— Теж нема смислу, до речі. Все одно ви свою лекцію не будете читати ні перед «Чапаєвим», ні замість «Чапаєва».
Левченко зітхнув, уявивши, як із цією жінкою–кременем доводилося вживатися партизанам і нині приходиться домовлятися іншим людям.
— Ви не розумієте. Не збираюся я лекції читати. Але в селищі в нас тиха паніка. Причина — нікому не потрібні плітки про нібито вовків–перевертнів. Коли всі налякані, це сприяє піднесенню бойового духу в тилу? Наші війська громлять фашиста на всіх фронтах. А тут люди вже з настанням сутінок ховаються по хатах, законопачують вікна й двері зсередини, власної тіні бояться. Нормально це, як ви вважаєте?
— Забобони. Я воювала в тутешніх лісах. Вовкулаків не буває. Часом деякі двоногі страшніші за перевертнів. Або самі ними є. Ви міліціонер, товаришу Левченко, краще за мене це знаєте.
— Знаю. Та це не означає, що громадянам не треба спокійно, публічно пояснити: вовкулаків не існує. А всякий, хто сіє паніку, — працює на ворога. Допомагає йому, деморалізує населення на звільнених територіях. Раптом недругам тільки того й треба.
— Хто ж тоді на людей нападає?
— Тут інше питання, — Левченко в світлі останніх подій сам хотів би мати якусь притомну відповідь. — Міліція займається, процес іде.
