Убити пересмішника... - Ли Харпер (читать книги регистрация txt) 📗
Келпурнія всміхнулася.
— Заспокойся, дівчинко,— прошепотіла вона,— зараз усе зрозумієш.
Зібо кашлянув і голосом, що нагадував далеку канонаду, почав:
— Там, за рікою, лежить країна...
І сотня голосів напрочуд злагоджено проспівала ці слова слідом за Зібо. Не встиг завмерти протяжний голос на останньому слові, а Зібо читав далі:
— Серцю кожного із нас близька і мила...
І знову дружні й сильні голоси підхопили ці слова. Коли завмирала протяжна остання нота, Зібо читав наступний рядок:
— Тільки віра допоможе нам досягти заповітних берегів.
Паства трохи зам’ялась, і Зібо чітко повторив слова, хор проспівав їх. Коли вступав хор, Зібо загортав книгу, що означало: продовжуйте без мене.
Після того як завмерла остання нота урочистого хору, Зібо мовив:
— За тією сріблястою рікою спокій вічний і жаданий.
Так повторював хор рядок за рядком просту мелодію, поки гімн не кінчився сумною, ледве чутною нотою.
Я глянула на Джема, він дивився на Зібо трохи спідлоба. Я теж була приголомшена: якби не почула на власні вуха — не повірила б.
Потім преподобний Сайкс почав молитися за хворих і стражденних. Так молились і в нашій церкві, правда, преподобний Сайкс просив бога зглянутися на деяких хворих особливо.
У своїй проповіді він засуджував гріх, суворо повторив те, що було написано за ним на стіні; застерігав свою паству від спиртних напоїв, азартних ігор та сумнівних жінок. Нелегальна торгівля спиртним завдавала немало лиха негритянському кварталові, але жінки — більше. І тут, як і в нашому округу, я почула, що жінки — створіння грішні і нечисті. Здавалося, всі служителі церкви були певні, що це саме так.
Ми з Джемом слухаємо цю проповідь щонеділі, різниця тільки в тому, що преподобний Сайкс з церковної кафедри вільніше висловлює свою думку про кожного грішника зокрема: Джім Харді уже п’ять неділь підряд не був у церкві, а він не хворий; Констанції Джексон слід бути обачнішою, якщо вона не хоче полаятись із своїми сусідами: за весь час існування негритянського кварталу їй першій заманулося ставити огорожу на зло сусідові.
Преподобний Сайкс закінчив свою проповідь. Він став біля столика перед кафедрою і закликав парафіян вносити пожертвування. Такого ми з Джемом ще не бачили. Один за одним виходили парафіяни наперед і кидали в чорну емальовану бляшанку від кави хто п’ять, хто десять центів. Ми з Джемом теж пішли, і коли наші монетки дзенькнули, почули тихе «Спасибі, спасибі».
На превеликий наш подив, преподобний Сайкс висипав гроші на стіл і полічив. Потім випростався і сказав:
— Цього не досить. Нам треба зібрати десять доларів.
Парафіяни занепокоїлися.
— Всі ви знаєте, для чого потрібні ці гроші: Гелен не може залишити дітей і піти працювати, поки Том у тюрмі. Якщо кожен дасть ще по десять центів, тоді вистачить...— Преподобний Сайкс помахав комусь рукою і гукнув у другий кінець церкви: — Алек, зачини там двері. Ніхто звідси не вийде, поки ми не зберемо десять доларів.
Келпурнія подлубалася в своїй сумочці і витягла потертий шкіряний гаманець.
— Ні, Кел,— прошепотів Джем, побачивши, що вона дає йому десять центів,— у нас є свої гроші. Всевидько, де твої десять центів?
У церкві ставало душно, і я подумала, що преподобний Сайкс триматиме свою паству в духоті, поки в бляшанці не буде потрібної суми. Тріщали віяла, човгали ноги, парафіян, охочих пожувати тютюнець, уже нудило.
Я аж здригнулася від несподіванки, коли преподобний Сайкс суворо мовив:
— Карлоу Річардсон, я тебе ще не бачив біля цього столика.
Худорлявий чоловік в штанях кольору хакі підійшов і кинув монету в бляшанку. Паства схвально зашуміла. А преподобний Сайкс вів далі:
— Я закликаю всіх, у кого немає дітей, пожертвувати ще по десять центів. Цього буде досить.
Поступово десять доларів зібрали. Двері відчинили, повіяло теплим свіжим вітерцем, і стало легше дихати. Зібо ще прочитав рядок за рядком «На бурхливих берегах Йордану», і служба кінчилась.
Я хотіла залишитися й оглянути церкву, одначе Келпурнія швидко випхнула мене в прохід поперед себе. Біля дверей вона зупинилася, щоб поговорити з Зібо та його сім’єю, а ми з Джемом тим часом перекинулися словом з преподобним Сайксом. У мене було дуже багато запитань, але я вирішила про все дізнатись у Келпурнії.
— Ми дуже раді, що ви завітали до нас сьогодні,— сказав преподобний Сайкс.— Наша церква не має більшого друга, ніж ваш батько.
І все-таки я не втрималась:
— А чому ви збирали гроші для дружини Тома Робінсона?
— Ви хіба не чули? — запитав преподобний Сайкс.— у Гелен троє маленьких дітей, і вона не може працювати...
— А чому вона не може взяти їх із собою? — спитала я.
Негритянки, що працювали на бавовняних плантаціях, звичайно брали своїх малят з собою і садовили їх десь у затінку, здебільшого між двома рядами бавовнику. А тих, які ще не вміли сидіти, матері прив’язували собі до спини, як це роблять індіанці, або ж закутували в мішок від бавовнику і клали на землю.
Преподобний Сайкс завагався.
— Правду кажучи, міс Джін Луїзо, зараз Гелен важко знайти роботу... Коли настане час збирати бавовну, я гадаю, містер Лінк Діз візьме її.
— А чого її можуть не взяти?
І перш ніж він відповів на моє запитання, я відчула, як Келпурнія поклала мені на плече руку. Я швиденько мовила:
— Дякуємо вам, що ви дозволили нам прийти.
Джем сказав те саме, і ми пішли додому.
— Кел, я знаю, Том Робінсон у тюрмі, він учинив щось страшне, але чому Гелен не беруть на роботу? —запитала я.
Келпурнія в темно-синьому мусліновому платті, в капелюсі-діжечці йшла між нами.
— Бо Том скоїв щось лихе, так кажуть люди,— відповіла вона.— І ніхто не хоче... не хоче мати справи з його сім’єю.
— Що ж він такого зробив, Кел?
Келпурнія зітхнула.
— Старий містер Боб Юел заявив, що він учинив насильство над його дочкою. Тома арештували і кинули до в’язниці.
— Містер Юел? — Я стала пригадувати,— Чи він не з тих Юелів, що кожного року в перший день занять приходять до школи, а потім не з’являються? І ще Аттікус сказав, що це справжні покидьки. Аттікус ніколи ні про кого такого не говорив. Він сказав...
— Оце вони і є.
— А коли в Мейкомбі всі знають, що за люди ці Юели, то охоче візьмуть Гелен на роботу... Кел, а що значить учинити насильство?
— Я думаю, містер Фінч тобі краще це пояснить,— сказала Келпурнія.— Ви голодні? Щось сьогодні наш преподобний дуже довго проповідував, він не завжди такий нудний.
— Такий і наш священик,— сказав Джем,— але ви якось чудно співаєте гімни.
— 3 повтором?
— Це називається повтором?
— Еге ж. Скільки я себе пам’ятаю, тут завжди так співають.
Джем сказав, що за рік церква могла б назбирати досить грошей, щоб купити збірники гімнів.
Келпурнія засміялася.
— Це не допомогло б. Ніхто не вміє читати.
— Не вміє читати? Як? Стільки людей — і всі неписьменні?
— Так,— Келпурнія кивнула головою.— В «Першій Покупці», можливо, тільки четверо набереться таких, що вміють читати... В тому числі і я.
— А в якій школі ти вчилася, Кел? — спитав Джем.
— Ні в якій. Дай подумати, хто ж мене навчив грамоти? Пригадала, це була стара міс Б’юфорд, тітка нашої міс Моді Аткінсон.
— Невже ти така стара?
— Я навіть старша за містера Фінча.— Келпурнія всміхнулася.— Не знаю, правда, на скільки. Одного разу ми з ним стали пригадувати та підраховувати, скільки ж мені вже років. Найраніші події, які я могла пригадати, були на кілька років «старіші» за ті, які пам’ятає він. Отже, я не набагато старша, адже у жінок пам’ять краща, ніж у чоловіків.
— А коли твій день народження, Кел?
— Я відзначаю на різдво, так легше запам’ятати... а коли мій справжній день народження, я не знаю.
— Але на вигляд, Кел, ти набагато молодша за Аттікуса,— зауважив Джем.
— Це тому, що кольорові не так швидко старіють, як білі,— відповіла Келпурнія.
