Ескорт у смерть - Роздобудько Ирэн Виталиевна (книги читать бесплатно без регистрации полные txt) 📗

І от тепер беззахисна маленька жінка в темно-синій сукні розбудила його до життя. Він хотів бути потрібним, сильним, здатним до прийняття рішень. Він міг би бути потрібним, якби вона була поруч…

– Що ти сопеш, як сич? – знову донісся до нього голос дружини. – Я питаю, чи дадуть тобі хоч якусь копійку?!

– Справа ще не завершна! – відрізав він.

Мірра помахала перед його носом скрученою газетою:

– Хіба? А що ж тут пишуть? Брешуть? Знову хочеш проциндрити всі гроші на якийсь карданний вал?! Нікчема!

Вона вийшла з кухні, грюкнувши дверима, і навмисне голосно увімкнула телевізор.

Роман ще трохи посидів, потім пробрався у коридор, тихенько накинув на себе куртку і так само нечутно причинив двері. Тепер йому було куди піти. І від цієї думки у нього радісно затріпотіло серце…

Лана сиділа на дивані в оточенні великих і маленьких подушок, закутана в пістряву «перську» ковдру. У напівтемряві, що завжди панувала у її квартирі, на тлі цієї ковдри та гобелену, що висів на стіні за її спиною, вона скидалася на чорноволосу маленьку дівчинку з картини Врубеля. Роман одразу ж помітив цю схожість. Лана була без свого звичного капелюха, одну сторону обличчя закривала хвиля густого чорного волосся.

Він узяв її маленьку ручку, що зазвичай лежала на її улюбленій подушечці, і сміливо поцілував кінчики пальців. З її уривчастого дихання, яке межувало зі схлипами, він зрозумів, що перед його приходом вона плакала. Це було зрозуміло – фірма припинила свою діяльність і їй, мабуть, тепер буде нелегко…

– Вони зізналися? – ледь чутно запитала Лана.

– Так.

Йому не хотілося згадувати події останніх днів, тим більше, що інформація вже пройшла всіма газетами.

– Вони сказали, навіщо це вчинили? – знову запитала вона.

– Те, що я знаю, відверто кажучи, мене не задовольняє… Але справу закрито, й годі про це… Я втомився…

Він поклав голову на подушечку, що лежала на її колінах. Вона не заперечувала. Роман ясно відчув, як її руки, підібгані коліна та вся постать випромінюють тепло. Головний біль, що мучив його ось уже третій день, раптом відступив. Його пройняли потужні хвилі, очі закрилися самі собою, і внутрішнім зором Роман побачив різнобарвні тунелі. Ті самі теплі хвилі ніби розчинили його в собі й понесли в різних напрямках, але він водночас спостерігав за усіма своїми пересуваннями. В кінці кожного тунелю бачив її постать, розчинявся в ній, занурювався, відчував надійний прихисток, як… рибка-клоун у ніжних пелюстках-щупальцях актинії. Колись його мучила симбіотичність, яку нав'язувала йому давно забута подруга, – тепер він розумів, що немає нічого сильнішого за це взаємопроникнення. «Тільки разом ми зможемо вижити: ти послужиш наживкою для ворогів, я – знищуватиму їх отруйними щупальцями. Жодна волосинка не впаде з твоєї голови…»

Роман розплющив очі. Її рука лежала поруч із його щокою, на тій самій подушечці, яку вона назвала «талісманом». Чомусь він подумав, що вона – ця оксамитова, розшита бісером з трьох боків подушечка – збільшилася удвічі з часу їхньої останньої зустрічі. Зблизька він тільки зараз помітив, що з четвертого боку вшита елегантна позолочена «блискавка». Як це часто буває після великого напруження та втоми, його зір загострився – всі деталі він бачив чіткіше. Увесь навколишній світ ніби розколовся на деталі: він бачив охайну білу лінію на її наманікюрених нігтиках, окремі пурпурові ворсинки оксамиту, навіть розгледів надколоту чорну бісеринку і ледь помітну світлу волосинку, що застрягла в зубчиках «блискавки». Не складаючи собі справи, Роман машинально потягнув «блискавку» за тоненьке вушко у вигляді скрипкового знаку… Тієї ж миті на її коліна, просто перед його обличчям, як клубок змій, виповзло переплетене клоччя білявого та рудуватого волосся…

…Роману здалося, що він втрачає свідомість, він не міг поворухнутися, він почув особливий запах, що йшов від цієї паклі – чоловічого одеколону, поту та особливий солодкавий сопух тліну…

Лана навіть не поворухнулася. Тільки її рука на мить злетіла в повітря та м'яко опустилася йому на голову.

– Ось ми і зустрілися, мій золотоголовий янголе… – прошепотіла вона.

Він ніяк не міг відірвати голову від її колін – вона зробилася кам'яною. Жах і відчай – ось що він зараз відчув! Жах і відчай, як тоді…

Він закрив обличчя руками і на рівні підсвідомости, що в одну мить відкинула його на двадцять років назад, відчув стукіт коліс, скрегіт, регіт, запах цигаркового диму, і перед очима спливли обірвані рядки, які він читав, лежачи на верхній вагонній полиці: «Привіт тобі, мій золотоголовий янголе!…»

Свєтка! Світлана. Лана?…

«Пройде час… О, я знаю, я впевнена, минеться багато часу, і ти – старий і занудливий – з усього мотлоху своїх жалюгідних сорокарічних спогадів як найбільший, найдорожчий, найяскравіший скарб витягнеш саме цей: нічний холодний під'їзд і змерзлу дівчинку, що каже: «Я тебе люблю!»… Я прийду до тебе з небуття і змушу захлинутися цими спогадами – єдиними, справжніми, живими…».

Він нарешті змусив себе роздивитись її обличчя. Як він раніше не впізнав ці мигдалеві очі, це волосся – чорне і густе, як воронове крило, цю ледь помітну родимку на блідій щоці! Ні, це неможливо…

Вона сиділа геть спокійна, навіть посміхалася – чи то так йому здалося, адже зараз вона відкинула пасмо з другої половини обличчя, на якій назавжди застигла судомна усмішка.

– Нарешті ти упізнав мене… Я й сама не одразу зрозуміла, що це – ти. Ніколи не сподівалася, що ми зустрінемось. Очевидно, так схотів Він, – і Лана підняла палець угору.

Роман машинально подивився на стелю. І почув її сміх.

– Я нічого не розумію… Ти ж… Хто ти? Навіщо? Звідки ЦЕ у тебе? – він із жахом указав на клубок волосся.

– Ти, як завжди, хочеш точності… Пам'ятаєш, як ти сказав: «Я хочу точності в наших стосунках»? Твоя «точність» полягала в тому, що ти пропонував зустрітися років через десять, коли ти нарешті «нагуляєшся», а я не могла прожити без тебе жодного дня. Я б і справді не прожила, але лікарі вирішили інакше…

Роман звівся, підійшов до вікна і, не питаючи дозволу, як це робив раніше, нервово закурив, струшуючи попіл у горщик із азалією. Голова знову почала розколюватися від болю, одночасно занили ясна.