Зона покриття - Кінг Стівен (книги онлайн бесплатно TXT) 📗
Кіт зістрибнув на підлогу і, високо задравши хвоста, попрямував до кухні. Вірний своїй котячій породі, він навіть не озирнувся.
Портфель Клая, погнутий, з горизонтальною складкою, що розходилася в обидва боки від того місця посередині, куди влучив ніж, стояв біля стіни вітальні. Клай поглянув, проходячи повз нього, пересилив себе і не доторкнувся. У ту ж мить він подумав про тих людей усередині, з якими він так довго жив у своїй маленькій студії й у значно ширших (чи йому так подобалося собі лестити) просторах своєї уяви: Чарівника Флака, Соню Джинна, Джека Флеша-стрибунця, Отруйну Саллі. І звісно, Темного Мандрівника. Два дні тому він думав, що, можливо, вони стануть зірками. Тепер у них є наскрізна дірка і кіт Тома Маккурта за компанію.
Він подумав про те, як Соня Джинн їде з міста на Роббі Робо-Каюсі й каже: «Б-бувайте, х-хлопці!М-м-мо', я к-колись п-повернуся!»
— Бувайте, хлопці, — сказав він уголос з ледь помітним відтінком сором'язливості. Врешті-решт, це ж кінець світу. Не надто вдале прощання, але за браком кращого... і, як сказав би Соня Джин, це к-краще, н-ніж у око к-кочергою.
За Алісою та Томом Клай вийшов на ґанок, у тихий шелест осіннього дощу.
На голові у Тома був фетровий капелюх, Аліса натягла каптур пончо, а для Клая Том знайшов кепку «Ред Сокс», яка мусила трохи вберегти його голову від дрібного дощу, принаймні якщо він не почне накрапати сильніше. А якщо припустить... то з екіпіровкою проблем не буде, як зазначила Аліса. Неодмінно знайдеться й одяг на погану погоду. З ґанку, який трохи піднімався над вулицею, вони бачили приблизно два квартали Салем-стрит. Слабке освітлення не дозволяло роздивитися вулицю краще, але на вигляд вона була геть порожня, за винятком кількох трупів і сміття, що залишили після себе божевільні.
Кожен із трійці мав ножа, засадженого у піхви, які зробив їм Клай. Якщо Том не помилявся щодо Нікерсонів, то невдовзі вони будуть озброєні краще. Клай дуже на це сподівався. Можливо, доведеться знову скористатися різницьким ножем із «Душі кухні», але він не був упевнений, що зможе холоднокровно ним орудувати.
У лівій руці Аліса тримала ліхтарик. Вона подивилася, щоб переконатися, чи у Тома він теж є, і кивнула.
— Добре. Ти нас відведеш до будинку Нікерсонів, правда?
— Правда, — відповів Том.
— І якщо на шляху туди нам хтось трапиться, ми одразу ж зупинимось і посвітимо на них своїми ліхтариками. — Вона з деяким острахом подивилася на Тома, а потім перевела погляд на Клая. Вони вже через це пройшли раніше. Клай гадав, що, напевне, такий самий страх охоплював її перед важливими іспитами... а цей, ясна річ, був дуже важливим.
— Точно, — сказав Том. — Ми скажемо: «Нас звати Том, Клай і Аліса. Ми нормальні. А як ваші імена?»
— Якщо у них так само, як і в нас, будуть ліхтарики, ми майже напевно можемо припустити... — почав Клай.
— Ми не будемо нічого припускати, — нетерпляче і роздратовано обірвала його Аліса. — Мій тато каже, припускати означає пошитися в дурні. Розумієш, пошитися в дурні...
— Розумію, — кивнув Клай.
Аліса потерла очі, і Клай не знав, що вона втирає: дощ чи сльози. Він одразу ж із болем подумав: а що, як Джонні десь там теж за ним зараз плаче. Сподівався, що плаче. Він плекав надію, що його син досі здатний плакати. І згадувати.
— Якщо вони зможуть відповісти, назвати свої імена, то з ними все гаразд, і, можливо, вони безпечні, — сказала Аліса. — Правда ж?
— Правда, — запевнив її Клай.
— Еге, — трохи неуважно погодився Том. Він дивився на вулицю, де не видно було ні людей, ні променів від ліхтариків, поблизу чи на віддалі.
Десь далеко пролунали постріли. Вони звучали як феєрверки. У повітрі смерділо горілим і вугіллям — цей запах тримався увесь день. Клай подумав, що зараз вони його відчувають краще, бо тепер повітря просякнула волога. Йому було цікаво, скільки ще часу мине, перш ніж огидний запах від трупів, що розкладаються, перетворить задуху, яка висить над великим Бостоном, на сморід. І він вирішив, що це залежало від того, наскільки теплими будуть дні, які чекають на них попереду.
— Якщо зустрінемо нормальних людей і вони запитають, що ми робимо чи куди йдемо, не забувайте про легенду, яку ми вигадали, — сказала Аліса.
— Ми шукаємо тих, хто вижив, — озвався Том.
— Так. Бо вони наші друзі і сусіди. Усі люди, яких ми зустрінемо, просто проходитимуть повз нас. Вони не захочуть спинятися надовго. Пізніше ми, можливо, приєднаємось до інших нормальних, бо гуртом безпечніше, але зараз...
— Зараз нам би дістатися до зброї, — обірвав її Клай. — Якщо є до чого діставатися. Ходімо, Алісо, зробимо це.
Вона занепокоєно глянула на нього.
— У чому річ? Я щось пропустила? Не приховуй, знаю, що я лише дитина.
— Нічого страшного, люба, — терпляче (так терпляче, наскільки це взагалі було можливо з напруженими, як струни гітари, нервами) пояснив Клай. — Я просто хочу підстрахуватися. І взагалі я не думаю, що ми когось зустрінемо. Гадаю, ще занадто рано для цього.
— Сподіваюся, ти маєш рацію, — сказала вона. — У мене зачіски ніякої і ніготь зламався.
Якусь мить вони мовчки дивилися на неї, а тоді розсміялися. Це розрядило атмосферу, і їм стало легше спілкуватися до самого кінця.
— Ні, — сказала Аліса. Вона видала такий звук, наче її от-от знудить. — Ні. Ні, я не можу. — Гучніший блювотний позив. А тоді: — Зараз мене знудить. Вибачте.
Вона прожогом вискочила з кола світла гасової лампи у темряву вітальні Нікерсонів, яку поєднувала з кухнею широка арка. Клай почув приглушений удар об килим, коли вона впала на коліна, а потім ще позиви до блювоти. Пауза, судорожний вдих, і вона виблювала. Він відчув мало не полегшення.
— О Господи. — Том зробив глибокий судомний вдих і цього разу заговорив, переривчасто видихаючи, майже стогнучи. — О Гооооооосподи.
— Томе, — сказав Клай. Він бачив, що чоловічок непевно стоїть на ногах, і зрозумів, що той ось-ось зомліє. Чом би й ні? Адже ці закривавлені останки були його сусідами.
— Томе! — Він зробив крок і став між Томом та двома трупами на підлозі кухні, між Томом і тим місцем, яке сильніше всього було забризкане кров'ю, що у безжальному білому світлі гасової лампи здавалася чорною, як туш. Вільною рукою він поляскав Тома по щоці. — Не зомлій! — Побачивши, що Том вже краще тримається на ногах, він трохи стишив голос. — Іди до кімнати і подбай про Алісу. А я займуся кухнею.
— Навіщо тобі туди йти? — спитав Том. — То Бет Нікерсон, її мізки... її м-мізки по всій... — Він ковтнув слину. Почулося голосне прицмокування, що йшло з його горла. — Обличчя майже не залишилося, але я впізнаю синій джемпер у білі сніжинки. А там на підлозі, біля столу, посередині лежить Гайді. Їхня дочка. Я впізнав її, навіть із... — Він похитав головою, наче для того, щоб у ній прояснилося, і повторив: — Навіщо тобі туди йти?
— Я бачу те, по що ми прийшли, це точно, — відповів Клай. Його самого вразило спокійне звучання власного голосу.
— У кухні?
Том спробував оминути його поглядом, і Клай перемістився, щоб перекрити йому огляд.
— Повір мені. Іди подивись, як там Аліса. Якщо вона буде в змозі, ви вдвох можете пошукати іншу зброю. Якщо знайдете те, що нам потрібно, гукайте. І будьте обережні, бо пан Нікерсон теж може бути десь тут. Тобто ми могли б припустити, що він був на роботі, коли це все почалося, але, як каже Алісин батько...
— Припускати означає пошитися в дурні, — продовжив Том. Він спромігся на вимучену посмішку. — Ясно. — Обернувся, ніби збираючись вже йти, й одразу ж повернувся назад. — Мені байдуже, куди ми підемо, Клаю, але я не хочу залишатися тут довше, ніж це потрібно. Не те щоб я дуже любив Арні та Бет Нікерсонів, але вони були моїми сусідами. І ставилися до мене в сто разів краще, ніж той ідіот Скоттоні з іншого боку кварталу.
