Коли ти поруч - Талан Светлана (читаем бесплатно книги полностью txt) 📗

– Відпочинок! Горящі путівки в Туреччину, в Єгипет! Недорого, і маса приємних вражень! – перервав її міркування дзвінкий хлоп’ячий голос.

Даша побачила поруч із собою хлопчика-підлітка в джинсових шортах і червоній майці. Він розмахував буклетами якогось туристичного агентства.

– Не гайте часу! Відпочиньте з користю для себе і свого здоров’я! – кричав, не шкодуючи горла, хлопчина.

Даша згадала про те, що ніколи не була за кордоном, не їздила на відпочинок і вже не поїде.

«А чому б і ні?» – запитала вона себе і попросила листівку у хлопчини. Знайшовши на ній адресу турагентства, вона побачила, що це зовсім поруч. Через п’ять хвилин вона вже розмовляла з турагентом. Виявилося, що путівку можна придбати всього за кількасот доларів і зробити закордонний паспорт – справа нехитра. Даша подумала, що повалятися на лікарняному ліжку у неї ще буде час, а от полетіти на відпочинок…

– Загалом, якщо вас усе влаштовує, то ми будемо готувати вам закордонний паспорт, – не знімаючи усмішку з обличчя, говорив турагент, – а ви підготуйте медичну довідку. І обов’язково повинна бути довідка про аналізи на СНІД.

Слово «СНІД» вдарило боляче стрілою в саме серце, нагадало про реальність, і Даша мимоволі здригнулася.

– Ну, так що ви вирішили?

– Я подумаю… до завтра, – Даша зачервонілася та заблимала очима.

– Добре-добре. Будемо чекати вас завтра. Сподіваюся, що ви не передумаєте.

– Спасибі. До побачення, – поспіхом сказала дівчина і вийшла на вулицю.

Вона поспішила додому. Про відпочинок за кордоном їй належало забути, як про нездійснену надію. Розгулявся вітерець, віщуючи наближення грози. Він роздмухував Даші пишний чубик на лобі, безсоромно оголюючи її шрам, а дівчині здавалося, що у неї на лобі не маленька борозенка шраму, а горить випалене тавро з ганебним написом «СНІД».

Розділ 22

Даша сиділа біля вікна і спостерігала, як на вулиці раптово потемніло і стало похмуро. Налетів шквальний вітер, який змусив людей за вікном заметушитися, прискорити крок, і незабаром залишилися тільки поодинокі перехожі. Розігрався вітер. Він безжально тріпав одяг людей, куйовдив волосся й зі свистом летів далі. Десь далеко почувся глухий гуркіт грому, і у відчинене вікно Даша відчула донесений вітром запах свіжості. Незабаром на курний тротуар впала перша важка крапля дощу, підстрибнувши від несподіванки – асфальт був гарячим, ніби розпечена пательня. Відразу ж за нею водяний потік її подружок гуртом кинувся з неба, зашумів навколо, і від асфальту спочатку піднявся пил, потім – легкий серпанок випаровування, але краплі дощу були такими великими і частими, що вмить залили землю потоком води. Спалахнула сліпуча блискавка, і відразу ж пролунав оглушливий тріск. Даша причинила вікно. Вона з дитинства боялася грому, хоча сама не знала чому. Напевно, залишився у людей первісний страх перед могутніми і владними силами природи.

Даша вляглася на диван, увімкнула бра над головою, смикнувши шнурочок, і взяла в руки свій зошит з віршами. Тільки в ній, поезії, дівчина знаходила душевний спокій. У ній залишалися її мрії, її надії. Руки, перегортаючи сторінки, самі собою зупинилися на вірші Анни Ахматової. Даша любила вірші цієї мужньої жінки. Втім, як і інші, найчастіше вона любила читати про себе. Тільки іноді вона читала вголос для Свєтки, яка досі так жодного разу і не зателефонувала. Дашу гнітила самотність, тисла на груди, її лякав лункий гуркіт грому і яскраві спалахи блискавки, тому вона почала читати вголос:

Даринка відклала вбік зошит і попливла мріями до того, хто розтоптав усі її щирі пориви, її любов, хто зіштовхнув її власноруч у прірву самотності. Назавжди. Зараз вона навіть не знала, як ставиться до вчинку Олексія. Їй не хотілось аналізувати кожне слово, кожну фразу їхньої останньої зустрічі, бо це був її довічний біль. Даша відчувала, що її відчай зростає так швидко, як гриби після ось такого, як сьогодні, літнього дощу. Вона підвелася й підійшла до вікна. За шибкою стікали краплі води. Вони були схожі на сльози. Даша раптом відчула себе всіма забутою, чужою і абсолютно зайвою в цьому величезному світі. Їй треба було щось робити і чим швидше, тим краще. Але вона була розгублена, глибоко самотня і ще не готова до нових, рішучих кроків. І тут вона чомусь згадала лікаря, який надавав їй допомогу після аварії. Даша подумала, що сьогодні вже пізно, а ось завтра з ранку вона поїде в лікарню та зустрінеться з Віталієм Степановичем.

«Мені від нього нічого не треба, – міркувала Даша, – я хочу тільки почути пораду: як мені жити далі. Іноді чужій людині легше довіритися, ніж близьким».

Даринка взяла в руки мобільний телефон, який самотньо, мов сирота, лежав на столі. Останні дні він відпочивав. Їй ніхто не телефонував, і вона подивилася, чи немає пропущених дзвінків. Їх не було. Мобільник заспівав свою мелодію так несподівано, що дівчина здригнулася всім тілом і мало не впустила телефон. Номер був їй незнайомий, і дівчина здивовано відповіла:

– Алло, я вас слухаю.

– Мені треба поговорити з Шевченко Дариною, – сказав чийсь не зовсім привітний чоловічий голос.

– Я вас слухаю.

– Це тебе турбує батько тієї дитини. Пам’ятаєш?

Даринка була трохи спантеличена, що малознайома їй людина звертається до неї на «ти» і в такому грубому тоні.

– Хлопчика, який постраждав у аварії? – уточнила Даша.

– Ось саме! Ти думаєш, що ми не дізнаємося, що ти СНІДівська?

– Хто вам дав мій номер? – глухим голосом запитала Даша.

– А яка тобі різниця? Ти, паскудо, вважаєш, що я буду спокійним від того, що ти заразна?!

– Послухайте, – ледве стримуючи себе, щоб не нагрубити, сказала Даша спокійним голосом. – Хто вам дав право мене ображати? Я нічого вам поганого не зробила…

– Не зробила?! – закричав чоловік. – Ти, тварюко, заразила СНІДом мою дитину!

Даші по шкірі пробіг крижаний холод жаху.

– Що?!

– Ти хоч розумієш, що ти накоїла?! Ти, суко, ухоркала мою дитину! У нього знайшли ВІЛ-інфекцію! І ти в цьому винна!

– Не може бути, – прошепотіла ошелешена Даша. – Цього не може бути.

– Може! І ти, гнидо, в цьому винна!

– Мені дуже шкода, – пробелькотіла розгублено Даринка. – Але тоді, в аварії, я й сама підхопила інфекцію…

– А мені плювати, де ти її підхопила! – перервав її грубий голос. – Мене хвилює тільки мій син, якого ти згубила!

– Даруйте, але я врятувала вашу дитину. Малюк не міг дихати і просто загинув би…

– Загалом, слухай мене уважно, коза драна. Я знайду тебе, хоч би де ти сховалася, і згною! Вважай себе трупом!

Зв’язок урвався, і Дашин телефон запікав жалісливими протяжними гудками, не давши дівчині сказати те, що вона хотіла. Даринка у розпачі впала на диван і гірко розплакалася від кривди і несправедливості. Перед її очима знову промайнула аварія, відчай, коли вона зрозуміла, що десь має бути немовля, але не могла знайти його. Образа боляче стиснула спазмами горло, коли Даша згадала, як з останньої сили, непритомніючи, назустріч людям у білих халатах несла на руках закривавленого малюка, який уже дихав…

Розділ 23

Віталій Степанович мав дуже хорошу пам’ять на обличчя. Він безпомилково міг згадати при зустрічі людину, з якою спілкувався рік-два тому хоча б раз.

Звичайно ж, він одразу впізнав цю синьооку світловолосу дівчину зі шрамом на лобі. «Але що привело її сюди знову?» – подумав він, вітаючись.