Голодні ігри - Коллінз Сюзанна (читать книги онлайн бесплатно без сокращение бесплатно .txt) 📗

Поступово сутінки згущувалися, а сили полишали мене. Дерева були занадто молоді, щоб забезпечити надійний притулок. Товстий шар соснових голочок, з одного боку, заглушував мої кроки, але з другого, при­ховував сліди тварин, за допомогою яких я сподівалася знайти воду. А ще я й далі спускалася вниз, заглиблюю­чись у безкінечне межигір’я.

Я вже добряче зголодніла, але мені навіть на думку не спало розпаковувати свої дорогоцінні запаси — крекери та бекон. Натомість я витягнула ножа й рушила до сосни. Зрізавши верхній шар кори, я настругала жменьку м’якої деревини і почала повільно її жувати. Звісно, це ніщо супроти вишуканої їжі, якою мене годували в Капітолії. Але раніше мені неодноразово доводилося їсти соснову кору. Гадаю, я швидко звикну.

За годину стало зрозуміло — пора шукати місце, щоб отаборитися. Темніло, і нічні хижаки почали виходити на полювання; час від часу до мене долинали крики сови й завивання — перша ознака того, що у змаганні за зайців у мене буде багато суперників. Чи стануть хижаки загрозою для мене — важко сказати. Хтозна, які тут во­дяться тварини.

Та в першу чергу я вирішила застерегтися від наглої зустрічі з іншими хижаками — трибутами. Впевнена, багато з них продовжать полювати вночі. Ті, хто за­лишився біля Рогу достатку, мають доволі їжі, вдосталь води з озера, ліхтарики й факели, а ще зброю, якій вони так прагнуть знайти застосування. Я ж можу сподіватися тільки на те, що втекла від них достатньо далеко.

Перш ніж умоститися на ніч, я зробила з дроту два сильця-петлі й заховала їх у кущах. Я знала, що ризикую, розставляючи пастки, але мені потрібна їжа. Не роз­ставляти ж пастки на ходу! Однак я все-таки відійшла на безпечну відстань, перш ніж отаборитися.

Я довго підшукувала годяще дерево. І вибрала вербу, не дуже високу, але добре сховану між інших дерев. Її довгі коси, забезпечать мені надійний захист. Я подер­лася вгору, тримаючись за стовбур і обережно ступаючи та товстіші гілки, і зрештою знайшла хороше місце для лігвиська. Довго вовтузилася зі спальним мішком, на­магаючись обрати якомога зручнішу позицію. Зрештою я запхала наплічник у ноги спального мішка й сама ковз­нула всередину. Останнім штрихом став мій шкіряний пояс, яким я пристебнула до гілки спальний мішок і себе разом із ним. Що ж, якщо я крутитимусь уві сні, то принаймні не впаду з дерева. Мішок був достатньо ве­ликий, тож я склала його верхню частину в кілька шарів і використовувала її як подушку. Щойно стемніло, по­вітря одразу охолонуло. Хоча я вельми ризикувала біля Рогу, щоб дістати спальний мішок, але тепер переко­палася, що вчинила правильно. Цей спальний мішок, який відбиває тепло мого тіла, — безцінний. Я знала, що просто зараз принаймні кілька трибутів наразилися на серйозну проблему — як зігрітися. А в мене з’явилося кілька годин для сну. Якби тільки не спрага...

Щойно я вмостилася, як заграв гімн, який передує оголошенню загиблих. У небі поплив офіційний герб Капітолія. Власне, те, що я бачу поміж гілля, це величезний екран, який тримає один із безшумних вертольотів. Коли пролунали останні ноти гімну, небо на мить стемніло. В округах по телебаченню показують детальний повтор кожної смерті, але нам на арені не можна цього бачити: вважається, що це може дати несправедливу перевагу живим трибутам. Наприклад, якби я роздобула лук і при­стрелила когось з учасників, мою таємницю було б розкрито. Ні, на арені нам показують звичайні світлини — ті самі, що й під час оголошення балів за показовий виступ. Обличчя. А замість оцінок — номер округу. Коли почали показувати фотографії, я затримала подих і заходилася загинати пальці, рахуючи мертвих.

Першою з’явилася дівчина з Округу 3. Це означало, що всі трибути-кар’єристи з Округів 1 і 2 вижили. Нічого дивного. Тоді показали фотографію хлопця з Округу 4. А це була несподіванка. Як правило, кар’єристи не вмирають у перший день. Далі хлопець з Округу 5... Гадаю, його вбила дівчина з лисячою мордою. Потім обоє трибутів з Округів 6 і 7. Хлопець з Округу 8. Обоє з Округу 9. Так, саме з хлопцем з Округу 9 я змага­лася за наплічник. Я швидко порахувала загнуті пальці; залишився ще один трибут. Невже Піта? Ні, це дівчина з Округу 10. На сьогодні все. На небі знову з’явився герб Капітолія і заграла велична музика. Тоді небо стемніло й стало знову тихо.

Я заспокоїлася, дізнавшись, що Піта живий. Я не раз говорила собі: «Якщо мене вб’ють, то нехай виграє він. Так буде краще для Прим і мами». Саме так я намага­лася пояснити ті змішані почуття, що переповнювали мене, коли я думала про Піту. Вдячність за те, що він дав мені перевагу над іншими трибутами, коли під час інтерв’ю освідчився в коханні. Злість на його красиві слова на даху. Страх через те, що незабаром ми можемо зіткнутися око в око на арені...

Одинадцять мертвих, але жодного з Округу 12. Я намагалася згадати, хто залишився. П’ять трибутів-кар’єристів. Лисяча Морда. Трач і Рута. Рута... отже, в перший день вона вижила. Я не могла приховати своєї радості. Разом десять. Таким чином, залишилося ще три. Я згадаю їх завтра вранці. Тепер, коли на землю опусти­лася ніч, коли я на безпечній відстані від інших і зручно вмостилася на дереві, саме час відпочити.

Я майже не спала два дні, а тоді була ще довга ви­снажлива подорож до арени. Повільно мої м’язи роз­слабилися, а повіки поповзли вниз. Останнє, про що я подумала, — добре, що я не хроплю...

Хрусь! Мене розбудив тріск гілки. Скільки часу я про­спала? Чотири години? П’ять? Кінчик носа холодний як лід... Хрусь! Хрусь! Що відбувається? Коли ступити на гілку, вона тріщить зовсім не так... її радше ламають. Хрусь! Хрусь! Судячи зі звуку, це відбувається десь за кількасот кроків праворуч од мене. Повільно, не ви­давши жодного звуку, я обернулася туди. Але не побачила нічого, крім темряви, і не почула нічого, крім легенького човгання. Проте згодом угледіла іскру: спалахнув ма­ленький вогник, до якого потягнулася пара рук.

Я прикусила язика, щоб не скрикнути. І що за дурноверхість? Розпалити вогонь увечері — це одне. Тоді трибути ще тільки оговтувалися після різанини біля Рогу достатку, відновлювали сили і навряд чи звер­нули б увагу на маленький димок. Але тепер вони оста­точно отямилися й, мабуть, прочісують ліс, шукаючи жертв. Розгнітити багаття зараз — те саме, що махати білим прапором і кричати: «Агов, ходіть сюди, вбийте мене!»

Я була за кілька кроків від найбільшого ідіота в Іграх. Прив’язана до дерева. Я боялася поворухнутися, а про те, щоб утікати, не могло бути й мови. Скоро на полум’я збіжаться трибути, а до мене їм рукою кинути. Я чудово усвідомлювала, що надворі холодно і не в кожного є спальний мішок. Але в такому разі треба зціпити зуби й чекати до ранку!

Наступні кілька годин я пролежала в своєму мішку, міркуючи над тим, що можу легко злізти з дерева й без проблем знищити супротивника. Але мої інстинкти під­казувати мені тікати, а не нападати. Цей трибут міг ви­явитися небезпечним. Усі дурні небезпечні. Хоча в цього, здається, немає зброї, а в мене є гострий ніж...

Небо досі було темне, але я відчувала наближення сві­танку. Я почала думати, що нас — я мала на увазі трибута, над чиєю смертю щойно міркувала, і себе — нас можуть не помітити. А тоді до мене долинув тупіт кількох пар ніг, що бігли лісом. Трибут біля вогню, мабуть, задрімав. Нападники наскочили, не давши жертві шансу втекти. Тепер я зрозуміла, що це була дівчина: вона благала, а тоді голосно зойкнула. Потім почувся грубий сміх, і кілька трибутів привітали одне одного. Хтось крикнув:

— Дванадцять готові, одинадцять на черзі!

У відповідь пролунали схвальні вигуки.

Отже, вони об’єдналися у зграю. Я зовсім не зди­вувалася. Часто на ранніх стадіях Ігор утворюють такі собі співдружності. Сильніші об’єднуються, щоб вини­щити слабших, а тоді напруга зростає, і вони повстають одне проти одного. Зовсім не важко здогадатися, хто входив у цю зграю. Понад усякий сумнів, це трибути-кар’єристи з Округів 1, 2 і 4. Два хлопці й три дівчини. Ті, що в спортзалі завжди обідали за одним столом.