Повiя - Мирний Панас (читать книги онлайн бесплатно регистрация .txt) 📗
- Федiр Гаврилович! Легшенько з чужими жiнками вицiловуйтесь, - мовив до його Колiсник ззаду.
- А-а!.. - повернувся той. - Це ви, Костянтин Петрович? Це ж у рiк раз. Христос воскрес! - i кинувся з Колiсником христосатись.
- Отакого б нам секретаря! Ввiчливий, обхiдчистий! - мовив Колiсник до мiщан, одiйшовши назад. - А то - гнида гнидою, а, небiйсь, добре знає хабис-гавезен!
Кругом його знявся регiт, i вiн мерщiй удрав далi.
- Що вiн сказав?
- Кат його знає! по-жидiвському, чи що; тобто, бач, про хабарi.
- От проява!
А проява так i носилася помiж людьми. Тепер вiн стояв коло батюшки i, потираючи руки, мовив:
- Та й заморили ви нас, отець Миколай.
- Як саме?
- Не повiрите, у ротi пересохло, аж торохтить горлянка, мов та гусяча, що баби на неї клубки мотають, - жартував вiн, весело граючи очима.
- Що ти тут точиш?-перебив його Загнибiда. - Чесний отче! Благословiть сей хлiб-сiль.
Отець Миколай устав i почав благословляти.
- Починається… Чуєте! починається! - вискочивши в другу хату, гукнув Колiсник.
- Що починається?
- Он, - указав вiн на свiтлицю.
Там бiля столу христосалися чарками гостi з хазяїном: батюшка, диякон, Рубець, Книш… Голосно дзинчали чарочки; ясно грали у людей очi… Туди кинувся її Колiсник.
- Просимо, добрi люди, хлiба-солi одвiдати, - запрохував З^нибiда. - Спасибi вам, що не цураєтесь, не забуваєте.
- А ви таки наготували чимало! - мовив до нього батюшка.
- Тiльки й нашого, отець Миколай! Тiльки й нашого… Що нам зосталося з старою? Дiтками господь не благословив… Отак добрi люди зiйдуться, погомонять… Тiльки й нашого… Хоч воно тепер усе утридорога стало. Та подумаєш: нащо нам те багатство? для кого його збирати? Помремо - не заберемо з собою… Просимо ж покорно… Отець Миколай! Антон Петрович! Федiр Гаврилович! Хто ж пiсля першої закушує?.. А ви чого стоїте? - гукав Загнибiда на дяка. - Гай-гай!
Знову усi заколесили бiля столу; помiж другими й старий дяк тiпає головою.
- А ти, гляди, менi й сьогоднi не налижись, як учора! - гарикнула до нього висока суха баба з бiлими, наче олив'яними, очима, сiпнувши так за рукав, що той аж поточився.
- Єфросинiя Андрiївна! Єфросинiя Андрiївна! - мовив дяк тихо. - Он - чужi… он - люди…
- А вчора бачив людей? А молодиць, небiйсь, бачив?
- Так його, так! - умiшався Колiсник у змагання дяка з дячихою. - Одзолiть його, Єфросинiя Андрiївна! Хай не буде такий голiнний до вашого брата. А то - апостола у церквi читає, а набiк молодицям "шерденько" шепче.
- I ви на мене! - мовив дяк, вихиливши чарку горiлки. - У мене он зубiв у ротi немає!.. - I вiн показав йому свої почорнiлi ясна.
- А нащо тут зуби? Щоб поцiлувати та ще й укусити! - жартував Колiсник.
Люди аж розляглися кругом, а стара дячиха на лицi мiнилася та очима, як вiдьма, водила. Дяк мерщiй подрався помiж людьми у кухню.
- Ви таки його стережiть, Єфросинiя Андрiївна, - цькував Колiсник. - Ви не вдаряйте на те, що зубiв у його немає. Вiн i без зубiв нiкому не дає спуску. А що, коли б йому зуби!
- Хiба я не знаю? - гримнула дячиха. - Зяяю! Прожила сорок лiт з ним - знаю! Сказано: як жеребець той!
Крик реготу знявся кругом неї i розкотився по всiх хатах. Люди - лоском лягають, аж за животи беруться; а Колiсник - хоч би тобi моргнув - тiльки очима грає.
- Правду, святу правду мовите, Єфросинiя Андрiївна, - клiпає вiн, - нестеменний жеребець! От i тепер: чоловiк у кухню тiкає? Знаємо ми… Старий, а хитрий… Там у Петра Лукича нова наймичка та ще, не взяв її ворог, крижаста така… Он куди його тягне! Он куди вiн стриже!
Дячиха аж запiнилася i, розпихаючи людей, помчалася у кухню. Люди реготали; декому заманулося пiти подивитись, що буде з дяком.
- Ходiмо! - кликали Колiсника.
- Хан їм! - одказав той. - Почудачили - ходiмо зап'ємо. Хто потяг у кухню, хто пiшов за Колiсником до столу, де поважно розсiлися батюшка, диякон, Рубець, Книш.
- Що тепер наша служба? якiї нашiї доходи? - мовив батюшка до Рубця. - Як у панiв хрестяни були - ото так! Тодi - доходи! Бог дав святоЗараз i везуть тобi з економiй: той - того, той - другого… цiлими хурами… А тепер що? З отих шагiв потягнеш? Та ще й то як почнуть дiлити!
- Господь не оску дiває в своїй милостi! - пiдводячись, гарикнув диякон i потягся до чарки.
Молодий батюшка тiльки головою скрутнув.
- Любимець протопопiв, так йому нiчого, - мовив тихо, зiтхнувши.
- А вже в нас протопоп! - додав Рубець.
- Христос воскрес! - наче з великого дзвона вдарив диякон.
- Воiстину! - одказав Колiсник, пiдходячи до його.
- От!-зрадiв диякон. - Оце так! А то бiдкається!.. Доходiв немає; молодiй попадi шиньйонiв справляти нi з чого, - бубонiв вiн до Колiсника буцiм тихо, а так, що усi чули. - Хай менше попадю пускає з паничами виходжувати, то й доходи будуть, - додав i побрався геть.
За столом почали судити протопопа. Загнибiда казав, що не любий вiн усiм парафiянам, з живого й вмирущого дере: женитися хто хоче - як не двадцять п'ять рублiв, то й не повiнчає, умирає хто - ложи десять рублiв, а хрестити - готуй три карбованцi. Рубець вичитував його провини перед покiйним отцем Григорiєм: вiн його до того довiв! вiн його у могилу вложив! Книш чудував усiх тими бумагами, якi лучалося йому стрiвати в полiцiї… Отець Миколай тiльки глибоко зiтхав.
А в кухнi тим часом стояв несамовитий регiт. Реготали з паламаря. Рябий та негамузний, вiн коли скинув чарку-другу, зараз до кого-небудь i залицяється. Чи буде то стара баба, чи замiжня молодиця, - в одну шкуру - виходь та й виходь за нього замiж! У його - i хата своя, i скриня е; у скринi сувоїв З десять полотна. I землi йому з руги перепадає десятин до п'яти; з кружки доводиться рублiв п'ятдесят: та ще не без того, що й за подзвiн хто перекине. Вiн один знає, по кому i як дзвонити. Хто скiльки дасть - так i дзвониш! Даєш ти гривню - на гривню задзвоню, сорокiвку - на сорокiвку, а за карбованця - так одклепаю, що аж плач розбиратиме! Кажуть: легко дзвонити - потяг за хвiст, та й усе! Та нi: i до дзвона з невмитою пикою не йди!
Усi знали, що вiн жонатий; один вiн не признавав, бо такий п'яний вiнчався, що й свiту не бачив. До того i жiнка не жила з ним, а хилялася по шинках, волочилася з москалями. Тверезий - вiн був тихший води, нижчий трави; зате, як скинув чарку-другу - де те i завзяття вiзьметься: бадьориться, хвастається, словами, як горохом, сипле.
