В недiлю рано зiлля копала - Кобылянская Ольга Юлиановна (прочитать книгу .txt) 📗
— Любиш дуже Туркиню, Грицю?
Гриць відіпхнув її.
— Дай мені спокій, Насте, — скипів, подразнений нараз чимось в її голосі. — Роби собі, що хочеш, а мені дай спокій. Раз я все сказав, то тепер дай мені спокій...
— А Туркиня?
— Убий її, як вона тобі в дорозі. Я її не уб'ю!
— І я ні, Грицуню, — відповіла Настка і зареготалася, показавши свої білі зуби. — І я ні, Грицуню!
— То роби, що хочеш. Ви обі однакі! А мене лишіть.
— Ми обі однакі, кажеш, — підхопила вона, — і тому тобі однаково, кого посватаєш. Здавна я вже твоя... сам дав перший слово, тепер вже не лишиш, мене ти не здуриш...
— А Туркиня? — завернув знов Гриць.
Настка викривила погано уста.
— Не журися нею, — сказала коротко. — Я її не уб'ю.
— І я ні, Настуне. Та що з нею зробиш? — допитувався Гриць неспокійно.
В Настки знов замерехтіло в очах, що аж позеленіли, і вона, як перше, розсміялася.
Гриць розлютився.
— Чого знов регочешся? Мені не до сміху.
— А мені до сміху, — відповіла Настка. — Ти, Грицю, май розум, — поучала нараз своїм звичайним розважливим спокоєм, яким усе брала верх над ним, над його подвійною вдачею. — Чи ти справді гадаєш, що лиш ти один на світі? Що як за тебе вона не вийде, не знайде другого? Господи, борони від такого розуму, як твій!
Гриць умовк.
— Та знайде, — каже нараз. — Але буде проклинати, буде нарікати...
— Хто, Грицю? Туркиня? — питає Настка. — Невже ж ти її боїшся?.. Хто буде проклинати? — повторює визиваюче, а заразом заперечує чимось в своїм голосі... заздалегідь тому, що має прийти від нього.
— Іваниха Дубиха, — відповідає Гриць. — Вона не жартує...
— Та нехай, — каже зневажливо Настка. — Від прокльонів я нас відіб'ю. Ти мені лиш оповідж про неї, що знаєш...
Гриць змішався.
— Що розказати?.. Гарна... і вже...
— Чи справді вона така багачка в селі?
— За таку її люди мають. Я не числив її отари овець. Худоби до води також не гнав. Кажуть — перша багачка. то, певно, багачка.
— Так, так, Грицю, не журися, — почала знов, успокоюючи, Настка. — Вона і без тебе віддасться.
— Та я знаю, що віддасться. Жаль лиш так казати. Настка випростувалася... а була висока.
— А мене не жаль? — сказала се голосом, в якім тремтіли сльози і огірчення, що вже давно накипіло.
— Та як не жаль! — успокоював Гриць. — Жаль, зозулько. Навіть і себе жаль, що дві полюбив, а жодної ще не маю. Одну брав би, і другої не лишав би. Одну любив би, другу голубив би. Одну сватав би, з другою вінчався б. — І з тими словами якось чудно розсміявся. — Що мені робити?
— По дві не любити.
— То не любіть... ви! Покинь мене, Настко! Чого мене держиш? Як мене покинеш, засватаю Дубівну...
Настка розплакалася.
— Не боїшся бога? — спитала крізь сльози. — Тепер так говориш? Яка в тебе душа?..
— Станемо колись всі перед бога. Я, Дубівна і ти. Цить, не плач. Чуєш?.. Я, Дубівна і ти! І він нас осудить. Цить, не плач, — потішає Гриць і знов тулить дівчину до себе. — Що я тому винен, що так склалося? Чи я хотів сього? Так було суджено або, може, мені починено. — Останнє слово вимовив, усміхаючись, однако Настка не завважала його.
— Чого ходив до Туркині, як мав вже мене? — спитала.
— Бо починила, — відказує він. — Перша чарівниця. Гарна на все село. Чорними бровами та очима приманювала, червоними цвітами маку, що ними все затикувалася, держала... От і осліпила душу, розум. Що хочеш? На те ж я хлопець, на те серце в мене... Цить, не плач! — вмовляє. — Я ще не помер, як колись помру, станеш вдовицею, тоді заводь чи там голоси, а тепер ще смійся. А як не хочеш сміятися, то хоч люби по-давньому, інакше кидаю тебе і йду до Дубівни. Вона не плаче.
Настка задрижала в душі на ті слова, успокоїлася і утерла сльози.
— Я тебе люблю, Грицю... ти ж мій, — сказала. А наблизившись до нього, обняла його, як недавно, пестливо. — Ми собі по слові, Грицю... Чуєш? — питає, просить, а очима, що миготять неспокійно, грозить. — Ми собі по слові. Мене ти не здуриш...
— Чув уже. Коли скінчиш? — скипів нараз Гриць. — Я що знав, сказав тобі по правді, а тепер дай спокій. Що хочеш? Щоб я пішов в світ за очі? Мені не тяжко — піду.
Настка — знов обнімає за шию.
— Не в світ, Грицю... — як сновида успокоює, — а звінчатися, Грицуню...
— Тож звінчаємося... але... — і нараз урвав, відсуваючи від себе дівчину, якої рішучість знав і боявся.
— Ніколи більше до Туркині не виходь, — наказує нараз поважно і строго дівчина, пронизуючи своїми ясними очима, що то за сю хвилю з внутрішньої боротьби аж потемніли, і додає: — Щоб ми через неї не побралися?.. До неї піде другий. Вона без тебе не згине, вона багачка, Грицю, а я... — і урвала. Сльози знов спинилися в її очах, і вона затулила лице обома руками.
— Не бійся, цить! — втихомирює Гриць. — Чи я тебе покидаю?.. Не вийду ніколи до Туркині. Не віриш? Тому, може, що я сказав, що вона гарна на все село? Бо правда, що гарна, правду за пазуху не заховаю, — каже, а сам з-під уса усміхається. — Не бійся...
В Настки знов очі замерехтіли.
— Гри-цю! — погрозила рукою. — Мене ти не здуриш, я се ще раз кажу, а до Дубівни не виходи.
Гриць відвернувся мовчки від неї і, відійшовши кілька кроків, кликнув:
— Бувай здорова!
Вона не відповіла, але, надумавшись нараз, прожогом опинилася коло нього.
— Не вийдеш?
Він оглянувся:
— Не вийду!
— Треба закінчити, Грицю.
— Треба.
— Я вже закінчу. Ти лиш під очі їй не йди, а іншим не журися.
— Я не журюся! — відповів він. — Журіться ви. Ви всі однакі. Дай мені спокій... — і з тим знов іде...
— Грицю, я лагоджу рушники.
— Лагоди на осінь...
— Та осінь от вже тут.
— Ну, то й гаразд.
— Інакше, Грицю, втоплюся, згину! — жалується, грозить Настка.
— Не бійся! — сказав і станув. — Ви не гинете. Скорше я умру...
— Я не дам, Грицуню...
— Ов-ва! — вирвалося нараз Грицеві з уст, і втім замовк, відійшов...
Старий Андронаті приблукався до села, де жив Гриць з своїми родичами, і вже чи не вдруге обійшов те село по милостиню. І знов, як звичайно, обдарувала його синьоока Настка чи не найкраще. Вона любила подавати йому милостиню, бо він дякував так щиро і красномовно, так знав до душі промовити, що іноді не наслухався б його слів.
Так і сим разом.
Подякувавши і поблагословивши її чи не вдесяте, може, схилився ще кілька разів низько перед молодою жвавою дівчиною, що не досить того, що ласкава в дарунках, та ще й нині сама йому ворота відчинила, щоб не трудився. Та ось коли він погляне ліпше, а вона чомусь коло нього. Випроваджує, щебечучи щирими словами, а дедалі і з наказом шанувати в горах старі ноги, бо гори зривають їх у тих, хто не родом з вершин...
Так вона говорить і нараз стає.
Та постоявши ще хвилину, врешті сідає і з тим просить і його усісти.
Дід здивувався, однак не сідає. Він оперся лиш на палицю і дивиться на неї. Яка вона добра та щира, оця дівчина, яка милосердна? І не віднині вона така, а відколи її знає, бувала все така.
— Господи благослови її, господи благослови! — повторює раз по раз і збирається йти далі. Однак Настка встає і задержує його.
— Діду, — каже. — Сьогодні я маю з вами щось говорити. А ви хоч сядьте, хоч постійте, а казати мушу. Дід зчудувався.
— Кажи, дитинко, — відмовляє, — що там тобі треба, чи що хочеш знати, а я вже ліпше постою. Так вже звик вічно на ногах пробувати, що нічого мені й стояти.
— Діду Андронаті, — почала Настка, посилаючи притім свій ясний погляд далеко по верхах, неначеб нагадувала, збирала щось в думках. — Ви мене, діду, знаєте. Мене і Дончукового Гриця, з котрим не раз балакали — і не від сьогодні вже. Знаєте, чиїх я родичів, чиїх він родичів. Тому і послухайте, що я вам розкажу. А розказавши, опісля вас про щось попрошу.
