В країні дрімучих трав - Брагин Владимир Григорьевич (бесплатные онлайн книги читаем полные версии txt) 📗
Це питання поставало переді мною щоразу, коли я закінчував черговий аркуш. Та я відвертався від цього питання, зволікав, усе зволікав. Потім… якось буде, щось придумаю. А зараз більше зволікати не можна. Час!
Тієї ночі, лежачи в спальному шовковому мішку (кокон гусениці), я весь час до чогось прислухався, чогось чекав, неначе хтось іздалеку міг підказати відповідь на питання, яке мучило мене. Та навколо все було тихо. Лише чути, як колотиться, колотиться серце — маленьке серце маленької людини.
Почало сходити сонце. Десь далеко звідси воно освітило зараз і моє місто. До нього не дістатись. Найкраще йти до альтанки, що стоїть по лівий бік дороги до моря. Люди, гуляючи за містом чи йдучи до моря, заходять в альтанку. Мабуть, вона збереглася й досі. Пам’ятаю, там, поряд з альтанкою, протікав маленький струмок. Тепер цей струмок перетворився для мене на Велику Повільну річку. Як я подолаю її, не знаю. Але вирушати в дорогу треба.
Колись я спробував доплисти на плоту по річці, яка тече біля моєї оселі, до Великої Повільної ріки. Не вдалося.
Води маленької річки губляться десь на півдні в пісках. Щоправда, навесні і після рясних дощів ця річка вливається у Велику Повільну ріку. Та вирушати в плавання в такий час безглуздо. Стоїть скажена погода. Віють вітри.
Хоч ця річка тече недалеко від моєї оселі, я чомусь довго не знав, як її назвати. Але ось одного разу вночі напровесні я прокинувся і прислухався до гомону річки. Мені здалося що вона не вгамовується і дорікає за те, що колись, дуже давно, я зовсім не помічав її ступав по ній, ледве замочивши підошви чобіт. І тієї ж ночі я назвав її: “річка Запізні лих Докорів”.
Отже, на північний схід до Великої Повільної ріки можна дістатися тільки лісом і пустелею.
Про всяк випадок я склав аркуші в щільний стос, перев’язав мотузками. Із бджолиних гнізд дістав віск, розтопив його на сонці. Обмастив воском стос. Тепер аркуші не промокнуть ні від роси, ні від дощу.
У мішок з добротної водонепроникної тканини поклав щоденник і обмотав його міцними мотузками. Певна річ, колись я назвав би ці мотузки ниточками гусениці, а мішок — коконом.
Але як же нести цей мішок із щоденником? Де той верблюд, що понесе мішок з вантажем?
Скільки треба терпіння, таланту, винахідливості, щоб видресирувати тварину! Історія, зберігши подробиці походу Ганнібала на Рим, забула ім’я чудового дресирувальника, який навчив слонів виконувати різноманітну службу у Ганнібаловому війську.
А чи назве хтось ім’я дресирувальника, що примусив левів покірно везти колісницю, на якій Марк Антоній тріумфально в’їхав у Стародавній Рим?
Терпіння, спостережливість і уява — ось обов’язкові риси характеру дресирувальника. Але потрібний ще й час, тривалий строк, щоб приручити тварину, зробити її слухняною. Я знав старого дивака, який навчив свого чорного кота підбирати кожну впущену додолу монету й приносити на стіл. Знав і натураліста, який влаштував у себе на столі мурашник під скляним ковпаком. В ту ж саму годину, щодня, на тому ж самому краю столу, він годував одну мічену мурашку медом.
Але багато, дуже багато днів минуло, перш ніж кіт навчився приносити монети, а мурашка у призначену годину приходити по солодку поживу.
Кого ж з мешканців Країни Дрімучих Трав можна за короткий строк навчити нести мій вантаж? Хіба можна примусити жука-скарабея штовхати по землі не свою величезну гнойову кулю, а мій мішок із щоденником? Ні, безглуздий намір.
Минали дні. І вже скільки разів я розв’язував дорожчий мішок, клав до щоденника ще один заново написаний аркуш і знову заливав воском. Знову перев’язував щоденник мотузками, ховав у дорожний мішок. А щоденник чекав — чи скоро відвезуть його до людей? А я — я не знав, з якого боку підійти до цієї справи.
Іноді починав думати про бабок, про велетенських метеликів. У мене були мотузки різної довжини і товщини. Я міг би прив’язати до їхньої спини свій вантаж і, вхопившись за кінець мотузки, йти по землі. Так і здійснити подорож. Ні, в такому разі я залежав би від ласки випадку: бабка чи метелик зовсім не зобов’язані летіти до альтанки!
Тримати на поводку метелика, бабку? Чи стане сили? Та й потім людині треба відпочити в дорозі, а бабки й метелики, наприклад бражники, летять, не відпочиваючи, і десять, і двадцять, і сто верст.
І я почав уже думати: чи не розв’язати мішок і чи не розсипати щоденник на аркуші? 1 хай бджоли несуть мої аркуші у вулик, у тих же кошиках на ніжках, в які вони збирають квітковий пилок. Але треба буде кожен аркуш згорнути трубочкою і поставити трубочку в кошик. Поволі й важко бджола повертатиметься до вулика: у кошиках, крім пилку, — мої аркуші. Десь там, у коморах вулика, вона залишить аркуші разом з пилком. Ну, а що далі? Я навіть без вантажу не встигну дійти до пасіки, а мої аркуші разом з пилком бджоли перероблять на… хлібець. Ніхто їх не побачить, ніхто їх не прочитає.
Ні, не треба розсипати щоденник на аркуші. Кожен наступний аркуш щоденника перегукується за своїм змістом з попереднім. Загубиться один аркуш — знеціниться вся праця. Мені дорогий був кожний аркуш мого щоденника.
А дні, години спливали. Іноді можна чекати роки, десятиліття, але як тяжко, як нестерпно тяжко іноді чекати день, годину, хвилину!
Це трапилося на смерканні. Були прямі й непорушні трави. Я сидів під навісом. Поступово темрява огортала все навколо. Аж ось раптом трава захиталась, і переді мною з’явився круглий, з похилими краями стіл на восьми викривлених ніжках. Стіл пересувався. А на ньому рухалися, ворушилися маленькі столики. Звичайно, багато що може привидітися в сутінках, коли змінюються обриси предметів…
Я пильно вдивлявся і розрізнив у напівтемряві: стіл зупинився. Я навіть побачив, як маленькі кругленькі столики обережно спустилися на землю. Вони почали пересуватись по землі. Спантеличений, я підійшов ближче і ясно побачив, що всі столики припнуто мотузками до великого столу, з якого вони злізли. Лише тепер я зрозумів, що це павук вивів на вечірню прогулянку маленьких павучат. І вони, спустившись на землю, тримаються за павука з допомогою ниток павутиння. Я кинув камінчик. Усі павучки, один за одним, швидко видерлися на похилий стіл, злилися в одну грудку. Криві ноги заворушилися, стіл хитнувся — павук зник. І знову трави стали непорушні.
Уже давно смеркло. Зблизилися, злилися стовбури велетенських трав. Уже давно дочимчикував до свого житла павук і, пройшовши під павутинним навісом та банею, в які вплів грудочки землі й листячко, пробрався з павучатами у вертикальне лігво — заснув.
А я все ще дивився в чорні хащі лісу трав і бачив перед собою павука з павучатами на спині. І раптом несподівана думка. Бродячий павук, або павук-вовк, — ось кого я примушу нести мій мішок із щоденником! Підкорю собі материнський інстинкт.
Зараз павук носив на собі павучат. Але ж павуки носять і кокони з яйцями, з яких вилуплюються павучата. Замість яєць я покладу в кокон щоденник. Він важкий, мій щоденник! Ну то й що ж? Я читав колись, що замість яєць в кокон клали важкі шротинки і павуки їх носили — носили рівно стільки днів, скільки треба, щоб з яєць вийшли павучки.
Та чи зможу я повести павука за собою? Складне й небезпечне завдання чекає на мене попереду — спіймати, приборкати павука, примусити нести вантаж. Важко, але можливо.
Мене пойняла радість від думки про те, що скоро я вирушу в дорогу. Я прийду туди, де люди зможуть узяти в руки мій щоденник відкриттів.
Я почав придивлятися до звичок павуків. Грізні павуки із страшними гачками, наповненими отрутою; павуки, які притискаються до жертви, щоб влити в неї вбивчу отруту, — які страшні були ці павуки в перші дні мого життя в Країні Дрімучих Трав! Який страх посідав мене, коли в темряві печер, повз які я проходив, засвічувалися вогники-павучі очі, що фосфоресціювали й мінилися від люті! Я тікав, ховався за дерева.
