Танґо смерті - Винничук Юрій Павлович (бесплатная библиотека электронных книг .TXT) 📗
— Прошу пана директора, — озвався старий, як світ, Дундякевич, — чи і я мав би перейти сесю екзекуцію? Бо то, видите, у мої дев'ятдесят літ, певно, сесе троха кумедно. Я б і курки не зґвалтував, а не те що панну Мілю, — і він, шаріючись, захихикав у кулак, а за ним і всі решта.
— Так, пане Дундякевич, можете йти, — кивнув директор. — Та й ви, пане Телепінський, теж ідіть, бо ви ще нижчі за панну Мілю, вам і «Енеїда» не помогла б.
— А я? — несміливо поцікавишся пан Цундел.
— Ой, та ви і поготів! Панна Міля вповіла, що то жодною мірою не міг бути жид. Ідіть з Богом.
Не скажу, що обмацування прутня було для мене немилою процедурою, панна Міля робила це делікатно, хоч і без виразного знання справи, відтак підвела свої очка, в яких відбилося страждання усього світу, і запитала:
— То ж не ви були, правда?
— Я б вас спочатку поцілував, — сказав я, — ось так, — і я нахилився й поцілував її у вуста, які розкрились мені назустріч, а вона продовжувала тим часом тримати мого прутня і не відпустила навіть, коли я випростався і намірився уже йти.
— Той ґвалт, — прошепотіла вона, — не був аж таким неприємним… Він це робив делікатно…
— А ніж? — спитав я.
— Який ніж?
— Ніж, якого він вам приставив до горла…
— То не був ніж, а клямка… звичайна клямка… мідна… він її витяг з дверей, аби ніхто нас не застукав… він так хвилювався… ніяк не міг скінчити… я йому помагала… про ніж я вигадала… якщо це були ви… я нікому не скажу…
І продовжувала тримати мого прутня. Я таки висмикнув його, застебнувся і сказав:
— «Пан Тадеуш» і «Енеїда» — вершини письменства. Я б їх ніколи не посмів обтраскати.
Загалом уся та процедура зійшла на пси, бо панна Міля так нікого і не розпізнала, останнім відбув свій громадянський обов'язок директор, який затримався там ще довше, ніж я, і вийшов весь у червоних плямах. Пані Конопелька зауважила мені на вухо:
— Гляньте, який упир! Уже напився її крові. Я б теж не проти отако по смерті жирувати.
Опісля усі розбрелися по своїх кабінетах і книгосховищах, а директор повів панну Мілю до себе, щоб ще раз детально вислухати весь перебіг злочину.
— Якою ж крихкою і ранимою є наша жіноча доля, — зітхнула пані Конопелька, коли ми опинилися у нашому кабінеті, — особливо тут, у книгозбірні, де нема проторених доріг. Я б на окремих стелажах повісила застереження: «Сюди небезпечно заходити. Можете не повернутися». Той, хто її зґвалтував, зник собі серед книг, його ніколи не знайдуть. Я вже казала, що тут кояться дивні речі, у відділі стародруків я не раз чула шепіт, тривожний шепіт, який то наростав, то малів… Той шепіт не належав людській істоті, хоча вчувалися окремі слова, але я їх не розуміла, хтось шептав щось невідомою мовою, але чомусь я певна, що не людина… А якось я послизнулася і ледь не впала, коли ж нагнулася підняти те, що потрапило мені під ноги, то виявила з жахом, що це жмуток морських водоростей, вони були свіжі й пахли морем… а мокрі сліди вели углиб і зникали там удалині, куди я не наважилася поткнутися… Ви розумієте? Замолоду я бувала в Аббації і бачила море, запах його й досі живе в мені… До моря у Хорватії чи Славонії їхати треба добрих дві доби… Може, їх везли у відерку з морською водою… Але навіщо? Щоб покинути на підлозі? Але то ще не все. Роки чотири тому я полізла на стелаж число 188, де стояли в нас ще не описані манускрипти, куди ніхто не зазирав уже роками, і раптом відчула, як мене щось мокре ляснуло по обличчю, раз і вдруге, я ледь не гугупнула з драбини, але встигла міцно схопитися, а за третім разом навіть упіймала в жменю… уявляєте собі що?.. Риб'ячий хвіст! Слизький зимний риб'ячий хвіст! Він, ясна річ, умить мені вислизнув з руки і щез між книгами, а я з мокрим обличчям спустилася, зайшла до кльозету і глянула в дзеркало: на моїх щоках був червоний слід і три маленькі лусочки… Я пізніше показала їх одному професорові, і він визначив, що то луска морської риби. Ну, і пахла морем!
Вона нахилилася, витягла зі столу нижню шухляду і, вийнявши маленьке пуделочко, розкрила його:
— Ось, подивіться… Це ті засушені водорості і луска… Я зберігаю їх напровсяк. Мало що… Не треба тільки з мене робити стару ідіотку. Як то часом дозволяє собі наш небіжчик-директор. Я це все тому вповідаю, абисьте були пильні, днями я вас пошлю на стелаж число 188. І тоді мусите згадати мою оповідь.
11
Інколи вечорами Мількер виходив до центру міста й прогулювався, але доходив лише до Ринку і, проспацерувавши довкола ратуші, ніколи не йшов далі, туди, де колись шуміла нестримна ріка корзо, здавалося йому, що, опинившись там, неодмінно зустріне безліч привидів того старого, неіснуючого вже Львова, почує їхні голоси: «Як ся маєте, пане меценас?» — « Ці'ручки*, пані інжінірова!»… Не забрідав він і на колишню жидівську дільницю, бо мав таку підозру, що не вийде звідти живим, не витримає тієї навали почуттів, якими захлинеться, коли з вікон повисовуються ті, кого^він знав і любив, та почнуть кликати різними голосами: «Ай, Йоселе! Йоселе! Та куди ти сунеш? Ходи до нас!.. Йоселе, передай мамі, жи Іда заміж виходить! Хай прийде до нас, поможе готувати!.. Йоселе! Але ж ти вже великий! Певно, за дівчатами бігаєш?» — одна лише спроба уявити собі цю картину зворушувала його, і він струшував ці видіння, мов цвіт з вишні. На Ринку завше крутилося чимало туристів, помітивши їх, старий сповільнював крок, а то й зупинявся і якийсь час уважно розглядав, мовби когось вишукував. Він не мав жодного знайомого, з яким міг би піти на каву й посидіти за столиком теплого вечора, тому зазвичай пив каву сам, аж поки хто-небудь не підсідав до нього, але він ніколи ні з ким не заходив у розмову, хоча прислухався з байдужим виглядом до чужої балачки. Міг сидіти отак годину й дві при одній каві, замовляючи хіба ще кусник струделя або маківника. Теплі, шовкові вечори осені він любив особливо, вони закутували його в сизі спомини, він купався в них, як у літеплі.
— Пане Мількер, чи можна біля вас? — прокинув його з задуми дівочий голос, старий підвів голову і побачив дівчину з пишним кучерявим волоссям і вогнистими очима. Великі, наче вивернуті назовні вуста усміхалися, демонструючи білі разки зубів. Він кивнув і здивовано стежив, як дівчина сідає до столу, киває офіціянтові і замовляє каву, вишневий лікер і яблучний пиріг. Мількер мовчав, чекаючи, коли дівчина щось пояснить, а коли вона заговорила, відчув, як його пальці затремтіли і все тіло напружилося.
— Вибачте, маестро, що я вас потурбувала. Я давно вже хотіла з вами зустрітися.
Маестро? Мількер давно вже не чув цього слова, здавалося, воно долинуло до його вух з глибини років, він заковтнув повітря, але не промовив ні слова.
— Моя мама вчилася у вас… багато мені розповідала. Я теж граю на скрипці, але мама казала, що ваші уроки були неповторні. Та коли я почала довідуватися про вас щось більше, то з'ясувалося, що ви вже уроків не даєте.
Мількер кивнув.
— То правда. Не даю. Я вчив доти, доки мав надію виховати справжнього віртуоза, великого скрипаля. Але мені траплялися неуки або студенти, для яких музика не була чимось головним… чимось таким, заради чого вони могли б принести в жертву своє особисте життя, бо мистецтво, як поганський бог, завше потребує жертв. І хто цих жертв не складає — розчиняється у просторі. Такий закон. Як звати вашу матір?
— Орислава Горницька. А мене звати Яркою.
— Орислава… Орися… — замислився Мількер. — Так-так… одна з тих, що не зважилися на жертву. Вибрала тихе сімейне щастя, замість музики. Щоб опісля грати лише своєму чоловікові. Переважно на нервах. Музика таких не вибачає. Ви будете такою самою?
— Ні. Ніколи. Я зробила свій вибір. Я сказала мамі, що для мене головне — музика, і щоб вона припинила організовувати моє життя. І тоді вона розповіла про вас. Вона сказала, що тільки ви можете з мене зробити віртуоза. Що вам відомі якісь особливі таємниці скрипки, які ви не квапитеся розкривати, доки не переконаєтеся, що зустріли когось, кому варто їх розкрити.
