Енн із Зелених Дахів - Монтгомери Люси Мод (читать книги онлайн полные версии .TXT) 📗
— Не плач, Ді, — заспокійливо мовила Енн, — я знаю, що робити. Не забувай, що в пані Геммонд тричі знаходилися двійнята. А із трьома парами двійнят так чи сяк набуваєш великого досвіду. І вони всі теж одне за одним хворіли на круп. Зажди тільки, я візьму пляшечку з іпекакуаною — у вас може й не бути. Ну от, усе, тепер ходімо.
І дві дівчинки, взявшись за руки, побігли Стежиною Закоханих крізь обмерзле поле — адже коротшу дорогу в лісі засипав глибокий сніг.
Енн, хоч і щиро співчувала бідолашній Мінні-Мей, не могла не подумати, яка ж то романтична видається мить, і як то солодко — знову переживати цю романтичність удвох із рідною душею.
Ніч була ясна й морозна, довкола громадилися чорні тіні дерев і сріблисто мерехтів засніжений схил; подекуди темні стрункі ялиці простягали гілки, запорошені снігом — а поміж ними висвистував вітер. Енн думала, як надзвичайно приємно бігти крізь цю таємничу красу за руку із сердечною подругою після такої довгої розлуки.
Трирічна Мінні-Мей і справді була дуже хвора. Вона лежала на кухонному дивані, виснажена гарячкою, і хрипке дихання її було чути по всьому будинку. Молода Мері-Джо, кремезна широколиця француженка з-над затоки, яку пані Баррі найняла пригледіти дітей на час своєї відсутності, перелякалася й не могла ані подумати, що робити, ані зробити щось, навіть якби й знала, що саме.
Енн узялася до діла швидко і вправно.
— Еге ж, у Мінні круп; тяжкий випадок, та я бачила й гірші. Насамперед мусимо зігріти багато води. Будь певна, Діано, у чайнику хіба на одну чашку стане. Ось, я його наповнила, а ви, Мері-Джо, підкиньте дров у грубу. Не хочу кривдити ваших почуттів, але якби ви мали хоч дрібку уяви, то могли б і самі про це здогадатися. Тепер я роздягну Мінні-Мей і покладу її в ліжко. Діано, пошукай м’яку фланелеву одежину. Зараз я дам їй дозу іпекакуани.
Мінні-Мей пручалася й відмовлялася пити ліки, та недаремно Енн мусила глядіти аж три пари двійнят у пані Геммонд. Їй удалося влити іпекакуану в горлянку хворої і тоді, і згодом — ще не раз упродовж тієї нескінченної, тривожної ночі, коли дві дівчинки терпляче виходжували бідолашну Мінні, а молода Мері-Джо, щиро намагаючись зробити все, на що була здатна, так розпалила полум’я в грубі, що воно аж гуготіло, і зігріла води більше, ніж потрібно було б на цілу лікарню із крупозними дітьми.
О третій годині Метью привіз лікаря, по якого мусив їздити аж до Спенсервейла. Проте нагальної потреби в його допомозі вже не було. Мінні-Мей почувалася значно краще й нарешті міцно заснула.
— Я була вже зовсім готова впасти у відчай, — розповідала згодом Енн. — Їй ставало дедалі гірше, навіть гірше, ніж останнім двійнятам пані Геммонд. Я аж подумала, що вона задихнеться й помре. Видала їй усю пляшечку іпекакуани, і коли Мінні проковтнула останню ложку, я сказала собі — не Діані чи Мері-Джо, бо не хотіла їх лякати — але собі я сказала, щоб дати волю почуттям: «Це остання моя відчайдушна надія, та боюся, вона марна». Проте минуло три хвилини, вона відкашляла слиз і одразу стала почуватися краще. Ви, пане лікарю, можете хіба уявити, яке полегшення я відчула, бо словами це описати неможливо. Адже ви знаєте — бувають такі речі, що їх ніяк не можна описати словами.
— Знаю, знаю, — кивнув лікар. Він так дивився на Енн, буцім думку його про неї теж неможливо було описати словами. Втім, невдовзі він усе описав панові й пані Баррі:
— Ця руденька дівчинка, що живе в Катбертів, — диво Господнє. Вона, безумовно, порятувала життя вашій доньці, бо інакше я дістався б запізно. І впоралася пречудово, як на свої літа, і не розгубилася. Я ще ні в кого не бачив таких очей, як у неї, коли вона мені розповідала, як усе було.
Веселого морозно-білого зимового ранку Енн верталася додому з важкими після безсонної ночі повіками. А проте, чимчикуючи з Метью довгим засніженим полем, а тоді Стежиною Закоханих попід чарівним розкішним кленовим шатром, вона без упину базікала.
— О, Метью, хіба не чудовий сьогодні ранок? І світ такий, наче Бог його створив, щоб порадіти, правда? Дерева немов готові злетіти, щойно дмухнеш на них, отак — х-ху! Як добре жити на світі, де є такі білі морози, правда? І як прекрасно, виявляється, що в пані Геммонд тричі знаходилися двійнята. Бо інакше я зовсім би не знала, як урятувати Мінні-Мей. А тепер дуже-дуже шкодую, що сердилася на пані Геммонд за стількох двійнят. Але… ох, Метью, мені так хочеться спати. Не можу сьогодні йти до школи. Бо очі самі заплющуються, я нічогісінько не тямлю. А вдома лишатися теж не можна, бо Гіл… бо хтось інший стане першим у класі, а тоді важко буде знову його обійти. Хоча, звісно, коли важко, то й перемога більше тішить, правда?
— Ну-у-у… я гадаю, що все в тебе вийде, — відповів Метью, зиркаючи на бліде личко Енн і на темні кола, що залягли їй попід очима. — Ти собі ляж одразу в ліжко й виспися гарненько. А в хаті, що треба, я сам усе зроблю.
Енн слухняно лягла, і спала так довго й міцно, що прокинулася вже блідо-рожевого зимового пообіддя, а спустившись до кухні, застала при вікні Маріллу, яка тим часом повернулася додому й тепер сиділа із в’язанням.
— О, ви бачили прем’єр-міністра? — вигукнула дівчинка. — Який він, Марілло?
— Ну, певно, що вибирали його не за вроду. Та й носище ж у нього! Проте говорити він уміє. Я пишалася, що підтримую консерваторів. А Рейчел Лінд була дуже невдоволена, звісно, бо ж вона за лібералів. Енн, твій обід у печі, і можеш узяти сливового варення в коморі. Ти, мабуть, голодна. Метью розповів мені, що було вночі. Це несказанне щастя — що ти знала, як лікувати Мінні-Мей. Я сама нічогісінько б не вдіяла, бо ніколи не бачила хворих на круп. Ні-ні, спершу поїж, а тоді говоритимеш. Я вже по тобі бачу, скільки всього ти хочеш розповісти, але все це потім.
У Марілли теж були новини для Енн; втім, вона не поспішала ними ділитися, знаючи, що коли дівчинка розхвилюється, то зосередитися на таких прозаїчних речах як обід чи апетит уже буде геть не спроможна. Отож вона зачекала, доки Енн доїсть сливове варення, і аж тоді повідомила:
— Енн, сьогодні приходила пані Баррі. До тебе приходила, та я вирішила не будити. Вона каже, що ти врятувала життя Мінні-Мей, і що їй дуже прикро за свою поведінку в тій історії зі смородинівкою. Тепер вона, мовляв, розуміє, що ти не хотіла споїти Діану, і дуже надіється, що ти їй пробачиш, і що ви з Діаною знову будете добрими подругами. Коли хочеш, увечері можеш піти до них, бо Діана вночі застудилася й мусить сидіти вдома. Заради Бога, Енн Ширлі, заспокойся, чого ти так скачеш?!
Марілла мала рацію: Енн схопилася на рівні ноги, мовби невагома від щастя; лице її пашіло радісним вогнем.
— О, Марілло! А можна, я піду вже зараз, негайно? Дозвольте мені не мити посуду. Я все перемию, коли повернуся, бо зараз, у цю радісну мить, геть не можу примусити себе робити щось таке неромантичне, як мити посуд.
— Біжи, певна річ, біжи, — з розумінням мовила Марілла. — Енн Ширлі! Чи ти збожеволіла? Негайно повернися, куди ти летиш роздягнена? Та це однаково, що до вітру гукати. Вискочила боса й простоволоса, онде вже в саду мерехтить руда голова; диво буде, коли не застудиться на смерть.
Енн прибігла додому в багряних зимових сутінках, що лягали над засніженою околицею. Удалині, на південному заході, мерехтіла величезна, схожа на сяючу перлину, вечірня зоря. Блідо-золоте й ніжно-рожеве небо простягалося над сліпучими білими просторами й темною, порослою ялинами, долиною річки. Дзеленчання дзвіночків саней, які мчали між засніжених пагорбів, лунало в морозяному повітрі так, наче то були дзвіночки ельфів, проте їхня музика не могла бути солодшою, ніж пісня, що жила в серці Енн та на її вустах.
— Ось перед вами цілком щаслива людина, Марілло, — заявила дівчинка. — О так, я цілком щаслива, навіть попри те, що коси маю руді. Зараз моїй душі байдуже до рудих кіс. Пані Баррі цілувала мене й плакала, і казала, що їй дуже шкода, і що вона довіку не знатиме, як мені віддячити. А я так страшенно ніяково почувалася, Марілло, та все ж якнайчемніше сказала: «Я не тримаю зла на вас, пані Баррі. Я запевняю раз і назавжди, що не хотіла споїти Діану, і хай відтепер минуле вкриється пеленою забуття». То були дуже шляхетні слова, правда ж, Марілло? Я відчуваю, що відплатила пані Баррі добром за зло. А ми з Діаною так надзвичайно гарно провели день! Вона показала, як її тітка в Кармоді навчила нового способу вив’язування гачком петель. Більше ніхто в Ейвонлі так не вміє, і ми урочисто присягнулися нікому й ніколи не відкривати цієї таємниці. А ще Діана подарувала мені таку розкішну листівку — на ній намальований трояндовий віночок і написаний вірш:
