Три як рідні брати - Федькофич Осип-Юрий Адальбертович (книги бесплатно без регистрации полные .txt) 📗

Другої днини пішов я до жида.

- Давай, - кажу, - на роботу!

- Коли хоч, а то бери на сажні, - каже жид.

- Нічо, - кажу, - озьму і на сажні.

Взяв три кірці хліба, взяв солі, взяв грошей; роблю, так роблю, аж піт кривавий з мене йде! а мені здавалось, що це не робота, а іграшка: для рідної неньки немає тяжкої роботи...

Роблю я один тиждень в лісі, роблю другий, аж тут прибігає дитина, плачучи:

- Бадічку, - каже, - ідіть д хаті, бо неня дуже слабі.

Покинув роботу, біжу. Прибігаю домів, аж неня вже без душі. І свічки нікому було в руки дати. Отаке-то бідного!..

- А чому ж ти мені, синку, давно не дав знати? - лаю я на хлопця.

- Я хотів, бадічку, коли ж бо неня ув одно мене не пускали, - повістує хлопець, плачучи. - «Ви, ненечко, слабі, я піду за бадічком у ліс» - «Не йди, синку, - кажуть неня, - а то ще тебе собаки де нападуть та перепудя. Не йди, синку, я не слабенька».

Поховав я свою неньку, а сам обліг. Лежу, так лежу, що ледве й тямлюся. Прийшов піп:

- Плати за похорон.

- Поголіть мені, панотчику; видужаю, та вам або заплачу, або відроблю!

- Ні, таки плати зараз!

- Що ж я вам дам, добродію, хіба душу?

- Чорт по твоїй душі! Плати та й годі... мені...

- Маю ще онде в торбині дві парі шмаття комісного [11] та кілька щіточок, хіба то беріть: більше нічо не маю. Ще і хусточка шовкова за два леви срібні.

- Сюда з ним, - каже піп та й ухопив торбинку, що висіла мені над головами. Подав паламареві, а сам пішов, кленучи та тріскаючи.

Аж тут уходить і війт з десятником.

- А ти, - каже, - набрав у жида на сажні, чом не робиш?

- Коби я годен, - кажу, - я би робив, а так, самі видите, що не годен.

- То дай заліг, - каже війт, - або підпишися на грунт. Жидівське не сміє пропасти.

- Жидівське, - кажу, - не пропаде, а я на грунт не підписуюся, бо до того є сироти, не лиш я. Коли подужаю, а я жидові відроблю, ще й камату [12] му заплачу.

Війт насварив на мене та й пішов, але жид поганий не ждав; в тиждень, чи як, прийшов мене фантувати. [13] А я ще лежу. Записали і грунт, і хату в заліг.

Я сиджу на постелі та сплакав. Так ревне плачу, що аж серце з мене вискакує. Аж тут убігає Нестерюк Яків; убіг та й зупинився коло дверей.

- Добрий вечір, брате!

- Добре здоровля. Прошу, сідай.

- Най увесь гаразд у тебе сідає. А тебе забрали?

- Забрали, - кажу.

- Шкода, що і шкіру з тебе не здерли, - упік Яків.

- Від тебе, брате Нестерюку, - кажу, - мені і таке слово миле. Ми в один раз товаришували.

- В один раз! - повторив Нестерюк гірко, - а тепер?

- Тепер я у печалі, у великій печалі. Не годиться мені вірного товариша займати.

- Ти дурень (не против вас говорячи, читці мої любі), ти дурень! - ще раз повторив Яків, а сам пішов і бувай здоров не сказав. А другої днини приносить мені жид письмо.

- На тобі пак, - каже. - Яків Нестерюк вже мене закутало за тебе.

- Як то закутало? - питаю я.

- Отак закутало, що твою роботу переймило на себе. Воно пак сьогодня вже за тебе латри [14] в лісі рубає.

Яків Нестерюк був з нашого села, парубок годний та щирий, такий уже щирий, що й не сказати. Доки мене остригли, то ми собі товаришували, а відтак уже й не бачились більше, бо він далеко від нас сидів, аж на другім куті. Тільки неня покойні мені уповідали, що він, заки я був у війську, остався від вітця і від матері та тепер сам собі господарює тільки з сестрою (бо їх лиш таки двійко було). Мене не раз кортіло до його піти відвідати, та все не смів; така-то вже, бачите, натура. Якби був сам до мене не прийшов, то хто знає, коли би ми були і побачились.

Другої днини, чи що, прибігає вечором до мене:

- А що дієш, брате?

- А що ж би-м, - кажу, - діяв? Лежу.

- А знаєш ти, чого я оце прийшов до тебе?

- Чутиму.

- Я хочу йти до тебе сидіти або ти йди до мене.

- Як оце? - питаю я.

- Отак, - каже Яків. - Ти хворий, хто знає, коли видужаєш, а тобі треба кого в хату, не то, щоб обходив господарство, а те, щоби тебе розважав. От бог дає далі і весну надворі: треба закладати орати, сіяти.

- А твоє ж господарство?

- За моє не журись: я і свого догляну, і тут буду. Так і завтра кочуюся хіба до тебе? Я хотів щось казати, але він не дав.

- Ти дурень! - каже та й пішов, свищучи, у двері.

Іде дощ, доки іде, а відтак і сонічко загріє. Отак і на мене: Яків перенісся до мене, довг мій відроблений, попові заплачено, сестри повислужувались та повертали домів, а я сам став помалу дужати. Яків у мене як рідний брат: і мене розважає, і весну робить, [15] і співає, як той соловій у гаю. Мені весело. Аж тут прибігає гайдук з бецирку. [16]

- Іди, - каже, - пан староста тебе потребує!

Приходжу до старости.

- А що там, - каже, - небоже, подужав?

- Подужав трохи, - кажу.

- А дома як?

- От як, - кажу, - сироти вічні, без вітця і без матері. Як мене, не дай боже, поволають, пропало все: і грунт, і господарство.

- А як ти слабував, хто тебе кутав?

- Яків Нестерюк, - кажу.

- Годний хлопець, - каже староста. - А знаєш, чого я тебе кликав?

- Пан світлий скажуть!

- Прийшов тобі абшит. [17]

- Мені абшит? - кажу я, а тут з радіщ аж нестямився. - Як то може бути, пане?

- Я писав за тебе до міністерії, бо мені жандар Тайвер усе уповів.

- Котрий то жандар? - питаю я.

- А той, що тебе на снігу замерзлого найшов. Я все знаю.

- Пане мій годний! - кажу я та й упав старості в ноги. - Пане мій добрий; дай, Христе-боже, аби ви ніколи на лихе місце не ступили!

- Годі вже, годі, - каже староста. - А тепер іди собі домів, женися та ставай на господаря. Вже доста бурлакувати - час раз і людьми стати!

- А що там? - питається Яків дома. Я показую йому абшит та й уповідаю, що мені староста казав. Яків посумнів.

- Нестерюку, - кажу, - брате, а ти не рад, що я вже на волі?

- Рад, - каже, - та й не дуже!

- А то чому, соколе?

- Нічо, - каже, - все добре.

- Ні, ні, - кажу я, - ти мене так не збудеш; уповідай, що таке.

- Отаке, коли хоч знати: нам не бути вже вкупі.

- А чому?

- Бо тому: ти оженишся.

- Ну, та оженюся; та відтак?

- Ти дурень, - каже Яків, а сам став свистати. (Це він бувало осігди так, як осердиться чого).

- А що би з того було, якби ти одного дурня послухав? - кажу я.

- Буду слухати, - каже.

- Дай свою сестру за мене.

- Ой?

- Та бігме.

- А я що буду робити самий дома?

- Зо мною жити, коли ласка твоя. А ні, і ти женись, та станемо оба ґаздами.

- Гм! - каже Яків.

- Так, брате!

- Коли так, то хіба й я женюся?

- Ану, женися, братику, без жарту.

- А даси за мене свою сестру?

- Моя сестра сирота, а ще до того й бідна. А ти багач!

- Ти дурень, - каже Яків та й став весільної свистати. - Даєш чи не даєш за мене свою сестру?

- Хоть обі, любчику, - кажу я. - А я ж...

- Агов! - крикнув нам хтось з-за плечей (а ми оце в саду розмовляли, уже ввечер), - не роздавай усі, бо й мені треба лишити хоть одну!