Оповідання - Кобылянская Ольга Юлиановна (чтение книг .TXT) 📗

Один з її внуків, якраз наймолодший, не міг відірва­ти свого погляду від неї. Був тронутий до глибини сер­ця, а різні спомини про ню, що здіймалися живо один по другім в його душі, тепер мов давили його. Він прига­дав собі, що прирік їй у своїм житті дві речі: раз, коли числив сім років,- ніколи не пити, а другий раз, як мав тринадцять років,- остати свому народові вірним.

- Нічо не стало великим,- казала йому тоді,- що не було і в подробицях велике, а знало без товариства бути сильне. По предках осталося тобі независиме пра­во!

Він питався:

- Що значить «независиме право»?

А вона поплескала його по голові і, усміхаючися, ска­зала:

- Вгадай!

Відтак він додумався того.

О, він додержить свою обіцянку. Вона станеться прав­дою. Такою правдою, як було правдою те, що подивляв її, що боролася до послідніх сил з суворістю життя, що був її внуком - і був сином пригнобленої нації...

Його очі, звернені на помершу, запалали.

Коли б всі могли так відчувати, як він в тій хвилі, ні, не лиш в тій хвилі, а завсігди, тоді... Але чи ж не відчу­вають вони тепер усі так? Цілий угнетений народ, по которого струнах грають предивно-свавільну мелодію?

І тому що відчувають, палає для них сонце пишної во­лі, сипле своє проміння між них, що не запізнають один другого і бачать виразно, що беруть у руки і до уст...

Хтось отворив близько нього вікно.

На нього повіяло холодним свіжим воздухом, і він повернув голову в ту сторону. Саме в тій хвилі підносив син-п'яниця пляшку з горілкою до уст, вимахуючи ру­ками...

- Вона - моя мати! - кликав він п'яно-гордим го­лосом.- Моя рідна ненька; я мушу її прославляти!..

Гаряча краска сорому пробігла по молодечо-ніжних чертах онука. Його очі звернулися знов на мертву, а душа його зложила якусь німу присягу...

Душа бабуні могла чутися вдоволеною.

Вона сама, як лежала он тут, чулася вдоволеною. Ле­жала так спокійно, мирно! Її лице повне тихо-ласкаво­го, майже втішного дожидання, а ніжні руки всунені в незручні великі білі оленеві рукавички, впрочім, при­криті старою прозорою, колись дорогоцінною занавісою.

ЧАС

Наче сон весняний, виринають у моїй душі спомини й картини з рідних сторін. Гори Карпати, сповиті в си­няві мряки або непроглядні густі праліси, синіють зда­лека,- немов зачарований, замкнений у собі окремий світ. Хто жив у тих горах, хто дихав їх воздухом, упи­вавсь їх величавою красою, того все тягне між них, наче орла до гнізда на самітній скелі; той все настроєний во­рожо супроти дрібнодухого, лицемірного навзавідництва, супроти нервового, бурливого життя й думання в тих долах...

В мені збудилась знов туга за тим світом.

Обнімає мене сильно, сильніше, взносить високо по­над запилену галасливу долину і опускає посеред мов­чазної лісистої гори.

Ліс переповнений свіжим смоляним воздухом, а я ле­жу в м’якім моху серед відвічних смерек та через щі­лини сплетеного гілля шукаю синього неба...

Немов живе золото, грає по вершках дерев сонячне проміння, миготить свавільно й зазирає в найглибшу глибінь лісу. Мило мені й спокійно серед тої лісної тишини... Ха, ха! Спокійно?! Адже чоловік - то немов та ріка бистра, що мчиться вічно вперед, вперед - і не знає ні супочинку, ні спокою...

На склоні гори, край дороги, здибала я стару жінку- мужичку. Вона сиділа й пасла корову. Товарини не вид­ко, але від часу до часу дає про неї звістку голос її дзвін­ка. Я завела з мужичкою розмову та небавом і довіда­лась цілу історію її життя. Була вдовиця, мала трьох синів і одну доньку і жила при однім жонатім сині.

- Ой, багато перетерпіла я на своїм віку! - сказала сумно серед розмови.

Я дивилася мовчки на неї. Була така мала, худа, май­же вдвоє зігнена, а таки на поморщеному лиці не мож­на було вичитати якого-небудь перебутого горя.

- Ваша донька ще дівчина? - спитала я.

- Дівчина. Пішло їй якраз на святого Іллі на два­дцятий.

- Може, хоч заручена?

Стара глянула на мене:

- Заручена? Чотирьох женихів уже мала. Не хотіла їх!

- Не любить жодного?

- Чи любить? Між ними є не один чесний і веселий парубок, та й кождий має хоч трохи поля, худоби й овець, але вона їх не хоче.

- Бо не любить жодного, тому й не хоче жодного! - кажу жартівливо.- Пождіть, прийде такий, що спо­добається їй так, що аж утратить голову, тоді вже схоче!

- То лише така бесіда! - відповіла тупо, махнувши байдуже рукою.- То лише така бесіда! Слова видумав чоловік, а всякий знає, що все має свій час. Вона від­дасться аж тоді, як її доля дозріє.

Я всміхнулася.

Вона повернула звільна своє лице за мною, і її мутні очі промайнули по мені.

- Чи ви що казали?

- Ні, я щось думала.

- Чого тільки думати? Передумати - не передумав ще ніхто нічого.

- Як то, лелічко?

Вона здвигнула плечима та воркнула, немов до себе:

- Думати або й не думати, а найгіршого лиха не в силі ніхто віддумати!

- Якого найгіршого лиха?

- Якого? Ну, так. Воно від вас далеко; ви ще молоді, наче голубка; але я... се ж прецінь смерть - найгірше лихо.

- Смерть! - повторила я за нею протяжно.- Справді, її не можна думками відогнати.

- Так і видите! - сказала з притиском переконуюче і всміхнулася з співчуттям.- Отже, видите. А що значить все проче?

- Смерть - то щось таке, що мусить бути,- відповіла я,- але то не найгірше лихо.

- Ба не лихо! На добре не виходить вона нікому... А втім - чи одно мусить бути, бо бог так хоче!

- Як, лелічко?

- Кажу: бог так хоче...

- Що?

- Так, як воно є.

- І чоловік може хотіти...

Вона похитала сумно головою.

- Якби ваша донька хотіла тепер віддатися, то від­далась би. Чей ви не бороните їй сього.

- Чого б я боронила? Я вже стара. Може, умру неба­вом, бо я слаба. Що вона пічне без мене? Піде служити? Який там кінець усякої служби? Як порадить вона собі з хлопцями, що гонять за нею, мов яструби? Вона ж дурна!

- Вона не любить,- обізвалася я знов.

- І сказали щось розумного! - відповіла вона тупо, з ледве замітною насмішкою.

Опісля сперла голову на худу руку й споглядала втомленим поглядом по долах.

Хвилю мовчали ми, відтак почала я знов:

- Як чоловік молодий, то він інший, а як старий, то знов інший...

- Так,- відповіла з жалем.- Як чоловік молодий, то має силу, а як старий, то - розум. Та що йому з того? Його час прийде, він мусить іти, чи хоче, чи не хоче... Ет! - і махнула рукою.- Впрочім, я б і пішла, лиш її не хотіла б я так лишити.

- Чи ви вже забули, які ви були замолоду,- спитала я весело,- або коли віддавалися? Та як хочете, щоби доконче віддалася, то присилуйте!

- Тото нічо не поможе. Все має свій час. Як я була молода, то (боженьку, прости мені гріхи мої!) дуріла за одним жовняром, а він за мною - то вже аж землі під собою не чув. Мій найстарший син - то його дитина, а таки ми не побралися. Його мати була погана волошка, та й час мій не був ще прийшов. Я віддалась за другого, котрого я ані не любила, ані не хотіла. Віддалася, бо от... прийшла собі пора! Так буде і з Іллінкою, так діється з кождим і так ведеться зо всім, зо всім... Але чоловік загонистий, пливе проти води й хоче свій розум мати.

- Чи так зле, лелічко?

- Або я знаю!.. Мабуть, і в тім божа воля...

Ми замовкли.

Вона сиділа нерухомо, споглядала тупо, сонливо впе­ред себе, а я дивилася на неї, засохлу та поморщену. Вона й шептала щось до себе, але я її не розуміла. Так сиділи ми чималу хвилю, коли нараз недалеко перед на­ми показалася молода дівчина.

- Іллінка! - кликнула стара втішно, а я глянула ці­каво за тою Іллінкою. Ішла дорогою вгору, до нас, і ве­ла сильного гуцульського коня недбало за гриву. Була гарна, струнка, як усі верховинці. На її лиці було знати супокій, який подибуємо в людей, що живуть у найглибшій самоті й духовній рівновазі. Її рухи були певні, а очі темно-сині, сяючі, та які ж ліниві і на вид холодні!.. Але коли я на них глянула, навинулась мені дивна думка: «Тигриця»,- подумала я мимоволі. І справді! Вона ма­ла в собі щось із звинної, скритої сили того звіра. В чім лежала властиво та сила,- я не могла відгадати.