Поеми - Украинка Леся (лучшие книги онлайн TXT) 📗
Тут можно читать бесплатно Поеми - Украинка Леся (лучшие книги онлайн TXT) 📗. Жанр: Разное. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
V
Так Роберт за снагу та одвагу
Королем у Шотландiї став,
В Едiнбургу, преславному мiстi,
Привселюдно корону прийняв.
Урочиста одправа скiнчилась,
Вийшов з церкви король на майдан,
Люд гукає: "Робертовi слава!
Хай живе! вiн довiку наш пан!"
Коли се раптом стихло гукання,
I весь люд мов чекає чого.
З юрби виступив гурт невеликий, -
То обранi вiд люду всього.
З них один наперед виступає,
Короля вiн поклоном вiта,
Поглядає навколо по людях
I такую промову чита:
"З ласки бога й народу обраний,
Наш королю! вiтаєм тебе!
Ми пiдданими влади твоєї
Признаємо охоче себе.
Коли ти боронитимеш волю
Й самостiйнiсть народу твого,
Ми повiк шанувать тебе будем
I любити, як друга свого.
Ти кликнеш на вiйну - ми зберемось
Пiд твою корогву всi гуртом,
Ми готовi тобi i країнi
Послужити мечем i щитом.
Та коли ти забудеш про справу
Честi й волi народу свого,
Схочеш iншi, багатшiї землi
Прилучати до панства твого,
Ми не пiдем тодi за тобою,
Щоб чужого добра здобувать,
Нам не тiсно у рiднiй країнi,
Нам не треба в чужу мандрувать!
Коли ти серед панських розкошiв
Продаватимеш люд свiй панам,
Ми самi боронити потрапим
Тi права, що належаться нам.
А коли ти англiйськiй коронi
Вiддаси королiвство своє, -
Знай, що в тую ганебну годину
Пропаде й панування твоє.
Ми тебе королем увiнчали,
Ми тебе й розвiнчаєм сами,
I коли проти нас ти повстанеш,
Проти тебе повстанемо ми.
Дай нам, боже, радiти довiку,
Що обрали тебе в королi,
Хай цвiте при тобi та пишає
Вiльна воля в шотландськiй землi!"
"Дай то, боже! - Роберт їм вiдмовив. -
Буду знати, на що я iду,
Дай нам, боже, довiку прожити
В щирiй згодi, у добрiм ладу!"
VI
Щира згода, добрий лад зiстався,
Не зламав Роберт свойого слова.
Не пропала, не пiшла по вiтру
Та громадська чесная умова.
Дивувались на шотландську волю
I стороннiї чужiї люде,
Всi казали: "Поки свiта сонця,
У ярмi шотландський люд не буде!”
Не пригас i не пропав нiколи
Вiльний дух в шотландському народi.
Стала вiльна сторона шотландська
Навiть давнiм ворогам в пригодi.
Як пiзнiш англiйцi i шотландцi
Поєднались в спiльную державу,
То англiйцi вчились вiд шотландцiв,
Як любити волю, честь i славу.
I за те хвала Роберту Брюсу, -
Вiн борцем за рiдний край з'явився.
Так! одваги та завзяття в працi
Вiн в малого павука навчився.
Вiн здобув собi велику славу,
I не вмре та слава, не поляже,
В пiснi, в словi буде вiчно жити
I про себе свiтовi розкаже.
1893 року, літом в Гадячі
ДАВНЯ КАЗКА
Може б, хто послухав казки?
Ось послухайте, панове!
Тiльки вибачте ласкаво,
Що не все в нiй буде нове.
Та чого там, люди добрi,
За новинками впадати?
Може, часом не завадить
I давнiше пригадати.
Хто нам може розповiсти
Щось таке цiлком новеє,
Щоб нiхто з нас не вiдмовив:
"Ет, вже ми чували сеє!"
Тож, коли хто з вас цiкавий,
Сядь i слухай давню казку,
А менi коли не лаврiв,
То хоч бубликiв дай в'язку.
I
Десь, колись, в якiйсь країнi,
Де захочете, там буде,
Бо у казцi, та ще в вiршах,
Все можливо, добрi люде.
Десь, колись, в якiйсь країнi
Проживав поет нещасний,
Тiльки мав талан до вiршiв,
Не позичений, а власний.
На обличчi у поета
Не цвiла урода гожа,
Хоч не був вiн теж поганий, -
От собi - людина божа!
Той спiвець - та що робити!
Видно, правди не сховати,
Що не був спiвцем поет наш,
Бо зовсiм не вмiв спiвати.
Та була у нього пiсня
I дзвiнкою, i гучною,
Бо розходилась по свiту
Стоголосою луною.
I не був поет самотнiм:
До його малої хати
Раз у раз ходила молодь
Пiснi-слова вислухати.
Теє слово всiм давало
То розвагу, то пораду;
Слухачi спiвцю за теє
Дiлом скрiзь давали раду.
Що могли, то те й давали,
Вiн зо всього був догодний.
Досить з нього, що не був вiн
Нi голодний, нi холодний.
Як навеснi шум зелений
Оживляв сумну дiброву,
То щодня поет приходив
До дiброви на розмову.
Так одного разу ранком
Наш поет лежав у гаю,
Чи вiн слухав шум дiброви,
Чи пiснi складав, - не знаю!
Тiльки чує - гомiн, гуки,
Десь мисливськi сурми грають,
Чутно разом, як собачi
Й людськi крики десь лунають.
Тупотять прудкiї конi,
Гомiн ближче все лунає,
З-за кущiв юрба мисливська
На долинку вибiгає.
Як на те ж, лежав поет наш
На самiсiнькiй стежинi.
"Гей! - кричить вiн, - обережно!
Вiку збавите людинi!"
Ще, на щастя, не за звiром
Гналася юрба, - спинилась,
А то б, може, на поета
Не конечне подивилась.
Попереду їхав лицар,
Та лихий такий, крий боже!
"Бачте, - крикнув, - що за птиця!
Чи не встав би ти, небоже?"
"Не бiда, - поет вiдмовив, -
Як ти й сам з дороги звернеш,
Бо як рими повтiкають,
Ти менi їх не завернеш!"
"Се ще также полювання! -
Мовить лицар з гучним смiхом.
Слухай, ти, втiкай лиш краще.
Бо пiзнаєшся ти з лихом!"
"Ей, я лиха не боюся,
З ним ночую, з ним i днюю;
Ти втiкай, бо я, мосьпане,
На таких, як ти, полюю!
В мене рими - соколята,
Як злетять до мене з неба,
То вони менi вполюють,
Вже кого менi там треба!"
"Та який ти з бiса мудрий! -
Мовить лицар. - Ще нi разу
Я таких, як ти, не бачив.
Я тепер не маю часу,
А то ми б ще подивились,
Хто кого скорiй вполює.
Хлопцi! геть його з дороги!
Хай так дуже не мудрує!"
"От спасибi за послугу! -
Мовить наш поет. - Несiте.
Та вiзьмiть листки з пiснями,
Он в травi лежать, вiзьмiте".
"Вiн, напевне, божевiльний! -
Крикнув лицар. - Ну, рушаймо!
Хай вiн знає нашу добрiсть -
Стороною обминаймо.
А ти тут зажди, небоже,
Хай-но їхатиму з гаю,
Я ще дам тобi гостинця,
А тепер часу не маю".
"Не на тебе ждать я буду, -
Так поет вiдповiдає, -
Хто ж кому подасть гостинця,
Ще того нiхто не знає".
Лицар вже на те нiчого
Не вiдмовив, геть подався;
Знову юрба загукала,
I луною гай озвався.
Розтеклись ловцi по гаю,
Полювали цiлу днину,
Та коли б же вполювали
Хоч на смiх яку звiрину!
А як сонечко вже стало
На вечiрньому упрузi,
Стихли сурми, гомiн, крики,
Тихо стало скрiзь у лузi.
Гурт мисливський зголоднiлий
Весь пiдбився, утомився,
Дехто ще зоставсь у гаю,
Дехто вже й з дороги збився.
Геть одбившися вiд гурту,
Їде лицар в самотинi.
Зирк! - поет лежить, як перше,
На самiсiнькiй стежинi.
"Ах, гостинця ти чекаєш! -
Мовив лицар i лапнувся
По кишенях. - Ой небоже,
Вдома грошi я забувся!"
Усмiхнувсь поет на теє:
"Не турбуйсь за мене, пане,
Маю я багатства стiльки,
Що його й на тебе стане!"
Спалахнув вiд гнiву лицар,
Був вiн гордий та завзятий,
Але ж тiльки на упертiсть
Та на гордощi багатий.
"Годi жартiв! - крикнув згорда.
Бо задам тобi я гарту!"
А поет йому: "Та й сам я
Не люблю з панами жарту…
Бачиш ти - оця дiброва,
Поле, небо,синє море -
То моє багатство-панство
I розкiшне, i просторе.
При всьому сьому багатствi
Я щасливий завжди й вiльний".
Тут покликнув лицар: "Боже!
Чоловiк сей божевiльний!"
"Може буть, - поет вiдмовив, -
Певне, всi ми в божiй волi.
Та я справдi маю щастя,
I з мене його доволi.
Так, я вiльний, маю бистрi
Вiльнi думи-чарiвницi,
Що для них нема на свiтi
Нi застави, нi границi.
Все, чого душа запрагне,
Я створю в одну хвилину,
В таємнi свiти надхмарнi
Я на крилах думки лину.
Скрiзь гуляю, скрiзь буяю,
Мов той вiтер дзвiнкий в полi;
Сам я вiльний i нiколи
Не зламав чужої волi!"
Засмiявсь на теє лицар:
"Давню байку правиш, друже?
Я ж тобi скажу на теє:
Ти щасливий, та не дуже.
Я б вiддав отой химерний
Твiй таємний свiт надхмарний
За наземне справжнє графство,
За пiдхмарний замок гарний.
Я б вiддав твоє багатство
I непевнiї країни
За єдиний поцiлунок
Вiд коханої дiвчини…"
Щось поет хотiв вiдмовить
На недбалу горду мову,
Та вже сонечко червоне
Заховалось за дiброву.
Надiйшла сiльськая молодь,
Що з роботи поверталась,
I побачила поета,
З ним приязно привiталась.
Тут поет взяв мандолiну,
I на вiдповiдь гуртовi
Вiн заграв, i до музики
Промовляв пiснi чудовi.
Всi навколо нерухомi,
Зачарованi стояли,
А найбiльше у дiвчаток
Очi втiхою палали.
Довго й лицар слухав пiсню,
Далi мовив на вiдходi:
"Що за дивна сила слова!
Ворожбит якийсь, та й годi!"