Маґнат - Пагутяк Галина (читать книги онлайн бесплатно полностью без txt) 📗
Вісті від мертвих приходять нам у снах, а сни можна забути або неправильно витлумачити. Десь півроку тому мені наснився мій отець, що вже помер як тридцять літ тому: у брудній спідній сорочці з нечесаною бородою, що промовляв до мене: «Видиш, а видиш!». Я сей сон розтлумачив як те, що мені слід остерігатися, аби не лишитися на старість самому й не стидатися свого удівства. Може, навіть знайти собі пару. Отець знав, що мені потрібно, коли я сам про се ще на здогадувався. Так і сталося — опинився я на чужині, окрадений, слабий, замість того, щоб віддати все синові й перебратися до нього доживати віку. А почалося все з того, що я вирушив з князем Острозьким на Москву, залишивши жону саму, бо син мій оженився і перебрався до тестя. Може, й снилося мені перед тим походом, щоб не робив я цього, але ті сни, наче зграйка пташок влетіли в голову й вилетіли з неї.
Я не рівняю себе до вельможних і славних, знаю, що вони не такі, як ми, що у них інший звичай, і їхні злидні не такі, як наші, коли за одну ніч піде з димом все, що мав: і дім, і лани, і пасіка, й лишається тільки покладатись на сина-одинака і ласку Божу. Згас би я тихо, як догоріла свіча, але від родинного згарища примарилась мені дорога до нового життя, і я пішов нею, бо стидно було мені перед славними мужами минулого і сином скінчити своє життя десь у запічку, де б мною гордували навіть посудомийки. Пізно тепер шкодувати!
Смерть ясновельможного пана старости мостиського і вишенського нависла й наді мною темною хмарою, хоч я був не на службі у нього, а, так би мовити, в гостях, як далека родина його жони — в дівоцтві княжни Заславської. Бо самотужки мені не вибратися з цих снігів та бездоріжжя. Не маю навіть коня, тобто маю, але позиченого з ласки, а я не звик жити чужим коштом. О, не мені одному залежить зараз на тому, чи помре ясновельможний пан Гербурт, чи буде жити! Правда, хто має багато, то хоч і заберуть у нього багато, але дещо лишиться. А хто має мало, з того останню сорочку знімуть. На великі втрати лягають великі щедроти, на малі втрати лягають щедроти малі. Хоч перед Господом ми всі рівні, але аж тоді, коли постанемо перед ним на останньому суді. А земні судді судять зі звичаю і становиська свого, і се від них намагається відбитися зараз Ян Щасний, розмахує рукою. А вони дорікають йому, шпетять, бо старший син — то є старший син, мусив більше шануватися, щоб не зганьбити такий славний рід. Пригадують усі його помилки, найдрібніші дарунки, нічого не забули. Випом’янули навіть якусь ягідку, що подарував йому отець, як тільки зіп’явся на ноги, не знаю, що се значить, либонь, якась алегорія. (АК: Йдеться про староство вишенське, хоч назва містечка Вишня походить від слова «вишній», бо починалося те містечко ще у княжі часи від фортеці на горі. У «Геркулесі слов’янському» Фортуна дорікає Гербурту, що допомогла отримати йому ягідку, щоб заохотити служити їй.) Не дай Боже, щоб мене так мордували перед смертю мої кревні! Ні, у таких, як я, людей простих, менше спокус, та й ті невеликі: марнотратство, чи блуд, чи лихослів’я. Ми самі більше шкодимо собі, ніж іншим.
То у маґнатів усе життя списане на папері й лежить по судах та канцеляріях. Лежить сто років і двісті, певно, й довше може лежати. Воюють одне з одним, але як доведеться, то ворон воронові око не виклює. Бідніші шляхтичі на се дивляться, і собі давай воювати — брат на брата, приятель на приятеля йде, Бога не боїться. То у нас на болотах — безлюддя, а тут межа на межу наступає, іскра до пороху так близько, що навіть я боюсь трапити під гарячу руку, скоса глянувши на когось. Ще й чужий до того ж. Трудно мені буде, як ясновельможний вмре. Доведеться просити ясну пані Єлизавету про заступництво. Знає вона, що не по своїй волі зостався зимувати в Добромилі. Бачу, тут чимало шляхти мешкає при дворі, і ніц собі з того не робить. У когось землю ґвалтом забрали, обійстя спалили, а хто в кості програвся — всі тутка живуть. Тільки я не хочу дармоїдом бути. Часом думаю, що мені з цих вольностей шляхетських та привілеїв більше неволі, ніж волі. Хіба що на землі хазяйнувати, а іншого — зась, якщо ти невчений. Недобре то є. Як втратить чоловік статок, то з чогось жити мусить. Не вільно ні торгувати, ні ремеслом займатись, як ти не підлого стану. Можна ще воювати, коли покличуть в похід. Тому стільки крові всюди ллється, бо ласку маґнатську чи королівську інакше не здобудеш.
Не смію про се з кимось говорити, боюся. Бо можуть спитати про папери, а позаяк у мене їх вкрали, то ще чого доброго звинуватять у «нешляхетстві», а за се — кара на горло. У нас на Волині й то легше дихати, там ще старих звичаїв тримаються, нема такого розбишацтва та ворожнечі між шляхтою. (АК: Якщо хтось видавав себе за шляхтича у Речі Посполитій, і був викритий, його справді могли скарати на смерть. Зазвичай, під гарячу руку правосуддя потрапляли ті, хто не вмів себе захистити. Нападаючи одне на одного, шляхтичі намагались спалити архів неприятеля, де зберігались грамоти й привілеї.) Та я вже знаю, що нема чого мені вертатися додому. Бузьок покружляє над зруйнованим гніздом і починає вити інше на новому місці. Може, як я буду вмирати, до мене так само прийдуть отець з матір’ю, і діди обидва, хоч дід мій по батькові навіть шляхтичем не родився. Здобув собі шляхетство в поході великою кров’ю.
Коли я прийшов побитий і нагий, наче Йов, до ясновельможного, то все розповів, як є, бо брехати не вмію. І він повірив мені на слово, хоч, думаю, без розвідин не обійшлося, але вже по тому, як він прийняв мене згідно мого шляхетського стану. І якби я, боронь Боже, збрехав, то се рано чи пізно випливло б, як випливає мертва риба в ставку, догори черевом. Та я чесно признався, що дід мій був міщанином з міста Острополя, а як став шляхтичем, оженився з удовою з роду Заславських, яка й народила мого батька, хоч у першому шлюбі дітей не мала.
Сей день не забуду, поки житиму. Падав дощ, і вітер обривав останнє листя на деревах. В одежі з чужого плеча, що роздобув мій благодійник-рятівник, я прийшов до Низького замку в Добромилі. Мене пустили, бо говорив я як шляхтич, вставляючи латину де треба і не треба, щоправда, по-руськи, хоч по-польськи вмію писати та читати. Коли я почав розказувати свою пригоду пану маршалку, то, виявилось, він уже дещо чув і сам запровадив мене до пана старости Гербурта в його кабінет. Стільки книжок і в такому безладі я ще не бачив ніколи. Не давши мені роздивитись сей притулок мудрості, ясновельможний сказав як відрізав:
— Нехай пан говорить зі мною так, як говорив би з Господом, бо ніхто не посміє брехати перед його лицем!
Чудні слова! Я настрашився, бо чув, що від великої вченості буває велика гординя, а певні негаразди, як-от, сидіння у в’язниці, можуть чоловіка допровадити до душевної недуги. (АК: Можливо, до оповідача доходили чутки про те, що Я. Щ. Г. в останні роки перебував у депресії і міг вдатися до чорнокнижництва, щоб поліпшити своє становище і повернути втрачений респект у своє оточення. Про це буде згодом.) Але виглядав він спокійним, пристійним чоловіком з гарно підрізаною бородою, й очі його не метушились, і руки не дрижали. І я заспокоївся й низько вклонився ще раз, мовлячи:
— Так і буде.
Лиш після цього він запросив мене сісти на ослоні коло теплої кахляної груби, а сам сів на другий ослін. Я почув себе певніше, бо відчув, що слова мої припали йому до серця. Він зрозумів, що я з тих людей, які не хочуть ганьбити себе лементом і плачем, щоб викликати жалість. А я зрозумів, що ясновельможний не любить улесливих та скигліїв. Почав я оповідати про себе, про те, що я лиш шляхтич у другому поколінні, особа незначна, але роду чесного, хоч і небагатого. Ясновельможний слухав-слухав, а далі, видно, знудився, і спитав, у яку пригоду я потрапив. А я тільки набрав охоти — шкода! Мені хотілось оповісти про себе, я забув, що переді мною чоловік великий, високого стану. Досі мені встидно, що я поводився не так, як годиться. Втім, я гинув, я не мав куди дітись, переді мною була прірва, а позаду трясовиця.
