Імена твої, Україно - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" (книги читать бесплатно без регистрации TXT) 📗
віддати заміж за нього царівну Анну. Співправителіімператори
своєю чергою погодились, але тільки тоді,
коли Володимир прийме християнство.
Шеститисячне військо київських русичів виходить
негайно на поміч Константинополю – князь розумів,
що правління Василія і Костянтина тримається на волосинці.
У вирішальній битві квітневого дня, що істинно
для Варди Фоки був нещасливим тринадцятим, київські
мечі посікли бунтівників, військо Фоки розгромлене й
розсіяне.
Здавалося, саме час поєднатися родинам і обом високим
сторонам дотриматися слова. Та от яка дипломатична
дивина: Анна не піде під вінець і не прибуде до
Володимира, доки той не прийме християнство, а князь
не приймає християнства, доки до нього не прибуде царівна.
Заплутаний вузол істинно вінценосної гордині Володимир
наважився так само розрубати мечем: київські
вої беруть в облогу твердиню на морі Корсунь. Протопіп
Анастас підказує князеві, як залишити місто без
води. І Корсунь капітулює. З поверженої твердині князь
шле в Константинополь ультиматум: «Якщо не віддасте
її за мене, то зроблю столиці вашій те саме, що й цьому
місту».
Василій ІІ і Костянтин розуміли, що то не порожні
слова: чубаті намети війська Київської Русі все ще стоя
ли під Константинополем. І брати просять сестру сідати
на корабель. Але вирішальними для Анни стали їхні слова:
може, наверне тобою Бог Руську землю до покаяння,
може, замість ідолів Русь пізнає Христа…
У сльозах сідала царівна на корабель, та ще більша
розпука чекала, коли Анна ще не встигла й ногою ступити
на суходіл: нехрещений варварський князь на додачу
осліп. «Негайно розвертати корабель», – змигнуло
найперше, але тверде переконання. «Господи, прости
мене, де моя тут вина, – відіславши служниць, молилася
Анна пошерхлими, сухими і зачерствілими з розпачу
вустами. – Я відмовила найзнаменитішим королевичам,
а ти присудив мені заміжжя за якимось сліпцем…
Боже, верни мене до рідного міста, напоуми братів моїх,
напоуми». І раптом серед молитви промайнула в неї неймовірна
думка: а якщо й справді Бог напоумив братів,
вклавши особливий, провідчий зміст у їхні напутні слова:
«Може, верне тобою Бог Руську землю до Істини?».
І вона, царівна, така сама раба Божа, як і всі сущі, лише
через гординю людську противиться писаній Отцем
долі? Може, то саме їй провіщено нести світло Христової
віри у ті далекі й незнані краї, за ревучі річкові пороги,
у праліси, у місто на пагорбах, де після Андрія Первозванного
навряд чи й ступала нога посланця з вісткою
Світла та Істини?
Ні, вона не накаже кораблям розвертатися, раз судилося
так, то вороття не буде.
– Негайно гінця до князя Київської Русі, – розпорядилася
твердо і впевнено. – Передати, як не охреститься
князь, то не уникнути йому недуги своєї.
І стала терпеливо чекати відповіді. Схвильований і
збентежений, чекав слова князівського весь почет царівни
– вони на порозі дива, чи то все будень, і кораблі
попливуть знову в Константинополь?
А як вернулися спітнілі й захекані гінці, Анна не насмілилася
навіть слова вимовити, тільки поглядом поспитала.
– Якщо справді станеться так, просив відказати
князь, то істинно великий Бог Християнський, – відповіли
посланці.
…Князя Володимира при велелюдді хрестили й вінчали
з Анною єпископ Корсунський і священики з Константинополя.
І як тільки зазвучали слова молитви, що
1414
Хрещення
Володимира.
Фрагмент фрески
роботи
В. М. Васнєцова
відлунювала під високим церковним куполом, мов та
молитва линула не з єпископських вуст, а з блакитної
високості, мабуть, уперше в житті князя охопив незрозумілий
страх. Він навіть зіщулився, він боявся, що осьось
розверзнуться з тріском, як рветься міцне полотно,
над ним ображені небеса, і блискавиці одна за одною
почнуть низати грішну землю і цілитимуть саме в нього,
що зрікся і зрадив прадавніх богів. У ньому дивно змішалися
почуття провини з очікуванням чогось нового,
страх з надією на світле, добре й незвідане, докори сумління
з непевним, наївним і палко очікуваним сподіванням,
якщо це й справді шлях Істини. Досі йому було зрозуміле
хвилювання бою, коли страх єднався з ризиком
та азартом, і це поєднання лише п’янило – щонайбільше
тяжка рана чи смерть чекати могли на полі битви.
Але смерть Душі, незвідана темінь у пазурах злих духів,
довічний морок і муки в царстві чорному, де безкінечно
терзатиметься Душа…
Хоча було парко, його трусило, мов у крижаній купелі,
пухирцями гусячими всіялося тіло і він, аби притишити
хвилювання, яке чомусь вважав малодушністю,
стиснув пальці у кулак так, що аж нігті до крові впивалися
у долоні – та й це не стало у помочі.
– Хреститься раб Божий Василій, – лунали над головою
молитви священиків, і вся душа його опиралася
молитві, бо нове ім’я ніяк ще не міг припасувати до себе,
він ніколи і ні в кого не був рабом, він князь великої держави,
він Володимир, що володіє істинно незміримими
землями та неблизькими світами. І так само десь у гли
15
бині душі він розумів, що така думка є просто спокусою,
випробуванням недоброї сили, бо проти цього блакитного
безмежного неба, проти цієї безмірної величі він
менше, ніж раб, менший за комашку, менший за найдрібнішу
піщинку супроти всього неба і його Господаря
– і як тільки утвердив себе у цій думці, враз тремтіння
облишило тіло, заспокоїлося, немов знайшла своє місце
неприкаяна досі душа, і спокій тихий та світлий зійшов
на нього.
…Тієї миті, коли єпископ Корсунський поклав руку
на Володимира, князь відчув, як у нього по тілу наче іскорки
дрібні побігли, наче відчинилися якісь невидимі
брами в душі: із зачудуванням, яке межувало з переляком,
він зрозумів, що прозрів. Із вузького продовгуватого
вікна церквиці падав навскіс сонячний промінь, жовто-
яскравий від церковної позолоти і чистий такий, аж
дзвенів; вперше за низку днів Володимир знову побачив
знайомі обличчя воїнів дружини, які тепер стали ще ріднішими,
і світлу та тиху усмішку Анни. Князь бачив, як
захвилювалося враз усе море люду, що збагнуло чудесне
Провидіння, і як люд той, не змовляючись, враз упав
на коліна в молитві. І хрестився та вінчався Володимир,
і хрестилася його дружина.
Уже на церковних східцях, вийшовши до народу поруч
князя Володимира, Анна тепер без страху кинула
погляд на північні краї – її не лякали більше далекі незнані
пущі й непрохідні праліси, незнане і дивовижне
місто на Печерських пагорбах, де за дев’ять століть до
неї світло Істини являв Андрій Першопокликаний, вона
не жахалася люду, що стояв навколішки навкруг – то
були вже не варвари, то такі само, як і вона, християни,
разом з ними в далеку Русь з цього міста (Херсонесом
