Долина совісті - Дяченко Марина Юріївна (книги онлайн .TXT) 📗
— Звільнення поки на тиждень, — додав лікар, — а там подивимося. Полоскання кожних дві години, вітаміни, теплий чай…
Влад сперся на тверду, поставлену сторч подушку. На тиждень він вільний від школи. Сім днів… І все спочатку. Зозуля нічого не забуває, що йому якийсь тиждень?!
Повернулася мама, яка проводжала лікаря. Зупинилася посеред кімнати, хотіла щось сказати — але передумала. Знову зітхнула, вийшла на кухню, незабаром засвистів чайник…
Влад розпластав подушку й ліг, заплющивши очі. Треба було зібрати думки докупи й пояснити мамі, чому в школу їй іти не слід…
Думки збиратися не бажали. Безладно розповзалися, наче звалене у величезну купу старе взуття.
Усі хлопчаки, яких виховують мами, виростають схожими на дівчаток. Цю глибокодумну фразу Влад чув тисячу разів — у дитячому садку, в школі, у дворі. У нього навіть був колись дорослий знайомий, студент-технар, який цілком серйозно стверджував: для того, щоб «вирватися з-під маминого спідниці», Влад повинен щодня докладати безліч спеціальних зусиль. Наприклад, лазити по дахах, тікати з уроків, бити з рогатки ліхтарі, коротше, поводитися, як «нормальний хлопчик». Не як «мамій».
Студент був красномовний і навіть у чомусь переконливий. Влад так і не зрозумів, навіщо йому знадобилася ця агітаційна кампанія проти «сидіння під спідницею». Певно, річ була в якихось власних студентових проблемах. У того були блакитні, опуклі, дуже виразні очі; дивлячись прямо в ці очі, Влад сказав якось, що йому не подобається лазити по дахах. Що в нього є справи важливіші. І що якщо доведеться обирати, чи засмутити маму чи зневажити в собі «чоловіка» — він, Влад, з легкістю пожертвує «чоловіком». Бо на дідька такий «чоловік» потрібен?!
Йому тоді було одинадцять.
Студент скривився, наче від кислого, і назавжди роззнайомився з «синком» і «мазунчиком». І Влад не жалкував про втрачене знайомство. Просто в студента, напевно, не склалися стосунки з власними батьками…
Тепер, лежачи в ліжку, Влад шкірою відчував, наскільки розгублена й засмучена мама. І як їй хочеться піти до школи — не щоб наскаржитися директорові, не щоб власноруч кинутися в бійку й добряче вичубити всіх шкільних «зозуль», не розбираючись, хто правий, а хто винуватий.
І як їй хочеться розпитати його, Влада, і як вона стримується. Мовчить.
— Мам, — погукав Влад.
Вона підійшла. Мовчки сіла на край ліжка.
Минуло п’ять днів. На вулиці відчутно потепліло. Синці вкотре змінили відтінок, горло втихомирилося й майже не боліло, і, що найнеприємніше, впала температура — ртутний стовпчик завмер на позначці тридцять шість і п’ять — а чаклувати над термометром, як це інколи трапляється в ледачих школярів, Владу не дозволило почуття власної гідності.
Вставати не хотілося. Сумне словосполучення «постільний режим» стало цього разу прихистком, хом’яковою ніркою під тоннами снігу, і Влад лежав у ній, підтягши коліна до живота й укрившись мало не з головою. Від думки про школу сповнювала туга, тьмяно-бура, схожа на сухий засвічений фотопапір.
Мама, як і раніше, ні про що не запитувала. Чекала, поки Влад розповість сам, а він вагався. Не хотілося перекладати свої проблеми на мамині плечі. Ну, справді, не піде ж вона битися із Зозулею…
Дімка телефонував щодня, але Влад просив його поки не приходити. Дімка був людиною тактовною і не наполягав.
Лікар теж був людиною тактовною, але від нього сховатися не вдалося.
— Як ти почуваєшся?
Влад знизав плечима.
— Ну, ще днів на три я можу тобі дати звільнення, — мовив лікар упівголоса, коли мама навіщось вийшла на кухню. — Але не більше… Розумієш? Проблеми однаково треба якось вирішувати…
Влад кивнув. Лікар попрощався.
— Може, подзвониш комусь, поцікавишся домашніми завданнями? — запитала мама.
— Спробую, — пообіцяв Влад.
Тієї ж миті задеренчав телефон.
— Тебе, — мовила мама.
— Дімка?
— Ні. Якась дівчинка…
З неприємним передчуттям Влад узяв із її рук важку слухавку.
— Привіт, — сказав знайомий напружений голос, — це Марфа Чисторій… Як ти почуваєшся?
— Добре, — відповів Влад. — У мене ангіна.
— Що, правда? — голос чомусь посумнішав. — А коли ти прийдеш до школи?
— Ще не швидко, — збрехав Влад.
— Так?! — голос просто задзвенів од напруги. Владові привиділося, як чистенька Марфа сидить, прив’язана до стільця, і під дулом пістолета ставить йому дурні запитання. — Ти що, серйозно хворий?
— Кажу ж — ангіна…
— Може, тобі уроки занести?
Владові стало смішно. Закохалася вона, чи що? Чисторій?!
— Не треба, — заперечив жорстко. — Вибач, мені не можна багато розмовляти.
І поклав слухавку.
Марфиним дзвінком він переймався години півтори — до самісінької темряви. Навіть настрій поліпшився — уявив собі, що слава його таки існує, що вона розповзлася по класі й по школі, й щоранку дівчиська чекають його біля входу — а раптом сьогодні прийде?! Що в очах однокласників він не побите щеня, а людина, котра повстала проти Зозулі, відчайдух, який не побоявся вийти сам-на-сам проти всієї цієї зграї…
О восьмій вечора раптом подзвонили ще. Інша однокласниця, Дана Стасів, цікавилася станом його здоров’я.
«Вони що, змовилися?» — майже весело думав Влад, повторюючи мало не дослівно все сказане раніше Марфі Чисторій.
Мама покінчила зі справами й сіла грати з Владом у шахи. Як не дивно, але цього разу він не отримував від гри майже ніякого задоволення — все думав, і думки його помалу сповзали на з’ясування, хто вродливіший — Марфа чи Дана, і в кого більші очі, та й…
— Твій хід, — укотре нагадала мама. — Ти граєш, чи ні? Я так не буду…
Цієї миті телефон зателенькав знову.
— Владе? Це ти? Як почуваєшся?
Здається, він майже не здивувався.
Вони телефонували одна по одній — дівчатка з його класу, і ті, з ким він товаришував, і ті, з ким ніколи й справи не мав, і ті, хто таємно зітхав за ним, і ті, хто не пропускав нагоду бовкнути про нього гидоту. Вони дзвонили, щоб довідатися про його самопочуття, і майже в усіх — Влад звернув увагу — були перелякані, іноді на межі сліз голоси.
Він розлютився. Знущаються? Дівки? За наказом Зозулі? Але ж половина з них ніколи Зозулі не прислуговувала, та й узагалі…
Потім потелефонував Ждан. Довго вибачався за клопіт, пропонував збігати за ліками, чи принести уроки, або ще що-небудь, мед, наприклад, є хороший…
Тож усе-таки слава? Визнання?!
Влад стримано подякував Ждану за турботу й, поскаржившись на біль у горлі, скоріше обірвав розмову. Щось у Ждановому голосі… щось покірне, нудотне… заважало йому як слід насолодитися власним тріумфом.
Заледве розпрощавшись із Жданом, він передзвонив Дімкові:
— Привіт… Слухай, що там таке? У школі?
— Нічого, — здивовано відгукнувся Дімка. — Просто напрочуд тихо, навіть оці шакали не посміхаються…
Влад завагався: розповідати про дзвінки дівчат, чи ні?
— Скільки можна висіти на телефоні? — запитала мама.
— Вибач, — швидко перепросив Влад. — Мене тут од телефону женуть… Ну, бувай.
І поклав слухавку.
Мама тим часом пішла на кухню, і шахи самі собою відпали. Влад улігся з книгою, але через хвилину телефон заволав знову.
— Палій? Вітаннячко. За тобою тут усі так з…
Голос у Лінки Рибалко був веселий-превеселий, целулоїдно-радісний, як у ляльки.
— Йди геть, — утомлено рубонув Влад і кинув трубку.
— Ти що?! — обурилася мама, яка саме повернулася до кімнати. — Дівчинці? Таким тоном?!
— Це Лінка Рибалко, — процідив крізь зуби Влад. І відразу знову задзвонив телефон. Влада пересмикнуло.
— Візьми! — попросив він маму й укрився з головою.
— Так, — дивувалася мама за тонкими стінками його темного барлогу. — Ні… Ще кілька днів він пробуде вдома… А хто його запитує? Ліна? Ах, Ліна…
Влад затулив вуха.
Усе. Це розіграш. Це дурне Зозулине інсценування. Вони його вже й удома дістали, не могли три дні зачекати… І Ждан із ними! Хоча чого тут дивуватися… Але — Марфа?! Із Зозулею?! Маячня. Може, справді — маячня?
