Зворотний бік темряви - Корний Дара (библиотека книг бесплатно без регистрации TXT) 📗
– Якими? – Мальва нажахано розуміла, що Стрибог її розуміє ще менше, аніж Птаха. Та принаймні намагалася, і у відповідь Мальва також пробувала з Птахою розмовляти нормально. А тут? Хе!
Дівчина наїжачилася, почала майже нормально відповідати і повільно казати, наче говорила з душевнохворим:
– До-ро-гень-кий, зо-ло-тень-кий та-точ-ку! Ка-жу, що я спецом, тоб-то спеці-а-льно, сю-ди прий-шла до те-бе, щоб по-ба-чи-ти світ тем-них у на-ту-рі, тоб-то на влас-ні о-чі, як-що вже інакше не можна. – Перевела подих, продовжувала вже спокійно: – І якщо ти кажеш, що мене підмовили, то помиляєшся, бо, до речі, тільки дякуючи Пані Довершеності, як ти Птаху обізвав, я зараз тут. Чесно зізнаюся, згадуючи твій фокус-покус зі Святиком і те, як ти ледве не порішив Птаху, не дуже хотілося до тебе повертатися. І тому, мій файнесенький таточку, у мене до тебе навіть не прохання, вимога. Щоб я нічого образливого в бік Птахи і випадів щодо простих смертних не чула, окей? І мені фіолетово-бузково, що там інші темні про це думають, зараз мене цікавиш тільки ти. Ну шо, зашарив, тобіж врубався? Тю. Блі-і-ін, зрозумів?
Мальва, коли дуже нервувала чи сердилася, вже не могла нормально говорити.
Стрибог вражено мовчав. Він не сподівався від Мальви такої реакції – це точно. Вона могла бути розгубленою, трохи зніяковілою, може, ледь-ледь упертою, але такою зухвалою… Він, будучи обмінчуком Святославом, здавалося, непогано вивчив її характер, манери. Ніжна, добра, довірлива. А тут така зверхність, презирство та непокора. Звісно, хлопчику Святославу вона хотіла подобатися, тому й старалася стати кращою, а зараз не до церемоній – вже яка є. І Стрибог ледве стримувався, щоб не бовкнути дівчині зайвого, бо найменше хотів зараз війни з власною донькою. Має юнка запальну вдачу. Ще закомизиться і передумає йти. Тож відповідав удавано спокійно, взявши себе в руки:
– Може, не станемо сваритися, дочко, га? І недоречно зовсім, люба, ставити якісь там вимоги. Чи ти не чула, що я щойно розповідав? Як ти можеш зі своїм рідним батьком так розмовляти? Ох, роботи у нас з тобою багатенько, я бачу. Тут великий та мудрий Морок має слушність – ти рідкий матеріал, а не щире золото. Та, зрештою, що хотіти від смертних, серед яких ти виросла? Хіба отруйне зілля може дарувати неотруйні плоди?
Мальва іронічно посміхнулася. Стрибог починав її дратувати. Тому одразу відбилась, не довго думаючи:
– Та ну! Йоперний театр, тобто цирк на дроті, вкупі з клоунами. Ну шо ти гониш? То, може, ти себе вважаєш ідеальним, га? Теж мені зебестовий знайшовся! Я з тобою сперечаюся? Оце мене схарює конкретно. Та я ще й не починала. От як почну, ще не такої заспіваєш. А щодо темних та того твого світу…
Стрибог різко перебив дівчину:
– Це і твій світ, дитинко, це світ твоїх предків.
– Йоханий бабай! Прям убойно! Тупо провал! Але, я ще раз тобі повторюю, папічок коханий-травою напхaний, що не терпітиму, коли ображатимуть смертних чи Птаху. Це табу. Лишень за цієї умови я піду з тобою до дідька в зуби. І потому вже від тебе, ти, тіпа, мій Учитель від темних, так? Так от – від тебе залежить, чи мені у вас сподобається. Тому, дорогезні мої темні, Птаху і смертних не ображати. Це навіть не прохання! Домовилися?
Стрибог криво посміхався. Мала була вперта, як віслюк.
– Домовилися. – Старався не кричати, запхав весь свій характер до кишені. Бо то була його донька, єдина рідна його дитина, з якою мусив порозумітися. – От навчила тебе ця Пташка дурні різної, вже встигла засмітити голову непотребом. Що за слова, дівчино, що за мова? Як ти зі мною розмовляєш і що це за вимоги? Давай руку і йдемо вже – нас удома зачекалися.
Мальва хмикнула і стала в позу «а-ля українка» – то бабуся Горпина ту позу так називала, тобто руки в боки. Глузливо наморщила лоба:
– Овва, як каже моя бабуся Горпина. По ходу, ти мене напрягаєш. А ше хочеш від мене типу пієтету? Тоді, Стрибоже, веди себе адекватно, а то я можу і назад, тобто до Птахи, повернутися.
– Уже не можеш, – він говорив упевнено. – Роззирнися. Я передбачав, що ти можеш закомизитися, і тому нас перемістив.
То капєц. Так захопилася сваркою, що й не помітила, як вони кудись перемістилися. Але як він це зробив? Без варгана, авжеж: варган – це зброя світлих безсмертних… Темні не користуються світлим блиском музики. Це їх убиває. Мальва уважно роздивлялася довкола. Поруч текла не дуже широка річка, через неї перекинутий дерев’яний міст. На тому березі за мостом – висока брама в кам’яному мурі. Довкола все неначе в сутінках. Сонцем тут і не пахне. Щось Мальва сумнівається дуже, чи воно взагалі тут буває. Ні деревинки, ні травинки. Цікаво, що ж тут тримає небо, якщо й трави нема. Закинула голову догори. Блін, хіба в тих сутінках небо побачиш? А мо’, його тут взагалі нетойво? Ні, бути такого не може. Небо є всюди. Просто тут небо тримає щось геть інше, а що саме, їй зараз не хотілось знати. Вона вже перестала дивуватися таким метаморфозам, бо з Птахою звикла подорожувати та переміщуватися в найнесподіваніші місця. Дзябоніла тихо й мирно річка. Вода в ній здавалася чорною. Чи від того, що світла та барв тут бракувало, чи від кольору її дна. Поклала руку собі на сонячне сплетіння і ледве втрималася, щоб не закричати… То була річка з мертвою водою. Дивно, але від води не відчувала загрози, хоч про це звідкись знала – вода у річці мертва, принаймні її частина.
– Бачиш, Мальво, – помітивши збентеження Мальви і розтлумачивши його по-своєму, озвався Стрибог. – Ти стоїш на початку нової дороги, нового життя, і зараз ти у нього увійдеш. Тож перестань вередувати і ласкаво просимо додому.
Чоловік простягнув руку, запрошуючи дівчину на міст. Але Мальва навіть не поворухнулась. Перевела свій погляд з річки на Стриба. Дивилася пильно в його чорні, бездонні, як вода у ріці, очі:
– Що? На початку дороги? Тупа правал. Ти думаєш, що заманив мене в пастку і я тут маю зі страху в штани накласти, так? Поки не почую обіцянки, що не станеш принаймні при мені ображати та обзивати Птаху й смертних, то й з місця не зрушу. Шариш?
– Ну-ну. О Чорнобоже! Ти знову погано говориш? Що за мова? Ні світлі безсмертні, ні Птаха такого осквернення власного тіла собі не дозволяють. А ти ще хочеш, щоб я любив чи поважав смертних? То їх робота – спаскудження та засмічення тіла через мову. Невже Птаха тобі цього досі не розтовкмачила? – Стрибог кепкував з Мальви. – Ну не хочеш іти, як хочеш. То я пішов, а ти посидь на березі цієї чудової річки та поміркуй. Коли порозумнішаєш, попросиш вибачення за свою поведінку й покличеш мене, і я, може, прийду відразу, а може, і не відразу, якщо буду дуже зайнятий.
– Ой, тримайте мене семеро! Повний капєц! Темний безсмертний мене буде навчати правильності мови? Цікаво, чого це у тебе вона така красива, га? Начебто вас, темних, мало б тішити, коли люди лихословлять.
– Що, тішити? Тратити сили на подолання ще й словесних покручів? Не туди дивишся, дитинко. Темні ніколи не дозволять оскверняти своє тіло та душу глупими словами. То сірі так розважаються. Слова – то не просто звуки з твого рота, а частинка твого єства. Ліпше хай вона буде правильною, бо збочення не для темного боку і не для світлого. Бачиш, а нас зі світлими навіть щось об’єднує.
– Ага. Прикинь! Любов до мови! – І Мальва розреготалася, а Стрибог, вкотре не розуміючи її веселощів, здивовано кліпав.
– Так, любов до мови. То лишень сірим нема до цього діла, вони провокують гнилизну словесну, але… Давай згодом і про це порозмовляємо. Бо час підпирає. Ну, то що, дочко, пішли чи далі будеш упиратися?
– Нє, не піду. Ну й засранець ти, Стрибоже! – Мальва сердито блиснула очима в бік чоловіка, – О, ескюзмі, тобто вибач, я старих не ображаю, але ти сам напросився. Що за подвійні стандарти: ми не лихословимо, але смертних зневажаємо і можемо отак запросто і світ, який нам не подобається, разом з усім у ньому, мертвим і живим, спалити.
– Зневага та лихослів’я, Мальво, різні речі. Ще раз повторюю: слова це не просто набір звуків, який вилітає зсередини людини. Це те, що ти народжуєш. Ти можеш народити прекрасне, ніжне й добре створіння, а можеш покруча, вбивцю, що губить не тільки оточуючих, на яких впливають твої покручі-слова, а й тебе. Але… Прошу, благаю! Давай про це потім поговоримо. Ця річка не дуже добре впливає на тих, хто надто довго біля неї перебуває. Тому не комизься, дитинко, ходімо.
