Ґудзик - Роздобудько Ирэн Виталиевна (читать книги онлайн без TXT) 📗
— Здається, ми тут здохнемо від нудьги! — зауважив Макс. — Хоча… можна ходити у триденні походи в гори. Я бачив оголошення на дошці. Ти як щодо цього?
— Ще не знаю…
Ми так-сяк поперегортали вермішель, не без задоволення випили по дві склянки холодного кефіру й вийшли на сонце. Я ще недостатньо добре знав Макса, і мені захотілося відірватися, прогулятися наодинці.
— Ну, ти куди? — мимоволі запитав я.
— Піду ще покемарю, — відповів той. — А ти?
— Пройдуся…
Вранці територія турбази мала зовсім непривабливий вигляд. Скульптури були жахливі, альтанки поламані. Тільки непідстрижені кущі, високі дерева обабіч алей та клумби в різнокольорових капелюхах троянд були природними й не викликали роздратування. Попри все, мені подобалося це запустіння. Я вийшов до басейну. Біля нього походжали кілька людей, але ніхто не насмілювався пірнути в зеленувату, вкриту ряскою воду. Швидше за все, вона була дощовою й простояла в цьому бетонному кориті ціле літо. По темній, непрозорій поверхні, як човники, ковзали кленові листки.
Я одразу побачив її. Даремно хвилювався, що не впізнаю! Вона лежала на смугастому рушнику й читала книжку. її волосся — справді дуже темне й густе — було підібране у високий «кінський хвіст». Вона була у відкритому купальнику. Нічого спільного з учорашнім нічним образом. Та я був певен: це вона. Я сів на протилежному боці басейну й почав її розглядати. Марно! Я знову відчув дивну замиленість ока — скільки не вдивлявся, не міг зібрати увесь образ докупи. Він розсипався, як дитячі кубики. Чи гарний в неї стан? Я споглядав її ніжно-рожеві п'яти, що світилися на сонці, і вони здавалися мені райськими яблучками. Можливо, вона була такою, як усі. Але в тому, напевно, й полягає сенс людських стосунків, що якоїсь миті «один з усіх» немов потряпляє в перехрестя небесних променів і стає першим, єдиним з усіх… Я бачив її саме в такому ракурсі — ніби вона була літаком, який «ведуть» два прожектори. Решта простору стала для мене темна й нецікава. Більше не було сенсу так прискіпливо придивлятися до неї. Я підійшов. Примостився поруч на траві й одразу відчув той терпкий нетутешній аромат, тільки вранці він був набагато слабшим, ніжнішим. Вона відірвала погляд від книжки й поглянула в мій бік. У мене не було впевненості, що вона мене впізнала, але я вже розумів, що звичайний варіант знайомства тут не пройде. Запитати, що вона читає, або — чи вірить у кохання з першого погляду? Ні, банально… Зацитувати пару рядків з Бодлера? Безглуздо… Заговорити про погоду? Ще чого…
— Не напружуйся, — раптом сказала вона, — мене звати Ліза. Ти ж це хотів дізнатися?
Її голос роздяг мене до нитки! Вона перевернулася на бік, підперла рукою підборіддя, подивилася мені прямо в очі. Сонце виблискувало на її смаглявому плечі, засліплювало мене.
— Куди ти щезла? — запитав я.
— А я взагалі люблю щезати, — відказала вона й знову зосередилася на книжці. Але я вже не міг жити без її голосу!
— Може, піднімемося на гору? — запропонував я. — Або з'їздимо в місто, посидимо в кав'ярні?
— Це зайве. Кав'ярень мені вистачає і вдома. А на горі зараз спекотно.
Я просидів біля неї аж до обіду. Сто разів мене гукали приятелі то на волейбольний майданчик, то в ліс, дехто зі «старичків» вітався з нею. Час від часу ми перемовлялися буденними фразами. Загалом, нічого особливого. Але трималася вона по-королівськи. Коли їй набридла моя присутність, вона сказала:
— Все, досить. Іди до своїх. Чого ти тут нудишся біля мене?
— Увечері побачимося? — з надією запитав я.
— А куди ж ми звідси подінемося…
Вона мене не зрозуміла! Якби я знімав кіно, із задоволенням вирізав би пару-трійку днів з цієї стрічки, щоби одразу перейти до головного. Я вже розумів, що намагатимусь заслужити її увагу, що ми обов'язково ще раз зійдемо на гору і що я спробую обійняти її. А що робитиме вона? Цього в моєму сценарії не було…
— Знаєш, ким ти опікувався цілий ранок? — запитав Макс, коли ми зійшлися в кімнаті перед обідом.
Я зніяковів. Мені не хотілося теревені розводити про неї. Тобто — взагалі.
— Це ж — Єлизавета Тенецька!
Прізвище було мені знайоме, але я не міг згадати, де його чув.
— Авжеж! — пожвавішав Макс. — Пам'ятаєш торішній молодіжний фестиваль «Ніч кіно»? Вона ж там посіла перше місце за короткометражний фільм «Божевілля»!
Он воно що! Звичайно ж, я, від дев'ятого класу, бігав на цю всенощну, проривався на неї без запрошень усіма правдами-неправдами, аж доки після вступу на підготовчі курси, нарешті, отримав посвідчення й можливість ходити туди без проблем. Тоді з цим було суворо: на вході перевіряли кишені, виявляючи пляшки з алкоголем (ми проносили портвейн у термосах), крім того, з собою треба було мати комсомольський квиток.
Фестиваль тривав з ранку до півночі з короткими перервами на нараду журі, під час якої стомлені глядачі мали можливість з'їсти підсушені бутерброди в буфеті Палацу культури та відсьорбнути з термосів «живильної вологи».
Фільм мені справді сподобався. Навіть приголомшив. Він був знятий дуже просто, без пафосу, без найменшого натяку на будь-яку ідеологію. Це було дивно, незвично. Його обговорення затяглося години на дві-три. Але ніхто не розходився, аж доки розпашілі в суперечках члени журі оголосили його переможців, а представники культсекторів райкому, обкому та решта спостерігачів безславно покинули поле бою, обізвавши це збіговисько «вакханалією на кістках справжнього мистецтва».
Навряд чи я міг би докладно переказати сюжет. Це була невеличка кіноновела про самотність. День жінки — від ранку до вечора — яка безцільно блукає великим містом. І закінчення: машина «швидкої допомоги», люди в синіх халатах, заломлені руки, відчайдушні очі героїні. Як виявилося наприкінці, вона втекла з психіатричної лікарні. От і все… Як таке кіно взагалі могло потрапити на цей комсомольський кінофестиваль, не зрозуміло. Потім я довго згадував його, але ніколи не ідентифікував цю стрічку з жіночим прізвищем автора, не намагався з'ясувати, хто він. І от зараз був збентежений, приголомшений. Невже це вона? Ці теракотові кольори, навмисні подряпини на плівці, ця зйомка в манері підглядання в «замкову шпарину»… Мені стало страшно. Ні, мене не лякало те, що вона — старша й талановитіша — все це тільки збуджувало мою уяву. Я просто відчував, що на мене насувається дев'ятий вал, і найрозумніше, що варто було б зробити — ніколи до неї не наближатися. Але для такого рішення я був занадто молодий.
Хоча досвід спілкування з жінками в мене був чималий. Батько працював головним інженером на одному з потужних підприємств міста, гроші у мене водилися. Аби «пізнати життя», ми з приятелями часто засиджувалися в ресторанах, грали на іподромі, вирушали в походи, і часом наші пригоди були досить небезпечними. Звичайно ж, без жінок не обходилося. Але серйозних захоплень досі не було. Хоча, певен, я багатьом зіпсував враження від того почуття, яке називається «першим коханням»: намагався не зустрічатися з однією дівчиною довше місяця, а найчастіше — й одного тижня. Я прагнув усього, багато й одразу. Відчуття усталених стосунків наводило на мене страшенну нудьгу. Жодного разу я не відчув каяття.
Щоправда, один випадок змусив мене трохи зупинитися…
Тоді ми — я та двоє друзів, старших від мене — сиділи в ресторані «Лісовий» та добирали собі достойні об'єкти для продовження банкету «на хаті» в Мишка. Це був хлопець із заможної родини, мешкав у чотирикімнатній квартирі в центрі міста й часто залишався сам, поки батьки інспектували «загниваючий» капіталізм західних країн. Товариші вже обрали собі кожен по дівчинці й очікували, коли ВІА (вокально-інструментальний ансамбль — так це тоді називалося) налаштує свої гітари, аби запросити дівчат до танцю, а згодом — додому. Я ж, як завжди, вишукував дещо…
Мене не приваблювали відверто вродливі тьолки «модельної зовнішності», як сказали б нині. Волоокі, довгоногі блондинки ніколи не подобалися мені — це все одно, вважав я, що переспати з гумовою лялькою. Хоча з такими було набагато простіше домовитися. Об'єкти ж моєї уваги зазвичай до ресторанів не ходили (хоча це за тими мірками й коштувало копійки).
