Навіжені в Перу - Кидрук Максим Иванович (книги онлайн .txt) 📗

У відповідь звідкись згори прозвучав завчено-приємний дівочий голос, щоправда, з відчутно помітними нотками роздратування:

— Excuse me, sir. We’re going to land in a few minutes, so, please, fasten your seat belt. [5]

Я аж прицмокнув від здивування і розліпив повіки…

Праворуч за овальним пластиком ілюмінатора розмірено гудів бочкоподібний авіаційний двигун. (Судячи по картці з інструкціями на випадок аварійної посадки, яка стирчала з кишеньки на спинці переднього крісла, то був двигун далекомігастрального «Боїнга-767».) Ліворуч, на сусідньому сидінні, неприродно закинувши голову назад, безбожно й брутально схропував Тьомик. Над Тьомиком, схилившись, стояла молоденька стюардеса в синьому чепчику, темно-синьому жакеті і червоній хустинці, зав’язаній навкруг шиї, — шаблонній уніформі працівників авіакомпанії «LAN» [6] — і сердито тицяла пальцем мені у живіт.

— Пардон, — булькнув я, зіщулившись під її докірливим поглядом, після чого більше інстинктивно, аніж усвідомлено потягнувся руками за пасок і застебнув замок.

Однак смаглява дівуля з густим і чорним, мов вугілля, волоссям (типова така латиноамериканка) не відставала. Ще більше насупившись і стиснувши губи, вона тицьнула пальцем на Тьомика.

— Застебніть пояс і йому, — наказала розлючена красуня.

— Е-е-е… Не зрозумів…

— Я його не будитиму!

— Чому?

Здавалося, з нафтово-чорних, круглих, мов горіхи, очей стюардеси от-от полетять іскри. Чи то пак навіть не іскри, а розпечене каміння — цілий метеоритний дощ, який розтовче вщент мого друзяку.

— Він до мене чіпляється, — процідила дівчина.

— О’кей… Тобто перепрошую, сеньйорито… Хлопець трохи пришелепуватий.

Затим неслухняними руками я витягнув з-під напарника ремінь і, намагаючись не розбудити товариша, клацнув застібкою. Незважаючи на обачливість та намагання не торсати друзяку, Тьомик раптово перестав хропти, а в наступну мить пролупив баньки — збоку це, напевно, виглядало так, наче хтось клацнув непримітну кнопочку «Ввімкнути», сховану десь на тілі напарника. Обвівши затуманеним поглядом салон економ-класу, він спинився на стюардесі, кілька разів плямкнув і бадьоро заявив:

— Чувак, ти тільки глянь, яка тьолка!

— Сиди й не смикайся! — рявкнув я, вчасно перехопивши руку, яка вже тягнулась, аби ущипнути бідолашну дівчину за сідничку. — Ми приземляємось.

— Ми помиляємось? У чому ми помиляємось?! Чи ти сказав: похмеляємось? — перепитав Артем, миттю забувши про стюардесу, що, сердито фиркаючи, задріботіла далі по салону. — Говори голосніше, чувак, у мене вуха заклало!

— Я кажу, ми приземляємось! В Перу!

— О! То ми вже долетіли!

— Ага.

Тьомик наліг на мене, прикипівши до ілюмінатора. Літак саме виконував плавний розворот над містом, і у вікна правого борту зазирали… темні громаддя гір.

— Я думав, буде видно океан… — здивовано пролопотів він. — Ти ж ніби казав, що столиця Перу розташована в пустелі на самісінькому березі Тихого океану.

«А й справді — дивно, — зміркував я. — Безперечно, лайнер може заходити на посадку по маршруту, який проходить удалині від океану, однак звідки в пустелі взялись такі гори?» Втім, я все ще був добряче підхмеленим і не міг адекватно перетравлювати інформацію, яка надходила в мозок через ці… як їх?.. зорові рецептори, а тому вирішив облишити дане питання на потім.

Через п’ять хвилин після нашого пробудження величезний авіалайнер м’яко торкнувся посадкової смуги і підкотив до металевого рукава, котрий, неначе щупальце восьминога, відстовбурчився з тіла аеропорту.

Без особливих проблем ми пройшли митний контроль. Багажу в нас не було, окрім двох невеликих наплічників, оформлених як hand luggage [7], адже ми планували наступного дня після прильоту забрати гроші з банку і купити все необхідне, тож ми відразу посунули до виходу з приміщення аеропорту.

Несподівано в моєму серці спалахнула колюча іскорка підозри. Моя першосортна, вивірена інтуїція нашіптувала мені, що щось із нами не так. На перший погляд довкола панував звичний аеропортовий хаос — туди-сюди снують пасажири з великими сумками на коліщатках, поміж них, безцеремонно сигналячи, штовхаються електромобілі, завалені багажем та кореспонденцією, до стійок реєстрації прилипають довгі черги різномастих людців, за вікном терміналу терпляче чекають на клієнтів таксисти, високо над головами сонно шиплять кондиціонери, а біля виходів де-не-де тиняються полісмени у темно-синій формі.

У той же час щось нестерпно муляло мені очі. Я почав крутити головою навсібіч, шукаючи причину раптового неспокою. Аж ось, підвівши погляд, наткнувся на гігантську брудно-білу вивіску, натягнуту над основним виходом з терміналу і все зрозумів.

Шумно глитнувши слину, я притримав Тьомика за лікоть і натужно мовив:

— Чувак, я в тебе дещо маю спитати.

— Ну?

— Ти куди брав квитки?

— Як це куди? — здивувався напарник. — Звісно, до Кіто, столиці Перу!

Я так сильно насупив брови, що Тьомик і собі нахмурився, а потому прослідкував за моїм поглядом і… вражено роззявив рота. Тож уявіть: ми з напарником стирчимо пліч-о-пліч посеред велетенського холу, телющимось на довжезний плакат, розтягнутий над розсувними дверима зі скла, а на плакаті гарними синіми літерами виведено: «Ласкаво просимо до Кіто, столиці Еквадору».

— Ой… — сказав Тьомик і винувато почухався.

Рвучко розвернувшись, я опустив рюкзак на вичищену до блиску підлогу, а тоді з розмаху заліпив товаришеві смаковитого потиличника. Ляпас вийшов хороший — розкотистий і повчальний — аж на нас усі обернулись в радіусі семи-восьми метрів, а Тьомик клюнув носом і ледь не гепнувся на руки.

— Чого б’єшся?! — вереснув Артем, розтираючи долонями шию. — Козел!

— Сам ти козел! — закричав я. — Столиця Перу — це Ліма, чувак. Кіто — це столиця Еквадору. Ек-ва-до-ру! Закарбуй це собі на лобі раз і назавжди, довбодзьобе!

— Ну подумаєш, ну переплутав я трохи, — надув щоки напарник. — Яка взагалі різниця: Кіто чи Ліма, Еквадор чи Перу?

Я закотив очі догори. А потім вдруге хвиснув запотиличника тому телепню.

— Повторюю для дундуків: саме Ліма — а не Кіто! — є столицею Перу, — ось тут я витримав красномовну паузу, аби Тьомик усвідомив усю свою нікчемність і скупість ума, а тоді доказав: — І це те місце, куди я перевів перед вильотом усі наші бабки.

Напарник, який уже скинув наплічник на кахлі і випнув руки у боксерську стійку, готовий завзято відстоювати зневажену честь, несподівано знітився і опустив кулаки.

— Дідько, а я про це навіть не подумав… — його обличчя осунулось і зробилося схожим на винувату мордяку французького бульдога, який випрошує булочку в хазяїна, що незворушно дудлить ранкову каву з круасанами. Такий собі білобрисий, синьоокий і страшно ображений долею французький бульдог.

Я пом’якшав і сказав уже примирливо:

— Хто ж, як не я, про це думатиме, чувак…

— І як нам далі бути? — з надією в голосі спитав Тьомик.

На хвильку я замислився, а потім проказав:

— Мені пощастило, Тьомо, що ти сплутав Ліму саме з Кіто, а не з Пертом, Делі чи Пекіном. На щастя, Еквадор межує з Перу, а тому ми зможемо дістатися до Ліми наземним транспортом.

— А це далеко?

Я замислився, подумки прикидаючи відстань.

— Щось із тисячу кілометрів. По прямій на південь. Насправді не так уже й дале…

Раптом щось кольнуло у мене в грудях, я стулив пельку і заходився гарячково копирсатися в кишенях. Зрештою, обшаривши всі потаємні закапелки в штанах та сорочці, я перекинувся на рюкзак. Без зайвих слів ухопивши мій здогад, Тьомик взявся робити те ж саме. Через хвилину, перетрусивши увесь багаж, ми з напарником стулили долоні докупи, об’єднавши в єдиний фонд наші куці капітали. Тремтячими пальцями я перебрав усі купюри та монетки, нарахувавши загалом трохи більше шістдесяти доларів. «Тисяча кілометрів… — немов друкарська машинка відстукала у мене в голові. — І шістдесят баксів на двох! Оце-то влипли…»