Кола на воді - Печорна Олена (читать книги онлайн бесплатно серию книг .TXT) 📗
– Нічого, – зітхнула старенька. – Обійдемося й без них.
Сходинка, сходинка, знову і знову. Будинок озивався, немов давній товариш чи навіть родич, адже у ньому все було знайомим – до плям на стелі й тріщин під ногами. Колір, запах, звук. Тут минула ледь не половина життя – його, а у когось воно не ділилося на половини. Другий поверх, третій, кілька кроків по сходах – і напис ледь не на всю стіну: «Оксанка + Ілля =». Результат додавання був знову ретельно затертий. Чоловік зупинився й ніжно провів по першому імені. Смішна, доня знову встигла витерти оте кругле, неначе надуте, серце, яке мало дивовижну властивість щоранку з’являтися після знаку «дорівнює». Власне, тільки так і буває – із завданнями про перше кохання. Анатолій зіщулився і злякано відійшов, намагаючись не думати над тим, хто ж тепер витиратиме відповідь.
Квартира зустріла тишею. Власне, що він очікував почути? Тишу, тільки не таку густу. Ця схожа на трясовину, котра засмоктує глибше й глибше: коридор, кухня, вітальня… дитяча… Вдих, крок за поріг – й знову вона. Тиша. Тут все, як завжди, кожна річ на своєму місці: ліжко, шафа, робочий стіл, книжкова полиця, фотографії, вирізки із журналів, шкільний ранець та кактус на підвіконні. Нічого особливого, саме так, напевно, виглядають кімнати більшості десятирічних дівчаток, однак ця вміщувала в собі значно більше, аніж п’ятнадцять квадратних метрів та вікно. Це був її простір, і кожна дрібничка тут нагадувала про дочку. Чоловік безсило заплющив очі. Невже це не сон? Чому? Чому його Оксанка? Біда стенула кістлявими плечима, мовляв, завжди повинен бути хтось, тоді чому не ти?
Ніч пила самотність – пігулка за пігулкою, намагаючись зрозуміти, яка ж із них виявиться фатальною. Самотність. О, цієї ночі вона також була інакша, у стократ сильніша, аніж усе, що він відчував до цього. Почуття самотності огортало, затискало, а потім роздирало на частини рештки думок і волі. Чоловік понуро сидів на дитячому ліжку й похитувався, немов маятник чудернацького годинника, а може, всередині нього застряг годинник – той, що відтепер відлічує смерть. Чи час? Парадоксально, однак, виявляється, час потрібен навіть для усвідомлення того, що за всіма законами має бути поза ним. Дико. Ти є, ось у цю хвилину є, а вже за мить… що? Що за мить? Здавалося – життя, ще встигнеш побачитись, поговорити, пригорнути, дізнатись усе, що має знати тато про дочку… і… Темрява, ніч, тиша й ця їдка самотність, а доні – вже нема.
Він вирішив піти, коли віконне скло пронизало перше проміння ранку. Ноги відмовлялися рухатись, однак чоловік примусив себе піднятись і повільно дійшов до дверей, взявся за ручку та зробив крок за поріг, але кімната раптово озвалася: «Тату». Озирнувся. Тиша. Нікого. Йому здалося, а може… Може, цей крихітний світ не хоче прощатися з ним? Анатолій втомлено зітхнув і востаннє обвів поглядом кімнату – так треба, коли очі раптом самі зупинились на дитячому малюнку. Той лежав посеред письмового столу, поруч стояли фарби і вже висохлі пензлі. Дивно, що Анатолій не помітив його раніше. Очевидно, Оксанка намалювала це якраз перед тим, як… піти. Чоловік підійшов і зазирнув до аркуша, відчуваючи, як зрадницьки затремтіли коліна.
На дитячому малюнку синіло тихе плесо озера, горіли свічечки латаття, а під ними чорнів рядочок літер: «Порятунок всюди, де є любов». Господи! Та він вже бачив це, так-так. Жодних сумнівів, йому не сплутати того озера з іншим, і це було саме воно. Заколотило. Холодно? Що це? Що означає цей малюнок? Він схвильовано вдивлявся у кожну лінію й чітко розумів лише одне – це намалювала його дочка, напис зробила також вона – за кілька годин до… Порятунку не знайти. Адже де в цьому триклятому світі любов? Де?!!
У вікно раптово вдарила вода, Анатолій здригнувся і відскочив. То був Дощ.
Вдруге він повернувся так само раптово, пройшовся розпеченими вулицями міста, розцілував дахи й застиг прозорим маревом над кладовищем. Якась жіночка у чорному натовпі сумовито зітхнула:
– Ну от, небо також заплакало.
Однак уже ввечері над містом стояла та сама спека, неначе зливи й не було. Здалося навіть, що вода привиділась або наснилась – подібне трапляється з речами, на які чекають надто довго. Анатолій втомлено піднявся на другий поверх, зайшов до кабінету і наглухо зачинив двері та єдине вікно (щоб як у труні), дістав пляшку найдорожчого коньяку (вже й не пам’ятав, для якої саме визначної події припас) й на одному подиху випив – склянку, другу, третю. Не допомогло. Перед очима все одно стояла одна і та сама картинка: на труну сиплеться свіжа земля, а з неба нестримними потоками ллється вода, знову, знову і знову. Це ж треба, він практично нічого не пам’ятав із похоронної процесії, а це видіння так глибоко врізалось у свідомість, що, здавалось, пустило там коріння. Чоловік безсило відсунув убік напівпорожню пляшку, встав, підійшов до стіни та з усієї сили загасив кулака об тверду поверхню. Заболіло. Значить, живий.
У двері лякливо постукали.
– Толю, відчини. Так не можна, чуєш?
– Все під контролем. Не хвилюйся. Йди.
Жінка хвилину постояла під дверима, нервово вслухаючись у важку тишу, а потім тихенько прослизнула у кімнату поруч. Він видихнув і повільно сповз по стіні. Рената боїться. Треба ж такому статись. Вона нервує ще за когось, окрім себе… Дивно, а може, він і справді божеволіє?
Одразу ж згадалося обличчя Іри там, на кладовищі, і стало страшно. Так-так, він, як решта чорного натовпу, боявся дивитись на неї, особливо в очі, адже їх там не було, натомість – пустка, розміром у божевілля. Вона стояла така відсторонена й мертва. Хоча… а, може, щаслива, га? Вона ж так і не зрозуміла, що сьогодні поховала доньку, натомість він… Що зрозумів він?!! Чоловік зіскочив на ноги, вхопив пляшку зі столу й від безсилля пошпурив у годинник на стіні. Під ноги посипалося бите скло, уламки, коліщатка – ціла вічність, подрібнена на невблаганне та банальне: тік-так, тік-так, тік-так. Для доні його вже не буде. Так-так. Гримаса відчаю на все серце – від краю до краю. Кінець.
З наступних дев’яти днів він нічогісінько не пам’ятав – занадто схожі, ідентичні. Ранок, обід, вечір, ніч, потім знову по новому колу. Хто вигадав цей рух? А головне: навіщо рухатись, коли куди не йди, все одно наштовхуєшся на стіни. Ні, не стіни будинку. Їх навіть на бачиш, вони невидимі, проте кожна клітинка єства впирається у тверду опору й усвідомлює – мур. Його не пробити, не обійти, не вислизнути, бо виходу просто НЕМА.
Рената щулиться й знову та знову не відходить від нього бодай на крок, нагадуючи цим хижака у засідці. Так-так, він навіть знає, кого саме. Пантеру. Це ж треба, їй пасує навіть цей бісовий чорний колір.
– Толю, ти б поїв. Млинці, твої улюблені.
– Пізніше.
– Ти говориш це вже більше тижня. Далі так продовжуватись не може. Ти від голоду помреш, а мене засудять. Серденько, ну спробуй бодай шматочок, давай я сама тебе погодую, ну…
Чоловік нервово махнув рукою:
– Облиш.
Жінка поставила тарілку на стіл і м’яко обійняла за плечі.
– Толю, життя не закінчилось, воно продовжується. Ти мусиш зібратися й жити далі. Чуєш? Як це не тяжко, боляче, однак…
На чоловічому чолі утворилась зморшка – чимось схожа на знак запитання. Жінка зітхнула й таки наважилась:
– Я… я консультувалася з психотерапевтом… Він може допомогти тобі вийти з цього стану. Він стовідсотково допоможе, це прекрасний фахівець найвищої категорії. Не гнівайся, але я… Я запросила його до нас, сьогодні увечері.
Анатолій напружився, а потім обережно, проте впевнено зняв її руки з плечей.
– Спасибі, але на майбутнє: будь ласкава, подібні плани обговорювати зі мною. Я ж сказав – усе під контролем.
Господи! Як він хотів у це вірити. Аби все було, як колись, як дев’ять розпечених днів тому, коли здавалося, що весь світ затиснутий у нього між пальцями. Дикість. Що? Що він може контролювати? Власний мозок відмовляється коритись, сплутуючи реальність із минулим в один чудернацький клубок, а де там що – піди розбери. Ось. Йому знову привиділась посмішка доні. Чоловік міцно заплющив очі, а відкривши, зрозумів, у чому справа. На обідньому столі стояло величезне фото його дівчинки, де вона посміхалась, тепло-тепло, неначе йому одному. Анатолій підскочив і різким рухом змів скатертину зі столу, посипався дорогий посуд, розлітаючись по підлозі на десятки скляних росинок. Роса… Тут?… Господи, знову і знову вода. Вода, вода, вода й голос Оксанки: «Тату».
