Обліковець - Троян Марина (лучшие бесплатные книги TXT) 📗
І хай гаплик хоч і останньому нерву в ошалілій голові, аби не забувати переставляти ноги. Треба добратися. Дістатися. Дотягти за всяку ціну. Якнайшвидше.
Хапаючись за гілки придорожньої акації, – чи то щоб не зачепитися за них, чи аби втриматися на ногах і не пірнути в страхітливу снігову трясовину, – провалюючись у сніг мало не по коліна, рухалася безстатева постать, закутана в якусь ряднину.
– Дивися, Шраме, хтось наче пхається! – протираючи запухлі очі, гукнула Лейла із сіней. Вона саме вийшла винести сміття, що вже не поміщалося в мішок, і сморід від нього проникав навіть у сонний мозок. Відчинивши двері на вулицю й отримавши по голові шматком затверділого снігу, що налипнув на краю охлялого даху і впав від різкого руху, Лейла вмить передумала виходити. Вона повідомила про це відбірним матюком, кинула мішок на порозі й швидко зачинила двері. Шрам, її джиґун-приймак, якраз сидів у сінях і ліниво затягувався куривом, не надто переймаючись тим, як тягло від нещодавно вибитої шибки. Саме в ту діру у вікні Лейла і примудрилася вгледіти кутану постать, що сунула повз їхню хату.
– Іди проспися, бєлочка! – пестливо відгукнувся приймак, якому несила була й голову повернути. – У таку погоду й піп у церкву не піде! – видав свою теорію. – А в ці нетрі – зуб даю! – і поготів ніхто не полізе.
– Тобі краще знати, – підколола Лейла, перш ніж пірнути з холодних сіней до хоч і облупленої, але теплої хати. Шрам, який жив у Лейли другий місяць і був родом не просто не звідси, а геть не звідси, сприйняв ці слова винятково як комплімент своїм розумовим здібностям.
Лейла зайшла до хати, притулилася спиною до гарячої печі та кинула оком на сліди чоловічої присутності в її домі. Стіл був завалений брудним посудом, порожніми пляшками, банками й недоїдками Лейлиної консервації. Підлога закидана брудним одягом, пачками від цигарок і знов-таки порожніми пляшками та всім уже переліченим. Лейла ще раз усмак матюкнулася. Почувши, як її шлунок матюкнувся у відповідь, згадала, що від учорашнього обіду й ріски в роті не тримала, і вирішила спочатку попоїсти, а потім розгрібати цей гармидер.
Зазирнула в каструлю з учорашнім супом і з серцем гахнула кришкою об підлогу: на поверхні ще їстівної, звареної на м’ясі юшки плавали острівці попелу, а з глибин картопляно-пшоняної гущі нахабно визирав недопалок. «Вижену, гад!» – сичала подумки, копирсаючись у шафках у пошуках чогось, що можна відразу вкинути до рота. Знайшла окраєць давнього чорного хліба і, відгризаючи від нього шматки, жувала на ходу. Ногами згребла брудні лахи до кутка, поставила на табуретку ночви, а на плиту – чайник. «Поїм, помиюся, а потім вижену!» Скривилася, відчувши на язиці гіркоту, повернула окраєць іншим боком і, побачивши на скоринці зеленавий пушок, виплюнула все з рота до каструлі із супом.
Лейлу аж пропасниця била від цього бруду й злиднів. Хотілося їсти й водночас кортіло побалувати себе перед тим, як знову силуватися надати злиденності бодай подоби чистоти й затишку. Врешті, чи ж не вона майже добу, не присідаючи, виконувала мамині доручення, не забувши перед цим зварити співмешканцеві свіженького супчику? І чи ж не їй зараз ще мало не добу прибирати тут після його самостійного «хазяйнування», доки мати не повернулася й не повідбивала їм обом голови? І чи ж не в неї, врешті-решт, сьогодні день народження, а від Шрама, крім радісного «З тебе пляшка!» і подарунка у вигляді цього рейваху, привітань так і не дочекалася? «Вижену свиню таку! Тільки спершу зжеру свою заначку».
Пішла до спальні, де під шматком лінолеуму за шафою було заховано трохи грошей і коробку цукерок. Гроші вона відкладала, щоб поправити зуб. Якось, іще тільки оселившись тут, Шрам уві сні виштовхнув Лейлу з ліжка, вона вдарилася об тумбочку й відбила половину переднього зуба. А це ж не діло дівці ходити з відбитим переднім зубом, мов алкоголічці чи жебрачці! Цукерки їй віддала мамка, якій вони дісталися як подяка за певну послугу. Лейла навмисно не їла їх, чекала «свята».
«Свято» прийшло, і Лейла полізла за шафу. Намацала коробку, і, ще й не витягши її з-під лінолеуму, уже кипіла праведним гнівом. Вона відчувала, що на коробці нема целофану й рельєфні візерунки кришки аж шкребуть – не так шкіру на пальцях, як і без того роз’ятрені нерви. «Паскуда безсовісна! Сам ніколи карамельки поганої не приніс, та ще й до чужого подарунка добрався!» Відкриваючи коробку, дівчина вже не розраховувала багато там побачити, але надіялася знайти бодай щось. Та коробка виявилася геть порожньою, тільки пластикові форми були вимащені рештками шоколаду.
Стоячи на колінах біля шафи, Лейла вилизувала залишки своєї «заначки», доки не почав боліти язик, а слина не змішалася зі сльозами. Вона беззвучно ревіла на підлозі в день свого народження, без шоколаду, без сил, і навіть без злості – тільки з безмежним жалем до себе, до своєї безпорадності та втраченої юності.
Перед її носом безсоромно зяяло зібганими простирадлами незастелене чоловіком ліжко. «Трутень поганий, вижену!» – про себе хлипала вона, витираючи сльози. І знала, що не вижене. Кому ж вона така ще потрібна? Мамці хіба що. Але ж мамка не вічна. Лейла ткнулася лобом у подушку, усе ще прим’яту Шрамовою головою. І мамка – не мужик. Лейла схлипнула ще гіркіше.
На кухні зачовгало: Шрам уже накурився. Задзенькало скло: мабуть, відставляє банки з-під консервації в куток.
Певно, що не вижене. Хіба ж це кінець світу? Аби не гірше. І що з того, що лінькуватий і нічого не робить? Хоч не б’є, не ширяється, не збирає в хаті п’яні тусовки. Звісно, трохи п’є – як же без цього? – та хоч не кінчений алкоголік і з котушок не зривається, як нап’ється, а спить тихенько.
Лейла витерла сльози об наволочку й підповзла назад до шафи: треба хоч гроші переховати. Мацала-мацала під лінолеумом, витягла руку, як могла, скроню обдерла об куток шафи, а грошей так і не знайшла.
«Вижену, як вошивого пса!» Лейла знову аж трусилася з люті, і на цей раз не дала собі часу, щоб охолонути. За два кроки дострибнула до порога спальні, ляснула дверима об стіну, аж штукатурка посипалася, і в скаженому запалі з’явилася на кухні, мов маленьке, але небезпечне торнадо.
– Тут прийшли, – байдуже озвався Шрам із розчищеного кутка біля столу, колотячи свій чай у літровому кухлі. Решта гарячої води, що собі Лейла наготувала для миття, була і на столі, і на підлозі, і трохи – у банках із-під консервації. На порозі, притулившись до одвірка й тупцяючи з ноги на ногу, стояло якесь опудало у валянках і ряднині, з мокрими, ще дитячими очима.
– Мені потрібна баба Химка, – озвалося до Лейли доробало, яке при уважнішому огляді виявилося дівчиною десь одного з нею віку. Великі сірі очі були б гарні, якби не вирячилися з переляку так, що повіки мало не репалися. Обличчя було б чарівним, якби не хворобливий рум’янець до самої шиї.
Лейлин шал трохи влігся.
– Мало що там кому потрібно! – огризнулася вона до дівчини, яка продовжувала тупцяти й витріщатися, але, на Лейлин подив, без презирства чи огиди, а з німим проханням і надією. – Мамки нема, – відказала вже спокійніше.
– А де вона? – не вгамовувалася витрішкувата дівчина. – Я піду за нею…
– Її нема в селі, вона в лікарні, – буркнула Лейла, оглядаючи те дивакувате сміливе дівча.
– У лікарні? З нею все гаразд? – у голосі дівчини чулася вселенська турбота впереміш з особистим розпачем.
«Отакої, ще й вихована! Хоча одразу видно, що не від доброго життя сюди припхалася», – відзначила про себе Лейла, а вголос сказала:
– Апендицит. А чого тобі від мамки треба?
– Та мені… сестрі допомога потрібна… – Дівчина, здавалося, не знала, що робити: чи стояти думати, чи відразу плакати, чи бігти кудись, чи вже не варто.
– Ясно, – коротко відрізала Лейла, ніби показувала, що то не її проблема. І враз, щось надумавши, бовкнула: – Я вмію все, що вміє мамка. Можу піти з тобою. Тільки не безплатно, ясна річ.
Дівчина в ряднині рясно-рясно закліпала й перестала тупцяти. Вона подивилася на Лейлу так, ніби та була чарівною паличкою: і очам не віриш, але хапаєшся за останню, хоч і примарну надію.
