Сповідь відьом. Тінь ночі - Гаркнесс Дебора (читать лучшие читаемые книги .TXT) 📗
Не встигло моє занепокоєння зрости, як з’явилася Франсуаза з чимось, що нагадувало штопальну голку, а її рот наїжачився шпильками, які вона стискала губами. Франсуазу супроводжувала пересувна кравецька майстерня у вигляді купи оксамиту, вовняних тканин та льону. Із тонких худорлявих ніг, на яких трималася та купа, можна було здогадатися, що десь усередині її причаївся П’єр.
— А навіщо вони? — поцікавилася я, підозріло зиркнувши на шпильки.
— Щоб одягнути мадам в ось це, ясна річ. — Із цими словами Франсуаза зняла з вершечка купи якусь бляклу одежину, схожу на мішок з-під борошна. Та шмата була мені зовсім не до вподоби, але, будучи трохи обізнаною з модою доби королеви Єлизавети, я цілком та повністю залежала від ласки Франсуази.
— Іди вниз до себе, Кіте, — сказав Метью своєму приятелеві. — Невдовзі ми до тебе прийдемо. І не базікай багато. Тут я вирішую, що говорити, а не ти.
— Як скажеш, Метью. — Марлоу невимушеним жестом торкнувся краю свого темно-червоного камзола й глузливо вклонився, але тремтіння рук видало його. Це засвідчило, що він і підкоряється пануванню Метью, і водночас чинить йому спротив.
Коли демон пішов, Франсуаза кинула мішковину на сусідню лаву й почала кружляти довкола мене, придивляючись до моєї фігури і міркуючи, з якого боку до неї підступитися. А потім, безнадійно зітхнувши, почала мене вдягати. Тим часом Метью підійшов до столу, зацікавившись купами кореспонденції, розкиданими на його поверхні. Розкривши прямокутний пакет, запечатаний булькою червонуватого сургучу, він стрільнув очима по аркушу, списаному дрібним почерком.
— О Господи, я й забув про це. П’єре!
— Слухаю, мілорде, — почувся приглушений голос із глибини купи матерії.
— Зніми з себе оту гору й розкажи мені про останню скаргу леді Кромвель. — Метью поводився з П’єром та Франсуазою з сумішшю фамільярності та владності. Якщо це був його стиль поводження зі слугами, то мені не відразу вдасться його опанувати.
Поки Метью та П’єр про щось стиха гомоніли біля каміна, мене загортали, приміряли та обколювали шпильками, намагаючись надати більш-менш пристойного вигляду. Франсуаза захоплено заквоктала над єдиною сережкою у моєму вусі та крученими золотими дротинками, всіяними діамантами, що колись належали Ізабо. Як і примірник «Доктора Фауста» та маленька срібна статуетка Діани, ця сережка була одним із трьох предметів, які допомогли нам повернутися саме в це минуле, а не в якесь інше. Понишпоривши в комоді, що стояв неподалік, Франсуаза легко знайшла їй пару. Розібравшись з моїми прикрасами, вона натягнула мені на ноги товсті панчохи й підв’язала їх яскраво-червоними стрічками.
— Здається, я готова, — сказала я, з нетерпінням чекаючи миті, коли можна буде спуститися вниз і розпочати знайомство з шістнадцятим сторіччям. Як продемонструвало моє нетривале спілкування з Франсуазою та прискорений курс мистецтва вдягання, одне діло читати книжки про минуле, а в ньому жити — то зовсім інше.
Метью уважно оглянув мою зовнішність.
— Наразі згодиться.
— Ще й як згодиться, бо вона має скромний та ненав’язливий вигляд, що легко забувається, — зауважила Франсуаза, — а саме так і має виглядати відьма в цьому домі.
Метью проігнорував цю заяву Франсуази й обернувся до мене.
— Перш ніж ми спустимося униз, Діано, не забувай стежити за своїми словами. Кіт — демон, а Джордж знає, що я вампір, проте навіть найбільш розкуті та вільнодумні створіння з підозрою ставляться до нових і не схожих на інших істот.
Унизу я привіталася з Джорджем, приятелем Метью, котрий не мав ані гроша за душею, ані покровителя, офіційно (і, як я сподівалася, цілком у дусі Єлизаветинської доби) побажавши йому доброго вечора.
— Що це за англійська, якою розмовляє ця жінка? — отетеріло спитав Джордж, пересуваючи на лоба круглі окуляри, які збільшували його блакитні очі так, що робили схожим на жабу. Його друга рука завмерла на стегні — у такій самій позі, що й на мальованій мініатюрі з музею Вікторії й Альберта.
— Вона певний час жила в Честері, — скоромовкою пояснив Метью, але Джордж поглянув на нього з явним скептицизмом. Вочевидь, навіть в найглухішій глушині північної Англії не зустрічалося таких химерних зворотів мови, якими я користувалася. Акцент Метью пом’якшав, злившись своєю модуляцією та тембром із вимовою тодішніх часів, але мій залишився незмінно сучасним та американським.
— Вона — відьма, — пояснив Кіт, відсьорбнувши вина.
— Та невже? — здивувався Джордж і знову заходився роздивляти мене з новою цікавістю. У його погляді я не відчула тиску та поштовхів, котрі б свідчили б, що переді мною демон; не відчувала я ані характерного для відьом поколювання шкіри, ані холоду, яким віяло від погляду вампіра. Джордж був звичайною теплокровною людиною, втомленим та літнім чоловіком, який мав такий вигляд, наче життя передчасно його виснажило. — Але ж відьми тобі не до вподоби, Метью, так само, до речі, як і Кіту. Ти завжди розохочував мене, щоб я не займався цією темою. Коли я вирішив написати поему про Гекату, ти сказав мені, що…
— А ця — до вподоби. Настільки до вподоби, що я одружився з нею, — перервав його Метью, для більшої переконливості міцно поцілувавши мене в губи.
— Одружився?! — Джордж ошелешено перевів погляд на Кіта. А потім сказав, прокашлявшись: — Тоді маємо відзначити подвійну радість: ти не затримався у справах, як того боявся П’єр, і, до того ж, повернувся до нас із дружиною. Мої вітання!
Його помпезна промова нагадала мені церемоніальне звернення, і я ледь змогла стримати посмішку. Джордж сліпуче посміхнувся мені й вклонився.
— Мене звуть Джордж Чепмен, господине Ройдон.
Його ім’я було начебто знайомим, і я почала нишпорити в невпорядкованому масиві інформації, що накопичилася у моїй голові історика. Чепмен не був алхіміком, бо я спеціалізувалася саме на цій темі, але його ім’я не траплялося мені в літературі, що мала стосунок до цієї таємничої теми. Він, вочевидь, був літератором, як і Марлоу, але я ніяк не могла пригадати жодного з його титулів та звань.
Покінчивши з процедурою знайомства, Метью погодився трохи посидіти біля каміна зі своїми гостями. Вони говорили про політику, а Джордж навіть зробив спробу залучити мене до розмови, спитавши про стан доріг та погоду. Я говорила якомога менше, намагаючись упіймати жести та слова, що допомогли б мені видати себе за жінку Єлизаветинської доби. Джордж прийшов у захват від моєї уважності й винагородив мене за це довгою розповіддю про свій найновіший літературний доробок. Кіт, якому не подобалася роль хлопця на підхваті, різко перервав лекцію Джорджа, запропонувавши почитати уголос із «Доктора Фауста».
— Це буде як репетиція для друзів, — сказав демон, збуджено поблискуючи очима, — а справжня вистава почнеться пізніше.
— Тільки не зараз, Кіте. Уже по дванадцятій, а Діана стомлена подорожжю, — сказав Метью, піднімаючи мене на ноги.
Коли ми виходили з кімнати, Кіт із нас очей не зводив. Він знав, що ми щось приховуємо. Він чіплявся до кожної незвичної для нього фрази, яку я боязко вставляла в розмову, і задумливо замовк, коли Метью не зміг пригадати, куди подів свою лютню.
Перед тим як ми покинули Медісон, Метью попередив мене, що Кіт надзвичайно проникливий навіть для демона. «Цікаво, скільки часу пройде, поки Марлоу не здогадається, що саме ми з Метью приховуємо», — подумала я. Відповідь на це запитання я отримала через кілька годин.
Наступного ранку, поки домочадці прокидалися, ми поговорили в затишному куточку, де стояло наше ліжко.
Спочатку Метью охоче відповідав на мої запитання про Кіта (як виявилося, той був сином чоботаря) та Джорджа (який, на мій подив, виявився не набагато старшим від Марлоу). Та коли я перейшла до практичних запитань про керування домашнім господарством і кодексом поведінки жінок, Метью стало нецікаво.
— А як же стосовно моєї одежі? — поцікавилася я, намагаючись зосередити його увагу на нагальних проблемах.
— Не думаю, що жінкам слід спати ось у цьому, — відповів Метью, смикнувши мій пеньюар з тонкого льону. Він розв’язав його мереживний комірець і вже був зібрався поцілувати мене в шию, щоб переконати у своїй точці зору, як саме в цю мить хтось рвучко розкрив ширму ліжка. Від яскравого сонця я примружилася.
