Пентакль: Збірка - Олди Генри Лайон (книги читать бесплатно без регистрации полные txt) 📗
Звичайно, з Леська стали сміятися. Він почервонів, доводячи, що усе правда, все так і було, що чорти таки гналися, але не наздогнали, тому що він, Лесько, дуже вправно повз на пузі і кавуна котив перед собою. А коли чорти вже зовсім було хапали його за п’яти, він скинув кавун у Стугну, переплив з ним на інший берег і там уже розрізав ножичком і з’їв. (Сам з’їв цілий кавун? — умирав від сміху Андрій. Чи з чортами поділився?) Дійшло майже до бійки. Попутані коні осудливо косували оком, пряли вухами, форкали. На щастя, хтось згадав, що пора збиратися додому — сонце вже ген де, а таки заїхали далеченько… Так усе й обійшлося Леськові, хіба що Андрій, по натурі злопам’ятний, іноді пригадував йому той «подвиг»: «То як кавун, солодкий? А чортам залишив шматочок?»
Омелько пробував кавуна усього кілька разів у житті. Свого баштана в родини не було, у селі вирощували тільки гарбузи, а купувати солодощі на базарі батько вважав балуванням. Німцеві володіння дітям було велено обходити десятою дорогою. Омелько й обходив; тільки іноді, проїжджаючи мимо, накидав повід Рудої на гілку старого дуба біля дороги і швидко, щоб ніхто не побачив, забирався майже на саму верхівку.
Відтіля був видний баштан — квадратне поле, де просто на землі задумливо лежали темно-зелені кавуни, кожен розміром з голову дорослого чоловіка. Здавалося, їх ніхто не охороняє; Омелько намагався уявити чортів, як вони ходять з вилами уздовж огорожі, але в сонячному світлі чорти видумувалися якісь нестрашні. От коли на полі з’являвся рудий німець у куцому каптанчику, у панських штанях і начищених до блиску чоботях — отоді справді бувало моторошно…
Але німець з’являвся рідко. Частіше видно було сторожа — вусатий, стрижений «під макітру», завжди похмурий і злий. Оглядав баштан — і повертався в сторожку. Цього сторожа добре знали всі хлопці в окрузі — він міг потягнути батогом нізащо. Одного разу пастушки, заговорившись, присіли перекусити під самою межею панського лісу, де найсуворіше було заборонено збирати хмиз. Хлопці і не збирали, вони навіть за межу не встигли перебратися, але вусатий сторож розсудив по-своєму: налетів верхи, став батожити, до кого міг дотягнутися, а Омелька, наймолодшого, загнав у кут — спиною до огорожі, лицем до верхівця, куди подітися?
Добре, що Омелько тоді не розгубився. Юркнув під ноги коневі й вискочив з того боку. Ризикував, звичайно, та як інакше?
Цей сторож дуже не подобався Омелькові, і, дивлячись на нього з гілки дуба, хлопець зітхав і супився.
Руда іржала внизу і смикала повід, Вороний, стоячи поряд, непокоївся, та й дорогою от-от міг хтось пройти чи проїхати. Омелько злазив з дерева, обдираючи долоні, знову видряпувався на спину Рудої і продовжував шлях, думаючи про кавуни і ще про те, чи є у німця собаки. Чи можна справді кавуна викотити? Вдень не можна — поле як на долоні. А вночі? Якщо повзти тихенько, а перед тим побризкатися святою водою і взяти в діда оберіг від чортів?
— Нащо тобі оберіг? — запитав дід.
Омелько почав плести щось, ніби батько незабаром збирається відправляти його з Вороним у нічне, а якщо їхати повз старий млин уночі, то неодмінно побачиш чорта, і з цієї нагоди саме потрібний оберіг. Дід скинув бровами — Омелько замовк на півслові.
— Ти, хлопче, хрестися, коли привидиться, — суворо сказав дід. — Хрестися і молитву повторюй. І в ті місця, куди ходити не велено — боронь Боже тобі суватися, хлопче.
Омелько злякався і довгенько таки про баштан не згадував. Тим часом підійшли жнива, і стало не до вигадок.
Колеса від воза замочили в ставку біля берега, і обов’язком Омелька було бігати щодня, перевіряти, чи не спливли колеса на поверхню. Тут же намокало барило, у якому повезуть на поле питну воду; усю зиму воно зберігалося на горищі, висохло, пощілилося, і ось тепер набрякло, «пило воду». Час від часу батько витягав його на берег, перевіряючи, де тече. Напередодні від’їзду з’ясувалося, що якась вперта щілина не бажає затягуватися, і тоді батько велів Омелькові бігти і нашкребти дьогтю з тільки-но змащених осей, і Омелько приніс у пригорщі ще не загустілого дьогтю, батько замазав щілину і барило стало остаточно готовим.
Викотили з води важкі колеса, прикотили у двір і надягли на осі. Навантажили вози необхідним у полі інструментом — коси, грабельки, казан для каші, «катряга» — дерев’яний каркас, покритий полотниною, складаний наметик, у якому будуть ночувати на полі женці; «таганок» — хрестовина із залізним гаком, щоб вішати казан над вогнем; єдина на всіх свитка, якою будуть укриватися вночі…
Удосвіта рушили. Сонце зустрічали вже у полі. Батько і брати косили, мати і Варка рівняли покоси — колосся мокре, у росі, нехай підсохне… Омелько — на похваті: підносив воду, наглядав за кіньми, стриноженими неподалік. До сніданку всі напрацювалися, притомилися; нашвидку поснідали хлібом і салом — жнива цього року почали вже після Петра, піст закінчився, сім’я розговілася. Не гаючи часу, знову взялися за роботу…
Сонце піднімалося усе вище. Над жнивним полем, наче марево, струменіла полуденна спека. Блакитні метелики опускалися на блакитні квіти — волошки…
Омелько орудував граблями, губи злипались від спраги, і йому ввижалися кавуни. Гори кавунів; кожна зелена голова посміхалася йому червоним ротом, підморгувала, сходила солодким соком.
Встигли скосити трохи більше половини, і тут задощило. Ні косити, ні в’язати не можна було. Батько стояв посеред поля, дивлячись у сіре, обложними хмарами закрите небо. Уся постать його виражала напругу: якби Омелько вірив, що батько може чогось боятися — вирішив би, що він справді чимось наляканий. Старші супилися; Омелько пам’ятав один по-справжньому голодний рік — він тоді був зовсім маленьким і згадував не стільки тупий біль у шлунку, скільки панічний страх:
усім у ті дні було страшно, за вікнами бродили волохаті тіні, підходили близько, Омелько просинався серед ночі, йому здавалося, що десь скриплять кістки…
Брати дрімали в коморі, зарившись у сіно. У темряві пофоркували Руда і Вороний.
…А якщо усе-таки вночі?
У таку непогоду навіть собаки сплять, накривши морди лапами…
