Аукціон - Семенов Юлиан Семенович (читать книги бесплатно полностью TXT) 📗
… Повернувся додому о пів на одинадцяту, поставив на плиту каструлю з водою, — ріденький «геркулес» з оливковою олією і протертим сиром — найулюбленіша їжа, — переглянув газети, поки їздив до Ялти їх набралося чимало; телефонний дзвінок злякав чомусь — пізно вже; дзвонив Лопух.
— Здорово, старий, вітаю тебе.
— Добрий вечір, Юро… Як ти?
— Дзвоню, щоб попрощатися.
— Куди їдеш?
— Та нікуди не їду. Просто рак у мене.
Степанов притиснув вухом трубку, прикурив сигарету (із Штатів перестали поставляти якусь гидоту для радянських «Мальборо», крутися тепер, спробуй дістати, а звичка — друга натура, нічого не вдієш), важко затягся:
— Та облиш, Юро, який там у біса рак?! Невже ти віриш ескулапам?!
— Рак легенів, старий. І нібито шлунка.
— Виходить, треба оперуватися.
— Що я й збираюсь робити найближчими днями.
— Все буде гаразд.
— Можливо. Я ж не просто так в онкологію лягаю, іду в атаку на стару з косою, за свого Дениска йду боротися, він же ще маленький, я повинен хоч кілька років опікати його, як він без мене буде?! Я ставлюсь до лікарів, як до союзників, тож допомагатиму їм у всьому… Думаєш, не розумію, як багато залежить від мене?! Я не боюся, Дмитре, ні, і не тому, що дурень, в якого уява не працює, просто буде дуже несправедливо, коли щось станеться, саме зараз… Усе ж таки Денискові лише одинадцять, Катя вийде заміж, а діти нелегко звикають до вітчима, або вже в ранньому дитинстві, або ж у років сімнадцять, там армія, друзі, нема трагедії, нормальний хід…
— Стривай, Юро, стривай, ти щось надто раціонально мислиш для ракового хворого… Потапова пригадуєш?
— Якого? Ігоря?
— Так. У нього теж рак знайшли, а потім виявилося, що то звичайна виразка…
— Дмитре… Старик… Друже мій, — Лопухов зітхнув нарешті, потім закашлявся, тяжко, сухо. — Але ж у нього стресів було менше, ніж у мене…
Справді, подумав Степанов, стресів у Потапова було мало, рослина, а не людина, головне — вчасно «кинути в топку», їв хвилина в хвилину, а бідолашного Лопуха зняли з роботи за те, що його заступник виявився пройдисвітом, дружина після цього покинула його, він перебивався сяк-так по койках, поки Степанов не влаштував його на «Мосфільм», адміністратором; Лопухов знову піднявся, показав своє вміння працювати, завзято вів картини, але душа ятрилася безперестану, нема нічого гіршого за несправедливе покарання, от його й шарахнуло; одним словом, стрес, коли й хто його тільки вигадав?! Адже сам по собі факт існував за всіх часів: когось коханий обдурив — стрес; у когось коня вкрали — також; не першу тисячу років таке на світі твориться, і на тобі, слово зовсім недавно вигадали, коротке слово, яке визначає те, що загрожує кожному; «стрес», і все, будь-кому ясно…
— Хто тебе дивився, Юро?
— Найкращі лікарі… Я вірю їм абсолютно… І не збираюсь так швидко здаватися, боротимусь не на життя, а на смерть, як під Мінськом, у сорок четвертому.
Він ветеран, подумав Степанов, йому тоді сповнилось сімнадцять; у шістдесятих ще не було й сорока, в сімдесятих — п’ятидесяти, а у вісімдесятих — сьомий десяток пішов, рубіж, немов Рубікон, яке ж коротке життя, яке швидкоплинне!
— Юрчику, я можу чимось допомогти тобі, брате?
— А ти мені вже допоміг. Тому й дзвоню, щоб про всяк випадок попрощатися, Дмитре. Я мало до кого дзвоню, лише до тих, хто витримав випробування на дружбу…
… Каша підгоріла, та не говорити ж Лопуху, почекай, я газ вимкну, «геркулес» курить, не можна такого казати, коли з тобою прощається друг, сиди й дивись, як димить каструля, і згадуй той час, коли ви були молоді, ти — зовсім молодий, а він — сорокарічний, ось тільки посивів якось одразу, різко здав, біль у собі носив, як колючку… Любив тоді примовляти: «будемо жити». Спробуй придумай таке, не придумаєш, це мусить відлитися; невже тільки біль дає відчуття істини в слові? Якось несправедливо це; біль, наче пес, хапає за литки людство, яке прагне щастя й радості, любові й дружби, а не страждання!
Однак Іванова баба щосуботи ходила до церкви просити милостині, щоб люди бачили її страждання, а Іван вже тоді був інженер-майором, кожного місяця посилав у село гроші, хату їй відремонтував, курей і козу купив, однак баба перед усіма вдавала з себе страдницю, а радість, — що онук людиною став, — приховувала; від пристріту, чи що, спитав її Іван; ні, відповіла баба. Він — терпів і нам велів, страждання — угодне, а радість — гріховна, так нас батюшка в церковно-приходській учив, а батюшка лихого не скаже.
… Об одинадцятій подзвонили з редакції; Ігор став членом колегії, вів закордонний відділ, попросив написати про Нікарагуа.
— Треба було б у номер, — сказав він. — У Сан-Хосе вибухнула бомба, угробило чоловік сорок, і зрадника Пастору, кажуть, поранило. Ну а «Свобода», ясна річ, покотила бочку на Манагуа… Так от, Пастору не поранило, це був спектакль, добре поставлений спектакль із трупами, Пастора віддав своїх, тих, мабуть, які вирішили від нього піти, Сценарій старий, обкатаний, ти був і в Коста-Ріці, і в Нікарагуа, напиши, старик, матеріал у номер, га?!
— У номер не встигну, — відповів Степанов, — а завтра зроблю, треба ж підняти матеріали, як-не-як Пастора був «команданте зеро». Робити нарис просто так, аби відписатися — нема смислу, народ у Манагуа дуже хороший, діло чисте, тут треба копнути проблему зрадництва, Пастора не зразу ж відійшов, він спочатку був разом з усіма, а потім вирішив, що його обійшли почестями, тім’ячко слави не витримало; шлях до термідора починається в той день і годину, коли один з учасників руху вважає, що його обійшли оваціями, і замість займенника «ми» весь час чує в собі гучне «я»…
Ігор усміхнувся:
— Ти що, проти принципу вияву індивідуальності?
— Навпаки, за. Чим індивідуальніше кожне «я», тим міцніше суспільство.
— Тобто «ми», — зробив висновок Ігор. — Спасибі, старик, завтра чекаю коментаря.
— Добре… А ти поговори із хлопцями з відділу нарису, нехай подумають над тим страшним звертанням, яке народилося, — «мужчина» й «жінка».
— То напиши сам! Вони з радістю надрукують, он Солоухін пропонував відновити «добродія» з «добродійкою».
— Між іншим, я за… Ти, до речі, Астаф’єва читав?
— Що саме?
— Його публіцистику. «Сміття під сходами».
— Читав.
— Здорово! В моєму прагматичному черепі також визріла стаття — йому в фавору — про численні ідіотські «не можна», страшні тим, що крадуть у нас головне багатство суспільства — час. Чому оформляти купівлю машини повинен я сам і витрачати на це день, який належить державі, замість того, щоб доручити це юристові чи нотаріусу, оплативши послугу за встановленим прейскурантом? Чому не поставити ще тисячу бензоколонок, щоб люди не гаяли в черзі годин, які знову ж таки належать державі? Чому не передати перші поверхи під кафе, закусочні, бари, чайні, трактири, щоб люди не вистоювали в чергах по кілька годин, аби потрапити до ресторану чи кафе, а нещасливці, яким так і не дісталося місця, не йшли у підворіття — гуляти? Хто заважає, — порушуючи державну постанову, — давати трудящим землю в оренду? Адже й від торгу менше вимагатимуть, та й у суботу і в неділю люди при ділі, а не на дивані чи в дворі — при «козлі»! Чому немає посередницьких контор, які допомогли б мені придбати потрібну книжку, зробити ремонт квартири, побудувати будиночок на садовій ділянці, здати на комісію автомобіль? Це ж економія мільйонів годин, а кожна година має свою товарну вартість, втрата її — непоправна річ.
— Купую тему, — зітхнув Ігор. — На пні. Готовий доповісти завтра на редколегії. Як називатиметься матеріал? «Удар по рідному нехлюйству»? Чи «Реанімація рідного «тягти й не пускати»? Подумай над заголовком, щоб не дуже наших ретроградів лякати.
О пів на дванадцяту подзвонила мама.
— Мене дуже непокоїть Лис, — вказала вона сердитим голосом; «Лисом» називала молодшу доньку Степанова. — Ось-ось почнуться екзамени, а вона зовсім запустила фізику.
