Я, робот - Азимов Айзек (мир книг .TXT) 📗
— П’ятдесят років — чималий термін, — прорік я банальну фразу.
— Аніскільки, якщо оглянутися на свої літа, — заперечила вона. — Просто дивовижно, як швидко вони пролетіли.
Вона відійшла од вікна й сіла за стіл. Мені здалося, що її огорнув сум, хоч обличчя лишалося незворушним.
— Скільки вам років? — поцікавилась вона.
— Тридцять два, — відповів я.
— Тоді ви не пам’ятаєте, яким був світ без роботів. За тих часів людина перед лицем Всесвіту була самітня, без друзів. Тепер вона має творіння, що в усьому допоможуть їй; творіння дужчі, надійніші, ефективніші за неї, цілком віддані їй. Людство більше не самітнє. Ви не задумувалися над цим?
— Боюся, що ні. Я можу процитувати вас?
— Можете. Для вас робот — є робот. Механізми й метал, електрика й позитрон… Розум і залізо! Витвір людини, який у разі потреби вона може й знищити! Але ви не працювали з ними, ви не знаєте їх. Вони чистіші й кращі за нас.
Я спробував підохотити її:
— Хотілося б почути ваші думки щодо роботів. “Інтерпланетері Пресс” розповсюджується по всій Сонячній системі. Три мільярди потенційних читачів, доктор Келвін. Їм цікаво буде знати вашу думку про роботів.
Але підохочувати її було зайве. Вона навряд чи й чула мене і вела далі:
— Можна було б передбачити це з самого початку. Тоді ми продавали роботів для використання на Землі. Як відомо, роботи на той час ще не могли говорити. Згодом, коли вони стали більше схожими на людей, розпочалися протести. Профспілки, звісно, виступали проти конкуренції роботів з людьми, а різні релігійні общини протестували через свої забобони. Вся ця метушня була цілком безглузда й зайва. Але це було.
Всю її розповідь я записав на свій кишеньковий магнітофон, намагаючись робити це непомітно. Коли трохи попрактикуєшся, можна користуватися цим маленьким пристроєм, не виймаючи його з кишені.
— Або візьміть історію з Роббі, — провадила вона далі. — Я ніколи не знала його. Він був демонтований як безнадійно застарілий за рік до початку моєї роботи в компанії. Але я бачила маленьку дівчинку в музеї…
Вона замовкла. Мовчав і я, щоб не заважати її затуманеному погляду, її очам заглибитися в минуле. Скільки літ промайнуло відтоді!
— Цю історію я почула пізніше, і коли нас називали богохульниками, творцями демонів, я завжди думала про нього. Роббі був німим роботом. Він не міг говорити. Його виготовили й продали в 1996 році, коли ще не почалася вузька спеціалізація роботів. Роббі продали як няньку.
— Як кого?
— Як няньку…
РОББІ
Дев’яносто вісім… Дев’яносто дев’ять… Сто!
Глорія відвела свою пухкеньку ручку від очей і якусь мить стояла, морщачи носика й мружачись від сонячного світла. Тоді обережно відійшла від дерева, роздивляючись довкола.
Стаючи навшпиньки, вона зазирала в зарості чагарників, праворуч, затим одійшла ще далі, щоб краще було видно глухі хащі. Була глибока тиша. Лише безупинно дзижчали комахи та зрідка озивався якийсь сміливий птах, не боячись полудневої спеки.
Глорія похнюпилась.
— Я знаю, він сховався в будинку, а я ж йому весь час кажу, що так нечесно.
Стиснувши губки й насупивши бровенята, вона рішуче попрямувала до двоповерхового будинку біля дороги.
Надто пізно почула Глорія позад себе шелестіння, а відтак — ритмічний тупіт металевих ніг Роббі. Озирнувшись, вона побачила, як її друг переможно мчить від своєї схованки до дерева.
— Стривай, Роббі! Так нечесно, Роббі! — у відчаї вигукнула Глорія. — Ти обіцяв не бігти, поки я тебе не знайду!
Її маленькі ніжки не могли поспіти за велетенськими кроками Роббі. Але метрів за десять до мети Роббі враз уповільнив ходу. Глорія зробила відчайдушний ривок, щодуху промчала повз нього й, захекана, першою торкнулася заповітного дерева.
Радісно схвильована, вона оглянулася на вірного Роббі й почала насміхатися, що він не вміє швидко бігати.
— Роббі не може бігати! — кричала вона на всю силу свого восьмирічного голосу. — Я пережену його! Я пережену його!
Вона вигукувала ці слова як заведена.
Роббі, звичайно, не відповідав. Натомість він почав відступати, вдаючи, що тікає, і Глорія кинулася за ним. Але Роббі так спритно вивертався, задкуючи й ухиляючись, що вона своїми ручками лише безпорадно хапала повітря й аж заходилася від сміху.
— Роббі! — верещала вона. — Зупинись!
Він несподівано повернувся, підхопив її вгору й закружляв з нею так, що їй здалося в цю мить, неначе цілий світ провалився кудись у блакитну порожнечу, де виднілися зелені верхівки дерев. Потім Глорія знову опинилася на траві і притиснулася до ноги Роббі, міцно тримаючись за його твердий металевий палець.
Невдовзі Глорія віддихалась. Вона підбила розкуйовджене волосся, мимоволі копіюючи один з маминих жестів, і нахилилася подивитись, чи не порвалася сукня. Тоді вона плеснула долонею по металевій спині Роббі.
— Ти поганий! Я тобі шльопанців надаю!
Роббі зіщулився, затулив обличчя руками, і Глорія мусила заспокоювати його.
— Ну, не бійся, я тебе не битиму. Але все одно тепер моя черга ховатися, бо в тебе довші ноги і ти обіцяв не бігти, поки я не знайду тебе.
Роббі кивнув головою — маленьким паралелепіпедом із заокругленими кутами, прикріпленим з допомогою короткої гнучкої конструкції до такого ж за формою, але значно більшого паралелепіпеда — тулуба — і слухняно повернувся до дерева. Тоненька металева пластинка опустилася на його сяючі очі, і зсередини тулуба почулося розмірене лунке цокання.
— Тільки не підглядай і правильно лічи! — застерегла Глорія й побігла ховатися.
Секунди відлічувалися з незмінною точністю. На сотому ударі повіки Роббі піднялися, його очі знову загорілися червоним світлом і почали озирати галявину. На якусь мить вони зупинилися на клаптику барвистої тканини, що виглядала з-за каменя. Роббі підійшов трохи ближче й переконався, що за каменем справді причаїлася Глорія.
Повільно, весь час залишаючись між Глорією й деревом, він простував до її схованки, і коли вже вона була вся на видноті й не могла навіть удавати, що її не видно, Роббі простягнув до неї одну руку, а другою лунко вдарив себе по нозі. Глорія похнюплено підвелася.
— Ти підглядав! — вигукнула вона. — Та й мені набридло грати в піжмурки. Я хочу кататися.
Але Роббі, ображений несправедливим обвинуваченням, обережно сів на землю й похитав незграбною головою.
Глорія відразу почала його ніжно вмовляти:
— Не сердься, Роббі. Я й на думці не мала, що ти підглядав. Ну, покатай мене!
Але Роббі не так легко було вмовити. Він уперто дивився в небо і ще рішучіше хитав головою.
— Ну, будь ласка, Роббі, будь ласка, покатай мене! — Вона міцно обняла його за шию рожевими ручками.
Нараз її настрій змінився, й вона відійшла від нього.
— Якщо ти мене не послухаєш, я заплачу! — I обличчя її погрозливо скривилося, ніби ось-ось покапають сльози.
Та немилосердний Роббі не звернув на цю погрозу аніякісінької уваги і втретє похитав головою. Глорія вдалася до останнього козиря.
— Якщо ти не покатаєш мене, — вигукнула вона із запалом, — я більше ніколи тобі не розповідатиму казок! Ось так! Жодної!
Після такого ультиматуму Роббі змушений був здатися негайно й беззастережно. Він так енергійно закивав головою, що його металева шия аж гула. Відтак обережно підняв дівчинку й посадив на свої широкі пласкі плечі.
Глорія радісно скрикнула, сльози вмить зникли. Металева “шкіра” Роббі, під якою нагрівальні елементи підтримували постійну температуру в 21 °C, була приємна на дотик, а гучні, красиві звуки, що вилунювали, коли вона тарабанила п’ятками по його грудях, просто зачаровували.
