Шості двері - Роздобудько Ирэн Виталиевна (читать бесплатно книги без сокращений txt) 📗

Тiльки наступного вечора Анна-Марiя змогла нарештi вийти в мiсто з точно визначеною метою, заради якої i приїхала сюди. Перед тим вона до полудня проспала в готельному номерi в такiй тишi, нiби вiн мiстився на днi колодязя. Альфонсiно Другий виявився ледачим i теж пролежав поруч, зрiдка пiднiмаючись їй на плече по слизькiй атласнiй сорочцi. Анна-Марiя вийшла з готелю в синi присмерки i повiльно рушила широкою алеєю, яка вела до центру. Перехожих на вулицi майже не було: падав дрiбний теплий дощик. Вона не взяла iз собою парасольки, i з волосся за комiр куртки капала вода, вiд чого Альфонсiно Другий iще сильнiше притискався до її шиї. Вона йшла знайомим шляхом — униз вулицею, повз горiлчаний магазин, який, утiм, перетворився на досить-таки респектабельний супермаркет iз дивною назвою «Товстун». На вологому асфальтi золотими плямами лежали неоновi вiдблиски лiхтарiв, наприкiнцi вулицi такими самими гронами вечiрнiх вогнiв свiтився центральний майдан.

Ось i знайома арка. Анна-Марiя не могла втриматися, щоб не заглянути досередини дворика. На землi перед будинком так само, як i колись — сто рокiв тому! — лежали вiдбитки освiтлених вiкон. Гра в класики! I так само, як i сто рокiв тому, Анна-Марiя вiдчула нескiнченний, каламутний сум дiвчинки, котра вирiшила накласти на себе руки. Їй навiть здалося, що в тiнi крислатого дерева на лавцi згорбилася знайома пташина постать дивакуватого старого в довгому чорному плащi…

Однак, крiм самотностi й суму, в цьому забутому нею мiстi було щось важливе — «iнша планета». Вона iснувала завжди. I тепер у Анни-Марiї є виправдання — час, i є перепустка — Альфонсiно Другий. Вона поспiшила вниз на майдан i рiшуче пiдiйшла до службового входу в цирк.

Сонна вахтерка обурено змiряла її поглядом крiзь непрозоре вiконце прохiдної.

— Ви не пiдкажете… — в Анни-Марiї на мить перехопило вiддих, i вона не знала, як правильно сформулювати запитання, адже справжнього iменi старого вона не знала. — Тут працює доглядачем старий на прiзвисько Калiостро?

— Так, був такий, — лiниво пробурчала жiнка. — Старий алкаш.

— Я можу його побачити?

Вахтерка посмiхнулася, показавши два жовтих металевих зуби:

— Можете. Тiльки не тут, а на цвинтарi… Не скажу точно на якому… А помер вiн два мiсяцi тому. Мiцний був старигань, хоч i любив закласти за комiр. Така халепа — заснув п'яний у загонi слона. А вiн також старий був, вже не виступав, то теж помер того вечора i придушив старого… Така от дурна iсторiя…

— Так… так… я розумiю…

Анна-Марiя бiльше не знала, що сказати, i що взагалi можна сказати, коли руйнується остання iлюзiя.

— А фургончик його зберiгся? — нерiшуче запитала вона.

— Стоїть його халупа, геть дiрява. Нiкому вона не потрiбна. Один бруд… Дотепер самогонкою вiд неї несе за три версти. Та й тварин майже не залишилося — хiба що два старi вiслюки та один ведмiдь драний. А так усiх розпродали. Годувати немає чим. Зарплати другий мiсяць не платять…

— Я вас дуже прошу, — Анна-Марiя навiть забула, що в неї в гаманцi лежить золотий ключик вiд усiх дверей, — я благаю, пустiть мене подивитися на фургон.

— Родичка, чи що? — недовiрливо оглянула її вахтерка. — Щось не схоже… Спадщини там немає нiякої, все прогнило — одне ганчiр'я… Та й не маю права пускати на територiю стороннiх.

Анна-Марiя здогадалася й дiстала iз сумочки грошi…

— Дуже вас прошу…

I вахтерка вiдчинила перед нею скрипучi дверi.

Анна-Марiя, ледь стримуючи тремтiння, ступила на захаращений дворик цирку. I вiдразу ж вiдчула знайомий запах. Навiть Альфонсiно Другий витягнувся в струнку на її плечi, й вона машинально погладила його по спинi.

Фургончик був той самий. Тiльки фарба на ньому полопалась i звисала з розхитаних стiн дрiбною стружкою. Анна-Марiя помацала над дверима i зовсiм не здивувалася, коли в її руцi виявився старий iржавий (той самий!) ключ. Вона зробила глибокий вдих i пiрнула в затхлу темряву примiщення, намацала на низькiй стелi лампочку без абажура i крутнула її — спалахнуло тьмяне жовте свiтло.

…Тут усе залишилось, як i ранiше, лише припало товстим шаром пилу. Вузька кiмнатка з кривоногим столом посерединi, лiжко, саморобна рукомийня. Навiть афiша на стiнi з вицвiлими сiрими буквами: «Уловлювач думок — Калiостро…». Анна-Марiя, немов увi снi, змахнула зi столу пил, розстелила газету, виставила на стiл куплену в «Товстунi» пляшку вина, розклала безлiч пакетiв iз рiзною смачною їжею — ковбаса, сир, баночка оливок. Альфонсiно Другий з цiкавiстю обнюхував стiл i сторожко озирався на всi боки.

— От ми й удома, — сказала йому Анна-Марiя. — Тiльки господаря нема… I вже не буде… Ми спiзнилися, друже…

Вона помiтила пiд матрацом книжку i, стримуючи нудоту, викликану юрмою тарганiв, витягла її. Тепер вона могла прочитати її назву, написану англiйськими лiтерами: «Нострадамус»…

«У тебе може бути найпростiша сукня, але до неї обов'язково купи собi туфлi. Це — перша необхiднiсть для вродливої жiнки…»

Вона пройшла повз вахтерку, на ходу зауважуючи, як потоншали залiзнiґрати ворiт, як зблякли фарби колись барвистого циркового майданчика.

По ньому не снували дiтлахи, не бiгали з веселим гавкотом бiлi й чорнi пуделi. Цирк бiльше не був «iншою планетою», а якщо й був, то ця планета добряче обшарпалася, зависнувши в безповiтряному просторi прикрашеного мiста. У її вкритих попелом кратерах, у її надрах, що потоншали до розмiру пергаментного паперу, спочивали рiзнобарвнi кульки, запорошенi факiрськi рукавички, бутафорськi носи й черевики клоунiв. Вродлива карлиця Лю-Лю бiльше не виходила на арену з виводком пухнастих доглянутих собачок — вона плела шкарпетки з фарбованої вовни i щонедiлi продавала їх на базарi, щоб увечерi купити чверть лiтра дешевої горiлки, блакитноокий силовий жонглер Стасик животiв у замiському будинку для iнвалiдiв, а в круглих коридорах цирку мiстилися торговi ятки…

Мiсто бiльше не лякало її. Вона просто була в ньому чужою. Як i тисячi iнших приїжджих. Проте залишалася ще одна справа, яку мусила зробити. Анна-Марiя взяла таксi й назвала адресу свого колишнього помешкання.

Дорогою вона повторювала про себе десь почутий вiрш:

…Двiр майже не змiнився, тiльки виявився навдивовижу маленьким, нiби звузився i висох. Чи, швидше, вона виросла. На мiсцi колишньої триповерхiвки стояв висотний будинок, i дворик безглуздо контрастував iз його байдужою величавiстю. От i все. Ось вона, її справжня Коперна, що пiшла пiд воду часу, як Атлантида разом iз Санюлями, пухкенькою рудою Адкою, нечисленними сусiдами, що нiколи не замикають своїх дверей, з нахабним рожевощоким Олексою… Усе, усе пiшло пiд воду, й тiльки вона, Анна-Марiя, ще бадьоро тримається на плаву, як дурний корок вiд пляшки.

Вона пройшла всередину двору, де колись стояла дитяча пiсочниця зi смiшним перехнябленим капелюшком-«грибком», оздобленим пiд мухомор. Вiд «грибка» залишився лише низько спиляний пеньок. Анна-Марiя присiла на нього й озирнулася навкруги: колись зелений дворик тепер нагадував колодязь iз глухими високими стiнами дев'ятиповерхiвок, що оточували його пiвколом. Високо у цьому пiвколi синiло небо з кiлькома блiдими зiрками, що вже проклюнулися в ньому. Бiля пiд'їзду стояли чиїсь добряче побитi «Жигулi».

Дверi парадного рипнули, змусивши Анну-Марiю здригнутися. До машини прямував господар. Вiн вийшов з пiд'їзду, на ходу поправляючи широкi спортивнi штани з їдкими зеленими лампасами. Стрижена бiлява потилиця, одутлi молочно-рожевi щоки, хода — перевальцем, короткий влучний плювок через плече… Олекса? Не може бути! Анна-Марiя пiднялася, придивляючись до огрядної постатi. Начебто схожий… Настiльки схожий на її братика-мучителя, немов його збiльшена втроє копiя. Навiть обличчя практично не змiнилося — таке саме гладке й рожеве. Знайоме обличчя. Олекса, що убив Альфонсiно… Олекса, котрий затискав її по кутках… Її довгий страх — Олекса. Невже все-таки — вiн? Тепер вона не вiдчувала страху. Вона йшла йому назустрiч i бачила, як оживають його очi на тьмяному ситому обличчi. Вiн пiдкидав на долонi ключi вiд машини i з цiкавiстю оглядав незнайомку, що наближалася. А вона дивилася впритул, як приборкувачка. I вiн знiтився: